Істерія несвідомого

Щойно в театрі Івана Франка відшуміла прем’єра — вистава за п’єсою «Істерія» модного британського драматурга Террі Джонсона. П’єса (прем’єра відбулася в Лондоні 1993 року) містить так багато цитат із творів відомого вченого Зiгмунда Фрейда, що вся вистава є чимось на зразок сценічного сеансу психоаналізу. Поставив «Істерію» на сцені театру Івана Франка відомий на Заході режисер і актор Григорій Гладій, виходець з України. Не маючи найменших зазіхань на професійний аналіз прем’єри, дозволю собі висловити кілька думок стосовно, насамперед, обраної театром п’єси Джонсона.

Почну з того, що п’єса, головним героєм якої є відомий австрійський вчений Зiгмунд Фрейд, написана виключно для західної публіки, для суспільства, яке протягом багатьох десятиліть перебувало під майже маніакальним впливом теорій Фрейда. У Європі та особливо в США регулярні візити до «свого» психоаналітика перетворилися на невід’ємну складову життя чи не кожного інтелігента. (Нагадаю, що за радянської влади твори Фрейда не перекладалися й були виключені з широкого вжитку, а психоаналіз вважався шкідливою псевдонаукою.) Сьогодні пік фрейдизму позаду, хвиля захоплення психоаналізом помітно спала, на сцену вийшли інші теорії та кумири.

Не дивно тому, що пересічний український глядач не має, як правило, персонального досвіду психоаналізу, без чого важко оцінити постановку «Істерії», яка матеріалізує на сцені маячню свідомості (або несвідомості, або підсвідомості) героїв, широко використовуючи фахову термінологію Фрейда. Не може наш глядач належно сприйняти й інтригу фіналу п’єси, де йдеться про те, як великий Фрейд із аналітика, вченого, майже Бога перетворюється на «піддослідного кролика» й демонструє досі приховані істеричні фантазії своєї власної психіки.

Але річ не тільки в цьому. П’єса чимало дивує своїм легким жанром у поєднанні з ось таким історичним фоном: 1938 рік, війська Третього рейху окупували Відень, де протягом майже півстоліття живе й працює Фрейд. Він єврей, і «приєднання» Австрії до Німеччини загрожує його життю. Окрім того, Фрейд смертельно хворий — у нього рак щелепи. Завдяки енергійним зусиллям світової інтелігенції (грецької принцеси Марії Бонапарт, посла США у Франції, Стефана Цвейга та ін.) Фрейд із доньками отримав дозвіл на виїзд до Лондонa, де через рік помер. Чотирьох його хворих та старих сестер, яких не зуміли вивезти з Відня, було розстріляно в концтаборі. Загальна атмосфера того часу — війна, окупація, втрата близьких, смертельна хвороба, кінець усього. Фрейд тримається лише завдяки уколам морфію й пише свою останню книгу «Мойсей і монотеїзм», де представляє, як результат психоаналізу текстів Біблії, Мойсея... єгипетським аристократом, руйнуючи тим самим основоположний юдейський «міф».

І що б ви думали, шановний читачу? Саме з цих реалій драматург Террі Джонсон робить... комедію! І навіть не комедію, а чистий, з усіма класичними рисами водевіль — плутанину нісенітниць, перевдягання, музики, танців, загалом нескінченне «валяння дурня», серед інших і смертельно хворим головним героєм. Не знаю, як кому, а мені здається, що людська трагедія не може бути приводом для будь-якої, навіть блискучої комедії. За жодних обставин неможливо сміятися над смертю, над горем, робити з них посміховисько. Колись і жанру такого не було, а тепер виходить — «все дозволено». Можливо, це старомодно, однак переконана, що смерть — то суб’єкт виключно трагедії, а не водевілю.

Облишімо, втім, п’єсу та її постановку, яка іноді, в кращих проявах, нагадувала своїм незбагненним безглуздям фантасмагорії Босха, i подивимося на акторів. Тут вкотре можна сказати тільки одне: театр Івана Франка має трупу фактично необмежених можливостей. Це стосується як старшого покоління (Богдан Ступка, Олександр Задніпровський), так і молодих. Яка тонка, яка різноманітна гра! Кожен із акторів може все — вони такі пластичні, красиві, розкуті, співучі, музикальні (на жаль, фонограми нівелюють ту музикальність і голосистість, які в минулому цей театр завжди з успіхом підкреслював). Один із найкращих моментів вистави — коротка, занадто коротка фраза із «Травіати», яку так легко й граціозно заспівав Богдан Ступка. А який широкий діапазон, який гнучкий тембр розмовного голосу, наприклад у Поліни Лазової (Джесіка)! Вона, очевидно, багато чого може, але не мала на те сценічного часу — їй постійно треба було висіти на драбині (якийсь психоаналітичний символ). Дуже сподобалася сцена першого явлення Сальвадора Далі (Остап Ступка) в лондонській квартирі Фрейда. (До речі, багато хто вважає, що сцена є милою вигадкою Террі Джонсона, але це не так — зустріч дійсно мала місце.) То було театральне дійство високої проби — гранично правдиве й гранично комічне, розкуте й не позбавлене грації завдяки блискучій грі героїв — лікаря Єгуди (Олександр Задніпровський), Фрейда (Богдан Ступка) та фантастичного Сальвадора Далі (Остап Ступка). На превеликий жаль, у подальшому розвитку подій незрівнянний Далі також розчинився в кордебалеті між драбинами. Сцена навіяла ностальгічну згадку про старий театр Івана Франка, який базувався переважно (на 99%) на грі акторів, а не на технічних ефектах.

Зігмунд Фрейд застосовував свої теорії не тільки до окремих особистостей, але також до суспільства в цілому, поставивши йому діагноз стійкого розладу колективної психіки. Під цю фрейдівську діагностику безумовно підпадає й сучасне українське суспільство, де протиріччя між «хочу» та «повинен» досягли, здається, апогею. Чимало високих осіб страждає також на Едипів комплекс — вони мали «ненормальне дитинство» (скажімо, членство в КПРС) і ніяк не можуть витіснити зi свого «несвідомого» збочення минулої влади. А хіба мало в нас — у політиці, в бізнесі, в мистецтві — істерії чистої води? От би хтось написав та поставив п’єсу про жорстке протистояння обов’язку й самозадоволення та про витіснення багатьма нашими «героями» всіх заборон кудись у несвідомість. А як полюбляє публіка найменший натяк на сьогодення, на його «героїв»!