Iмперська машина в дії

Приєднання « Блистательной Тавриды », як іменували наприкінці XVIII століття Кримський півострів, до Російської імперії — одна з найбільш масштабних, підступних і глибоко продуманих військово-політико-дипломатичних спецоперацій тієї доби. Власне кажучи, «приєднання» — слово в цьому випадку не зовсім точне; набагато вірніше зрозумів саму суть справи Олександр Чацький у творі «Лихо з розуму» Грибоєдова, який абсолютно справедливо говорив про «времена очаковские и покорения (!) Крыма». Саме про підкорення Криму, на момент дії нашої розповіді — офіційно незалежної держави, визнаної такою основними європейськими державами, однією з цих держав — Росією, і піде в нас далі мова. Зазначимо лишень, що коли для Чацького «времена покорения Крыма» були синонімом мало не сивої давнини («дела давно минувших дней...», як писав Пушкін), то для нас, сучасних українців, і тим більше для наших співгромадян, які мешкають у Криму, ця історія являє найживіший, зовсім не відірваний від життя інтерес. Бо події 70-80-х років XVIII століття, що завершилися виданням Маніфесту Катерини II від 8 квітня 1783 року про включення Криму, Тамані та Кубанського краю до складу Російської держави — це яскравий приклад, що демонструє всю «чарівність» імперської машини в дії. У хід ішло все: використання військової сили (або погроза силою), підкуп, шантаж, дипломатичні прийоми й лицемірство... А конструкція і «програма» цієї машини змінилися за 220 років не так уже й сильно, як пересвідчиться читач.

ВІЙНА

Першим кроком до завоювання Криму для імператриці Катерини був відомий Кучук-Кайнарджийський мирний договір від 10 липня 1774 року, який завершив на дуже вигідних для Росії умовах першу Російсько-турецьку війну 1768— 1774 років. Зокрема, згідно зі статтями договору Турецька імперія (Оттоманська Порта) повертала Росії землі, свого часу завойовані Петром I; усі території на півночі від Чорного моря, населені татарами (включаючи, звичайно, й Кримське ханство), оголошувалися незалежними від Туреччини (щоправда, султану, «яко верховному калифу», була залишена релігійна влада, прерогатива затвердження обраних ханів Криму, право карбувати свій профіль на кримських монетах, і, зрештою, ще один почесний привілей — за нього молилися в мечетях). Окрім того, Росія отримувала Керч і фортецю Єнікале, Туреччина виплачувала Катерині 4,5 мільйона рублів контрибуції, а російським торговельним суднам відтепер дозволялося плавати Чорним морем на паритетних правах із англійськими та французькими.

Імператриця послідовно реалізувала програму «збирання земель», що була фактично офіційною доктриною російських царів. Вона знала, що ще Петро I говорив про необхідність Криму для держави, що створюється (а для імперського мислення «державна необхідність» виключає етичні сумніви!) Вона знала також, що Кримське ханство на чолі з непослідовним і безвільним Сагіб-Гіреєм, який то сліпо наслідував європейську політичну моду, то старався виставити себе найправовірнішим з усіх мусульман, явно переживало (проте, як і вся Оттоманська імперія) не кращі часи. Слабкість Туреччини і її кримських та інших васалів Катерина відчувала дуже добре. Вже у вересні 1782 року, напередодні завоювання Криму, Катерина в докладній записці, відправленій імператорові Австрії Йосипу II, твердила, що з послабленою Туреччиною, яка зазнала поразки у війні, справитися буде неважко: безладдя в цій державі, прагнення окремих пашів до незалежності та вічні сварки між ними й султаном, чимала кількість християн у Турецькій імперії, розбій і грабіж у війську, відсутність дисципліни, продажність і сріблолюбство турецьких урядовців, зубожіння населення — все це, на думку імператриці, робило Туреччину легкою здобиччю. А що вже говорити про Крим, її колишнього сателіта!

Говорячи про ситуацію на півострові, не можна обходити увагою найважливіший чинник, що найбезпосереднішим чином впливав на хід подій. А саме: постійна присутність у Криму, починаючи ще з осені 1770 року, російських військ. Саме в ту пору, ще в ході першої російсько-турецької війни, Крим був окупований Другою армією князя Василя Долгорукого. Військова сила Росії стала справді «неспростовним» аргументом у реалізації її амбіційних планів анексії Криму. Саме спираючись на можливості своїх військ, Катерина II могла дозволити собі ігнорувати поради прусського короля Фрідріха II після воєнних перемог, отриманих армією Петра Румянцева 1770 року, який наполегливо рекомендував цариці бути поміркованою, справедливою, поступливою і який навіть висловлював бажання, щоб Катерина відмовилася від свого наміру «придбати Крим«(?), навпаки, вимагав, щоб імператриця Росії не наполягала на незалежності кримських татар. Катерина писала в зв’язку з цим своєму міністрові закордонних справ графу Микиті Паніну, що в записці Фрідріха II « видно большое неудовольствие, мелкая зависть и угрозы; но когда увидят, что угрозами ничего не выиграют, то остальное найдется само собой. Держитесь крепко и ни шагу назад: все устроится как нельзя лучше, а если увидят, что мы гонимся за миром, получим мир дурной ». У жорсткості та прагматизмі Катерині, правительці лукавій, самовпевненій і спритній, не відмовиш!

