Iсторія Спотвореного світу

Ми всі шануємо Тараса Шевченка, українського та вселюдського генія. Та чи достатньо часто ми згадуємо мудрі слова Поета з його послання «І мертвим, і живим, і ненарожденим...», де він афористично, вичерпно точно пише про те, як слід брати уроки у Її Величності Історії, щоб оминути майбутні катастрофи? Так, треба «прочитати знову тую славу», але Шевченко просить, радить, вимагає, благає:

...Та читайте

Од слова до Слова

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

І сучасним історикам, мабуть, є про що сказати, коментуючи оцей Шевченків заповіт; по суті, сучасною мовою послуговуючись, перед нами — чудовий приклад розуміння Історії як органічного, системно обумовленого процесу, що його просто неможливо збагнути, вириваючи з нього цілі сторінки, закреслюючи «неприйнятні» рядки, переписуючи минуле, керуючись простим критерієм: «Дуже хочеться вірити, що тоді було саме так!» Ні, «тоді» було саме так, як справді було, а історична істина — сувора, жорстка, конкретна. Але вона звеличує Людину.

Усе це абсолютно повною мірою є справедливим, коли йдеться про жахливі, апокаліптичні епохи історичного простору — такі, як народження, «розквіт», потім занепад й загибель комунізму, в планетарному масштабі й в Україні; навпаки, такого роду трагедії вимагають тільки й винятково системного, всеохопного підходу, інакше історичний аналіз деградує й ризикує виродитися в адаптовану до «масової свідомості» белетристику. Як треба висвітлювати цю проблему, показав доктор історичних наук, професор, постійний автор «Дня» Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, автор тритомника «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» (видавництво Tempora, листопад 2013 року, редактор Юлія Олійник, коректор Ірина Давидко, дизайн та верстка Миколи Койдана).

На думку автора цих рядків, коло читачів «Дня» дуже багато почерпне для себе після ознайомлення з цією фундаментальною тритомною монографією (загальний обсяг — понад 1400 сторінок). По-перше, перед нами, по суті, узагальнений виклад історії України 1917-1991 років, причому написаний об’єктивно, системно, кожна теза автора переконливо підтверджується фактами, подіями, явищами, аналіз яких настільки багатовимірний, що ці факти й події вже самі красномовно говорять за себе, а це — «вищий пілотаж» історика. Звичайно ж, не треба пояснювати українцям (принаймні тим, кому за 40; молодь — то окрема серйозна розмова), чим було для нашої нації ХХ століття. За все було заплачено десятками мільйонів людських життів.

А по-друге, перед нами — праця, що її Станіслав Владиславович, один із найшанованіших авторів, експертів та багатолітніх друзів нашої газети, виношував, шліфував, вдосконалював, переписував практично усе своє життя (принаймні у розмові з вашим покірним слугою автор говорив про 50 років, відданих роботі над тритомником). До речі, суттєва частина монографії це статті, що С. Кульчицький упродовж 2001 — 2012 рр. публікував у «Дні», і це знаменно! По-третє, викликає глибоку повагу моральна, світоглядна позиція ученого. Поставивши до тритомника такий епіграф: «Присвячую цю працю поколінню моїх батьків, чиї життя і смерть були пов’язані з будівництвом радянського ладу», професор Кульчицький у той же час абсолютно чітко пише: «Ця праця має свою мегамету: переконати тих, хто в ці складні для України часи шукає перспектив розвитку, боїться невизначеності майбутнього і невдоволений владою (авторська робота над монографією була завершена восени 2013 року. — І. С.), у безперспективності шляху, якщо це назвуть політичною позицією». Відповідальна і чесна заява!

