Хто довкола мене?

Чи можна вважати Олександра Довженка, всесвітньої слави кінорежисера, визначного письменника, кінодраматурга, художника, чиє 120-річчя від народження ми щойно відзначили, ще й одним із чільних творців та носіїв української суспільно-політичної думки ХХ століття? Чи не надто багато в такому разі приписуватиметься митцеві — хоча б тому, що повний текст його «Щоденників», де містяться найважливіші філософсько-політичні ідеї, до останніх років був невідомий дослідникам, а в Інтернеті опубліковані лише кастровані радянською цензурою фрагменти його щоденникових роздумів?

Очевидно, що все ж можна. І ось чому.

•  Нехай і ретельно цензуровані, але щоденникові роздуми Довженка у середині 1960-х були надруковані в його зібранні творів і мали істотний вплив на творчу інтелігенцію. А водночас у процесі підготовки цих творів цензурою фрагменти стали відомі видавничому колективу, а від нього — українським інтелектуалам. Так само ненадруковану, а потім надруковану з купюрами кіноповість воєнного часу «Україна в огні» хтось встиг-таки прочитати повністю, потім переказав надійним знайомим, відтак її ідеї стали надбанням досить широкого загалу. Не випадково Євген Сверстюк назвав Довженка предтечею шістдесятників: у їхніх творах ми знаходимо чимало відлунь Довженкових розмірковувань, що транслювалися поза офіційним дискурсом.

А тим часом вилучені цензурою міркування митця розійшлися у Самвидаві:

«8.V.44 року. У нас лише сильним дано право на безсмертя — вождям, великим митцям, полководцям чи героям, одне слово, невеличкій меншості сильних. Величезна кількість же малих людей, отих, що добували у поті лиця свого хліб, сподівалися в реалістичному опіумі на вічне життя на тому світі за чесноти свої, отся велика кількість звичайного люду позбавлена зараз перспективи і жодної надії... У малої людини одібрано щось велике і важливе. Смутно і страшно, і безрадісно їй стало. Вона стала безпорадною в серці своєму, піщинкою в океані.

13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось п’ятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для нещасливого свого народу, і більш нічого б не просив. Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.

30.VI.45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.

30.VI.45 року. Об’єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Усі тепера будемо однаки. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добрійші і культурнійші від нас. Галичане не будуть боятися нас за те, що ми великі й жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіатські, отдельнії, як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні одної вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши одне одному слова, ми, принаймні, «великі» Українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церабкопівський бушлат землястий, пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах.

10.ХІ.45 року. Тільки скажіть мені, чому ж невесело стало житися в селі? Чому так почали уникати фізичної праці? Хто прокляв її? Хто заворожив, зневажив? Для чого з людини, що обробляє землю, зняли красу вишивки, покрою, кольору? Чого стала людина землі карикатурою на городського гольтіпаку? Для чого се? І звідки? Фізичну роботу ненавидять раби і паразити! Так хто довкола мене?

9. XII.45 року. Ми єдина в світі країна побудованого соціалізму, в якій слово інтелігент звучало (колись) як зневажливе слово. У нас було заведено поняття «гнилий інтелігент». А між тим інтелігент ніколи не був у нас гнилим. Навпаки, він був полум’яним, чистим, передовим, гнилою у нас була не інтелігенція, а міщанство. Воно осталося гнилим і нестерпно вонючим і зараз, не дивлячись на високі державні посади, що воно їх посідає.

Сьогодні інтелігенція «завоювала» собі честь стояти на третьому місці після робочих і селян. Знаменний розподіл. Кажу собі: людино, пам’ятай — вища твоя мета — стати на третє місце, на місце найвище, найдостойніше, найпрогресивніше.

Люби це слово, хай буде воно твоїм символом — людина-інтелігент, бо не може бути радості життя у країні, де тебе немає, де ти занедбана, третьорядна, фальшива чи підроблена...»

І ще один ненадрукований зі зрозумілих причин у 1960-х фрагмент Довженкових записів: «Прийшов до мене герой-партизан з вчителів. Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. «Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному огні, і різав з нього шмаття м’яса».

Я трохи не спитав його: і жарив теє шмаття і глитав?..

«А він, гадюка, — очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий його рот, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, — а він, гадюка, так і вмер, кричучи «слався Україна». От гадина. Скільки я їх перемучив!..»

•  Я побачив, що йому скучно на вищих партійних курсах, де він зараз вчиться. Йому хочеться мучити. Звір покуштував м’яса і понюхав отруйного пару крові. І кров кличе убогу його двоногу душу».

Але й в цензурованому виданні до загалу дійшли бодай морально-етичні міркування:

«Всяка буває душа — одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема...»

«Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить».

«Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому».

І, нарешті, публікація 1990 року достатньо повного тексту «Щоденників» справила воістину вибуховий ефект. «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема... Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік... Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», — ці лаконічні й афористичні формули цитувалися у десятках газетних і журнальних статей. Інші ж міркування Довженка цитувалися не так часто, проте вони теж були у центрі уваги, як-от такий запис 1942 року:

•  «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».

А характеристика тогочасних владоможців? Чи багато змінилося відтоді (крім, хіба що, новомодного піклування про тіло)?

•  «Сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади... Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком».

Ну а глибина деяких щоденникових записів розкривається з часом:

«Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку частину своєї облуди».