І все ж майбутнє Криму залишалося ще неясним. Можливі були різні варіанти, і дуже багато що залежало від результату внутрішньополітичної боротьби в Бахчисараї, де розташовувався ханський двір.

ІНТРИГИ

У правлячій еліті Криму посилювалися суперечності між прихильниками Туреччини і «російською партією» — прихильниками зближення з Росією. Необхідно особливо підкреслити, що саме ця «російська партія» користувалася особливою політичною та фінансовою підтримкою Петербурга; більше того, сама її поява та зміцнення було інспіроване Катериною — і ця тактика застосовувалася імперськими «збирачами земель» безліч разів, до неї вдаються й тепер, у тому числі і в Україні (подивімося правді в очі!).

У березні 1775 року невдачливий кримський хан Сагіб-Гірей, який налаштував проти себе впливових мурз, при підтримці турецьких емісарів був скинутий. Влітку того ж року в Алушті висадився турецький десант, який супроводив підтримуваного Стамбулом кандидата в правителі Криму — Девлет-Гірея. Але тут дав про себе знати «чинник Росії». Друга армія, розміщена на півострові, блокувала рух десанту. Фельдмаршал Петро Румянцев рекомендував Катерині зробити ставку на брата Девлет-Гірея, Шагін- Гірея, здавна відомого своїми проросійськими настроями. Шагін-Гірея було привезено до Криму з Абхазії, де він очолював загони ногайської орди, і, спираючись на підтримку російського корпусу генерала Борзова, був обраний кримським ханом.

Катерина продовжувала провадити політику «поділяй і пануй». Формально незалежний від Стамбула Крим, перетворений фактично на маріонетку російського уряду, якнайбільше відповідав її планам. Тим більше, що Шагін-Гірей, огороджений російськими багнетами (1777 року командування Кримським корпусом прийняв генерал-поручик Суворов), поводився вкрай зарозуміло, зневажав національні цінності та звичаї, почуваючи себе абсолютним «європейцем», став їздити в кареті, обідати за столом, сидячи в м’яких кріслах, завів собі кухаря з Європи тощо. Витрати бажаного Росії хана зростали катастрофічно, бюджет був порожнім. Представник Катерини II при ханському дворі Андрій Константинов, доволі досвідчений царедворець, виправити ситуацію був неспроможний. Особливе обурення підданих Шагін-Гірея викликало різке підвищення податків та особливі привілеї, догідливо надані ним російським купцям у Криму. Для простих татар ставало все очевиднішим, що Шагін-Гірей, власне — зрадник, віровідступник, прямий ставленик «російської партії», головна опора якого — корпус Суворова.

До речі, про Суворова (тоді ще — не генералісимуса, але вже досить відомого воєначальника). Олександр Васильович також виявив незвичайну дипломатичну спритність, відстоюючи імперські інтереси Росії в Тавриді. Він зумів, уникаючи прямого військового зіткнення, витіснити турецький флот зі стратегічно важливої бухти Ахтіяр (саме там згодом виникло «споконвічне місто російської слави» Севастополь). Суворов заздалегідь підготував подарунки «звиклим до капостей» (його слова) кримським урядовцям — і це дуже знадобилося йому надалі (зазначимо, що перед нами ще одне яскраве підтвердження старої, відомої істини: коли корупція та казнокрадство перевищують певну межу, це вже ознака агонії держави!)

У жовтні 1777 року кримські татари підняли повстання (підтримане й на Кубані) проти хана Шагін-Гірея. Новим володарем Криму було оголошено брата Шагіна, Селім-Гірея; скинутий хан втік до російського табору. Повстання було потоплене в крові, і тут генерал-поручик Суворов був вже аж ніяк не дипломатом, а карателем, що дістав із піхв «воєнного меча». До весни 1778 року Шагін-Гірея було відновлено на престолі.