Кілька слів про структуру тритомника. Автор пише про це так: «У цій праці процеси формування, розквіту й занепаду радянського комунізму простежуються за прийнятою в історичній науці періодизацією (а саме: перший том, з докладним аналізом світоглядних засад комуністичної доктрини охоплює період 1917 — 1920 рр., тобто російської та української революції; другий — 1921 — 1939 рр., він найбільший за обсягом; третій — 1940 — 1991 рр. — І. С.). Міжвоєнному періоду приділяється головна увага, бо саме тоді комунізм формувався як цілісна соціально-економічна система. Надалі впродовж половини століття відбувалося тільки повільне гниття комуністичного ладу. Під час короткої горбачовської «перебудови», воно перейшло в активну фазу розпаду. Аналіз соціально-економічних і суспільно-політичних процесів здійснюється на українському матеріалі, але з постійною увагою до подій у Кремлі, оскільки Україна була цілком інтегрована в загальносоюзну економіку і політичну систему. Автор використав мінімум архівних документів, сподіваючись на те, що кожне твердження має бути ще раз перевірене тими, хто сумнівається у справедливості зроблених висновків».

ПАМ’ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР-ГЕНОЦИД ДЛЯ УКРАЇНЦІВ БУДЕ ВІЧНОЮ. ВІН БУВ НЕМИНУЧИМ НАСЛІДКОМ СТАЛІНСЬКОГО «ШТУРМУ» ТА «СОКРУШИТЕЛЬНОГО УДАРА». НА УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОДОМОР ТРЕБА ДИВИТИСЯ НЕ ІЗОЛЬОВАНО, А В КОНТЕКСТІ КОМУНІСТИЧНОГО БУДІВНИЦТВА. ТОДІ ВИНИКАЄ НАЙБІЛЬШ ДИСКУСІЙНЕ ПИТАННЯ: ХТО БУВ ЖЕРТВОЮ — СЕЛЯНИН ЧИ УКРАЇНЕЦЬ? / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

У рамках невеликої статті-рецензії непросто дати уявлення про зміст 1400 сторінок монографії професора КУЛЬЧИЦЬКОГО. Тому автор цих рядків вирішив вдатися до такого цікавого прийому: взяти уявне «інтерв’ю» в автора, де запитаннями будуть наймасштабніші, на мою суб’єктивну думку, проблеми, порушені науковцем, а відповідями — точні цитати Станіслава Кульчицького зі сторінок тритомника. Звичайно, це — мала частка його змісту.

 У ЧОМУ, НА ВАШУ ДУМКУ, ПОЛЯГАЛА ОСНОВНА, ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА КАРЛА МАРКСА, ФРІДРІХА ЕНГЕЛЬСА?

«Як історик, я можу зрозуміти Марксову ідею комунізму, як вона була сформульована К. Марксом і Ф. Енгельсом 1847 р. у «Маніфесті Комуністичної партії»: «Комуністи можуть визначити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Однак як історик і як громадянин я маю нагадати, що приватна власність як об’єктивна макроекономічна категорія є фундаментом усієї людської цивілізації. Чим рівномірніше вона розподілена між людьми, тим досконалішими стають людські спільноти (як у цьому пересвідчуються мільйони наших туристів і гастарбайтерів у країнах Європейського Союзу). Всі ми мусимо враховувати той досвід розвитку, який людство здобуло за 165 років від появи «Маніфесту». Тож, крім усього іншого, я хочу показати в цій книжці фатальну помилку основоположників марксизму, які пов’язували знищення приватної власності з автоматичним негайним виникненням суспільної власності».

ЯКИЙ ШЛЯХ АНАЛІЗУ КОМУНІСТИЧНОЇ ДОКТРИНИ Є НАЙПРОДУКТИВНІШИМ?

«Щоб належним чином оцінити комуністичну доктрину, потрібно не лише аналізувати джерела «на вході», тобто пов’язані з пропагандистською й виховною діяльністю держави-комуни, а й «на виході» — тобто простежити їх вплив на формування, за тогочасною термінологією, «нової людини». Проте, на жаль, цих останніх джерел обмаль, тому іноді двигуном і джерелом дослідження має стати власне мислення — передусім системне й аналітичне».