Утім, спроба представити Олександра Довженка (10 вересня, за іншими даними 12 вересня 1894 року, хутір В’юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — 25 листопада 1956 року, Передєлкіно, Московська область) як в усьому послідовного і цілісного митця-мислителя була б навряд чи вірною. Тим паче що він і сам не вважав себе таким. Справді: виходець із незаможної козацької родини, випускник учительського інституту, учасник революції 1917 — 1921 років — вояк армії УНР, в’язень чекістського концтабору, потім член партії комуністів-боротьбистів, затим радянський дипломат... А далі все змінюється: художник і кінорежисер, один із провідних діячів більшовицького мистецтва, наближена до Сталіна людина, живий класик українського радянського кіно... І новий карколомний поворот долі під час війни: позбавлення довіри з боку влади, звинувачення в націоналістичному ухилі, заборона жити в УРСР, розчарування в офіційній комуністичній ідеї і спроба протиставити їй власне бачення гуманістичного соціалізму...

Ще 1942 року він вірить, що існує «правильний», ленінський комунізм, хоча в партії його не знайти: «Як мені жалько. Я не член Комуністичної партії. Написана і анкета, і біографія, а подати у фабричну ячейку нікому. Я не бачив там чистих рук. Горе мені. Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в безпартійних лавах. Нехай мерзота лукава... робить своє каїнове діло... Може, так і треба, «бо немає господа на небі». А суржики з начальства? Та цур їм, горе пакам...»

•  Потім Довженко нотує: «Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви, і страждання народу, і вся переможна міць після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний... котел, а на рахунок українців цими ж таки руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюровщина й антисемітизм з усіма наслідками м’ясорубок, краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми».

1944 року, після зустрічі зі Сталіним, який нищівно розкритикував повість «Україна в огні», Довженко з розпачем говорить своєму чи не найближчому і давньому другові Юрієві Смоличу: «Виявляється, правда не потрібна!..»

А незадовго до смерті він записує: «Я все зрозумів...»

Складний, часом химерний життєвий шлях. Константою в ньому було одне: любов до України. Проте невідомо, чи міг би Довженко повторити вслід за радикальними українськими націоналістами формулу «Україна понад усе». Для нього вочевидь було ближчим бачення патріотизму, висловлене під час війни французькими екзистенціалістами: Батьківщина й свобода, Вітчизна й істина як одна сув’язь, де органічно поєднані її обидві складові.

І ще одне: все життя Олександр Довженко був переконаним прихильником соціалістичних цінностей. Тільки от розуміння цих цінностей змінювалося — аж до гуманістично-християнського і водночас глибинно-українського.

•  Як митець і мислитель Довженко, починаючи з кінця 1920-х, намагається вибудувати привабливу утопію України, де селянська праця закономірно доповнювала б індустріальний розвиток, де передова наука співіснувала б із високим мистецтвом, де минуле входило б у сучасне, а люди жили б не лише заможним, а й високодуховним життям. У роки війни Довженко наполегливо «пробивав» через найвище партійне керівництво дозвіл для кожної селянської родини мати до 1 га землі у власному розпорядженні, залишивши колгоспам і радгоспам тільки великотоварне виробництво. На думку Довженка, це не лише дозволило б розв’язати проблеми забезпечення міст городиною і фруктами, а й формувало б у селянських дітей особливе, ледь не інтимне почуття до землі. «Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті», — писав він. Якийсь час Хрущов, який добре знав село, коливався, проте врешті-решт ця ідея була відкинута як несумісна з колгоспним ладом і побудовою комунізму.

А після війни Довженко переймається проблемою будівництва нового села. За словами Юрія Смолича, він написав з цього приводу цілий «трактат про будівництво нових сіл: принципи планування, що потрібно зберегти з старовинних національних традицій, що неодмінно треба використати з досвіду фермерського будівництва по інших країнах, що застосувати з модерної техніки та побутового укладу, плани, схеми, креслення... Він був написаний як поема про мрію. Але з першого до останнього рядка — діловий». Ця доповідь була виголошена Довженком в Академії архітектури і передана урядові. Друга доповідь звалася «Про архітектурне оформлення Дніпра». Йшлося про те, що відповідним чином оформлені всі споруди поблизу Дніпра мали розгортати для тих, хто плив цією головною водною артерією України, історію українського народу. Третій Довженків проект перших післясталінських років — це побудова поблизу Києва села-музею, де були б представлені етнографія та побут усіх українських регіонів. Лише ця ідея, як ми знаємо, врешті-решт була реалізована, але вже після смерті Довженка.

...А Юрій Смолич, як з’ясувалося вже у наші дні, регулярно писав «органам» ґрунтовні, аналітичні, ба, об’єктивні доноси на Олександра Довженка, де, можна сказати, показував свого друга хоча й українським, але комуністом. Що ж, Смолича можна зрозуміти: адже він також у молодості стояв за УНР, був політичним пропагандистом у Дієвій армії Директорії, а у часи того українського відродження, яке потім стало розстріляним, щиросердо будував нову культуру, і дамоклів меч усе життя висів над його головою...

•  І на закінчення — ще кілька цитат із Довженкового «Щоденника». Без коментарів — вони тут, видається, не потрібні.

«Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу».

«Я помітив, що характерною рисою тупих людей, що займають іноді відповідальні посади, є уміння швидко приймати радикальні рішення з усякого питання».

«Погубила нас нещаслива наша географія і невдала наша історія».

«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний».

«Бог в людині. Він є або немає. Але повна його вiдсутнiсть — се великий крок назад i вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього... До божественного в собi. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного, безрадiсного будня».

«Нема добра на Україні. Мало ми шанувались. Все думали вимітати залізною мітлою та «кальоним» залізом. Та все доказували щось там одне одному».