Не хотілося б, щоб у читача склалося надто вже спрощене уявлення про цього хана. Перед нами — європейськи освічена людина (вільно говорив грецькою, французькою, арабською, зрозуміло, що відмінно володів і російською мовами, писав вірші, до речі, був прямим нащадком Чингіс-Хана!) Але Шагін-Гірей не знав і не розумів свого народу, і це фатальним чином позначилося на його політичній долі. Хан не зробив належних висновків із драматичних подій минулого; як і раніше проводився курс на форсоване насадження непідготованих «реформ» за європейським зразком. 1778 року Шагін-Гірей зрівняв християн, що проживали в Криму, — греків і вірмен (частка їх у загальній чисельності підданих хана, за відомостями того часу, доходила до 15%) — у правах з мусульманами, що було сприйнято, м’яко кажучи, дуже неоднозначно; він наказав видати Росії її полонених і без дозволу султана (формально він був потрібен) став карбувати золоті та срібні монети.

Доля кримських християн круто змінилася влітку того ж 1778 року, коли всесильний фаворит Катерини II, губернатор Новоросії, Азова і Таганрога (а фактично — необмежений володар південних земель імперії, від Астрахані до польських кордонів) князь Григорій Потьомкін висунув ідею переселити цих людей на територію Росії і домігся від цариці згоди. Керувати операцією, що готувалася в найсуворішій таємниці, було доручено все тому ж Суворову. «Евакуацію» християн було проведено стрімко й організовано; при цьому хан позбувся дуже важливого джерела прибутку, адже християни Криму — землероби, ремісники, торговці, садівники — були людьми дуже працелюбними і вносили відчутний внесок до «бюджету». Хан, бачачи повне безсилля своєї влади, був «изнуряем гневливостью» (слова Суворова), слав одну за одною скарги до Петербурга, але змушений був змиритися... До речі, якщо говорити про кримських греків, то вони були переселені на узбережжя Азовського моря, на територію нинішньої Донецької області, в райони сучасних Маріуполя та Бердянська; як відомо, чимало греків живе в цих місцях і донині.

АНЕКСІЯ

Катерина II, яка звикла « держать себя осторожно, действовать осмотрительно и постоянно мечтать о собственном величии » (автохарактеристика), розповідала про себе так: « Я приняла твердое решение не останавливаться ни перед каким препятствием, преодолевать все преграды, мешающие достигать желанных целей, пользоваться всевозможными средствами для составления себе выгодного положения », ця імператриця чудово вміла терпляче чекати. Але на початок 1783 року, заручившись підтримкою в «кримському питанні» австрійського імператора Йосипа II, Катерина вирішила, що «яблуко» вже дозріло й час діяти! Тим більше, що влада Шагін-Гірея взагалі перетворилася на «уявну величину»: в березні 1779 року, в обмін на підтвердження Туреччиною умов Кучук-Кайнарджийського миру, уряд Росії зобов’язався вивести свої війська з півострова. За цих умов, бачачи слабкість ханського правління, кримське духівництво знову підняло повстання проти Шагіна (на початку 1782 року). Хан наказав у відповідь повісити муфтія і двох шанованих мурз, що лише розлютило народ. Шагін-Гірей утік під крило Росії; ханом було проголошено його старшого брата Батир-Гірея, прихильника Туреччини.

І ось у дію знову вступила військова сила. У Нікополі й на підступах до Перекопу було зосереджено могутній російський корпус генерала де Бальмена; у вересні 1782 року туди прибув Шагін- Гірей, було поставлене завдання знову «піднести його до ханської гідності». У жовтні загін племінника Потьомкіна, графа Самойлова, оволодів Перекопською лінією. Шлях до Криму для ставленика «російської партії» було відкрито. Батир-Гірей утік.

На початку 1783 року Шагін-Гірей, після декількох тижнів задушевних бесід із російським резидентом, все тим же графом Самойловим (не обійшлося, звичайно ж, і без матеріального стимулювання!) оголосив, що більше не хоче бути ханом такого невдячного народу, як кримчани, і зрікся престолу. Це розв’язало руки Катерині. 8 квітня 1783 року вона видала маніфест про включення Криму, Кубанського краю і Тамані до складу Росії. Хто міг тоді передбачати, що в цій події, як у зернятку, були закладені передумови всіх майбутніх трагедій кримськотатарського народу, який втратив свою державність...

Не можна не звернути уваги й на те, що історія України тієї доби була також найтіснішим чином пов’язана з процесом консолідації (будь- якими засобами!) та уніфікації імперії, характерним для політики Катерини. Вдумаймося: того ж самого 1783 року, коли було анексовано Крим, імператриця своїм указом закріпачила вільних українських селян. І це аж ніяк не випадковий збіг.