ЧИМ МОЖНА ПОЯСНИТИ УСПІХ БІЛЬШОВИКІВ У ПЕРЕБІГУ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ?

«Небувала гострота соціального протистояння стала середовищем для гіпертрофованого зростання «партії нового типу» — більшовиків. Ця партія не мала під собою соціальних верств, які могли б підтримати її комуністичну доктрину. Однак завдяки гнучкій тактиці В. Леніна, який замаскував доктринальний екстремізм під стихійний радянський екстремізм, більшовики оволоділи радами, перетворилися з їх допомогою на державну партію, зробили ради за допомогою ЧК безсилими додатками своєї диктатури і нав’язали суспільну власну «революцію згори» — комуністичну.

Комуністична революція в Росії почалась з весни 1918 р. і тривала повних два десятиліття. Одні вважають, що її головний здобуток — це стрімка модернізація, яка забезпечила перемогу над нацистською Німеччиною, і перетворення Радянського Союзу на наддержаву. Для інших на першому плані — загублені життя мільйонів людей, які стали жертвами державного терору, за допомогою якого здійснювалася модернізація. Щоб не висувати на перший план, модернізація і сталінський терор — невіддільні».

ЩО СПІЛЬНОГО І ЩО ВІДМІННОГО В РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЯХ У РОСІЇ ТА УКРАЇНІ 1917 — 1920 рр.?

«Паралельне вивчення динаміки Української і Російської революцій потрібне, але з прив’язкою до дій конкретних сил, які опинялися на авансцені політичного життя на тому чи іншому етапі. Аналізуючи перебіг Української революції, треба придивитися в першу чергу до дій більшовиків. І тут виникає питання: де закінчується народна революція і починається принципово інша, породжена комуністичною доктриною? Вожді більшовиків пов’язували початок комуністичної революції зі здійсненим ними жовтневим переворотом. Їм конче треба було довести, що ідея «світлого майбутнього» випливала з прагнень робітничих та селянських мас, тобто була наслідком народної революції. Із точки зору інтересів більшовицьких вождів така інтерпретація фактів зрозуміла. Проте постає одне очевидне питання: чи потрібно історикам ХХ ст. й далі просуватися цим «битим» шляхом більшовицької історії?

Не варто доводити прихильність українського селянства до популярних гасел більшовиків — її не було, цієї прихильності. У джерелах та історіографії постійно згадується прихильність селян до більшовиків, поєднана з лютою ненавистю до комуністів. Треба віддати більшовикам належне: лише вони з усіх соціалістичних партій пішли назустріч екстремістським вимогам об’єднуваних радами народних низів. Цей екстремізм — більший у Центральній Росії, менший в Україні, — був наслідком гострого соціального протистояння, ще й багатократно підсиленого Світовою війною. Селянство виявляло прихильність до своїх власних гасел, — тих, які більшовики привласнили собі, щоб здобути підтримку народних низів і захопити владу. Вже потім, зміцнившись при владі, більшовики розпочали свою «революцію зверху», але зазнали поразки: в Україні раніше, влітку 1919 р., а в усіх без винятку регіонах відновленої імперії — на початку 1921 р. Поразка більшовиків тоді, на жаль, не стала остаточною. Народам радянської імперії довелось багато десятиліть торувати собі шлях, як з’ясувалося — на Голгофу, задраповану принадними шатами спочатку двофазного, а потім трифазного комунізму».

У ЧОМУ СЕНС (І ПРИХОВАНЕ ЄЗУЇТСТВО) НАПИСАНОЇ ЛЕНІНИМ РЕЗОЛЮЦІЇ ПОЛІТБЮРО ЦК РКП(Б) «ПРО РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ НА УКРАЇНІ» (ЛИСТОПАД 1919 р.)?

«Коротка резолюція політбюро ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні» виявилася основоположною у справі трансформації Російської імперії в Радянський Союз. Оцінюючи резолюцію з висоти ХХІ ст., слід констатувати, що Леніну вдалося в епоху розкладу традиційних імперій на багато десятиліть подовжити існування централізованої імперії в радянській оболонці: спочатку як конгломерату формально незалежних держав, а потім — у вигляді федеративного союзу республік, наділених державними правами.

Принципи організації влади визначилися в трьох перших пунктах резолюції (з яких найважливішими, мабуть, є перші два. — І. С.):

1. Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР.

2. Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їхній боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами».

ЦК РКП (б) визнав, що його попередня соціально-економічна і національна політика в Україні була невдалою і резолюцією про радянську владу в Україні визначив контури нової політики. Резолюція була затверджена і дискусії не підлягала.

Після загибелі УСРР улітку 1919 р., яке стало для вождя добрим уроком, він готовий був без усякої іронії пов’язати «самостийнисть» з українською державністю та незалежністю. Але тільки тоді і якщо державність та незалежність національних республік були б радянськими, тобто сумісними з будівництвом централізованої держави-комуни. Йому доводилося маневрувати між надто прямолінійною позицією керівників своєї партії і бажанням громадян національних республік зберегти здобутий у революції державний статус. Причому державотворчий процес виглядав як волевиявлення робітничо-селянських мас».

ДЕ КРИЄТЬСЯ СЕКРЕТ ГЕОПОЛІТИЧНИХ УСПІХІВ РОСІЙСЬКОГО КОМУНІЗМУ?

«Цей секрет корінився не тільки в мобілізаційних можливостях вождів, які заволоділи країною з невичерпними матеріальними і людськими ресурсами. Його здатність до експансії була наперед визначена національною політикою Кремля. Вожді спромоглися перетворити російський комунізм на радянський, тобто інтернаціоналізувати його. В. Леніна аніскільки не турбував розпад багатонаціональної Росії після повалення самодержавства. Його турбувало лише те, щоб нові держави, які виникали на руїнах імперії, були радянськими, тобто комуністичними. Саме в цій радянськості корінилася запорука збереження єдиної і неподільної Росії.

Національна політика Кремля апробувалася і вдосконалювалася в ході радянізації України — великої країни, яка економічно була найбільш тісно пов’язана з Росією. Вожді більшовиків не шкодували воєнних зусиль і готові були йти на далекосяжні поступки у розв’язанні українського питання, щоб силою і пропагандою утримати цю Україну під своїм контролем. Зробити це їм вдалося тільки з третьої спроби».

ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ КОМУНІЗМ ЯВИЩЕМ, ЯКЕ БУЛО СПРИЧИНЕ НЕ ЛИШЕ  ЗОВНІШНЬОЮ АГРЕСІЄЮ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РОСІЇ І НЕ МАЛО ЖОДНИХ ПЕРЕДУМОВ УСЕРЕДИНІ НАРОДУ ТА КРАЇНИ?

«Радянська влада в західних областях України аж до 1991 р. залишалася чужою для переважної більшості населення, тому що прийшла туди цілком сформованою і нав’язувала себе тільки грубою силою — «Прийшли ради, і нема на те ради», — сказав тоді композитор Станіслав ЛЮДКЕВИЧ. Але в основній частині України комунізм мав аборигенні риси, які тільки зміцнювалися з кожним новим поколінням. Треба солідаризуватися з таким висловлюванням Івана Лисяка-Рудницького, великого українського мислителя ХХ ст.: «У першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовність бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськості панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто агенти Москви». Цю тезу Лисяк-Рудницький сформулював у 1976 р. Чи змінилася ситуація радикально через третину століття?

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УСРР. Без цієї боротьби неминуче виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з Росією. Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на карті світу все-таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу. В ході її формувалася і зміцнювалася національна самосвідомість пригнобленого народу».