Кобзар і бард. Шевченко і Бернс: великі співці свободи

Як відрізняються ці рядки від пророчих Шевченкових! Його Україна не законсервована, не оточена, а відкрита майбуттю. Гірка сучасність, цей безкінечний кругообіг профанного часу («І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшься, чому не йде Апостол правди і науки?») розпрямляється Шевченком у лінію, що йде з минулого та спрямована в майбутнє. Пророк Шевченко заперечує міф і творить ІСТОРІЮ — як її творили пророки й посланці Божі.

Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
…
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
…
…і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира…
…
… Буде бите
Царям сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Н.Ульянов справедливо зазначав, що «кроме «царей», никаких других предметов его (Шевченка. — Є.З. ) бунтарских устремлений не находим. Есть один-два выпада против своих украинских помещиков, но это не бунт, а что- то вроде обществено-политической элегии». Між тим прогресивній громадськості соціалістичного спрямування потрібні були «не обличения «неправд» царей на манер библейских пророков , а протест против политической системы самодержавия». На кшталт маніфестованого Бернсом в його ненадрукованих поезіях, що їх він, справедливо побоюючись покарання з боку влади, розповсюджував (і таким чином переховував для майбутнього) серед довірених, чесних та впливових осіб — його друзів. «Місією його життя було підготувати підгрунтя, на якому згодом могли бути побудовані права простого люду» (Джон Л. Кларк).

Така боротьба за права людей — не рівень Шевченка. Окрім декількох прикладів, у яких «рушійними силами більш-менш чітко визначається повсталий народ або громада, в переважній більшості зображень приходу нового ладу зміна відбувається за допомогою нелюдських, надприродних сил… Відповідно й позиція Шевченка пов'язана з упевненим, але пасивним чеканням неминучої зміни» (Дж.Грабович). Це є позиція не національного поета, не теоретика націоналізму, не народного ватажка чи активіста руху за права людини, ба пророка.

Художні прийоми, що їх використовує Шевченко, є типовими для релігійного тексту. Персонажі його віршів репрезентують певний ціннісний, моральний стан. Подібно до того, як в євангельських текстах слова «фарисей», «лепта», «Голгофа» означають дещо більше, аніж просто «представник течії в іудаїзмі», «дрібна монета», «пагорб в Єрусалимі», в Шевченкових текстах «козак», «москаль», «дівчина», «калина», «Дніпро», «море», «гори», «могили» тощо набувають релігійно-метафоричного ціннісного значення. «Слово соловейко, наприклад, вживається у поезіях Шевченка не лише в значенні певної реалії, — зазначається в Словнику мови Шевченка. — Не пов'язане з реальною назвою річки слово Дунай.… Деякі власні імена та назви — це образи, досить виразні й характерні, без яких важко зрозуміти складні творчі замисли поета. Саме такими є, зокрема, Катерина, перебендя, Марія, Дунай та ін.».

Більше того, світ Шевченкового об'явлення взагалі позбавлений багатьох ознак реального світу або ж світу міфологічної правди: його герої, за винятком деяких історичних осіб, максимально деперсоніфіковані (причинна, перебендя, сирота, удовиця), у той час як для міфологічних персонажів характерно мати по кілька імен та епітетів; його рослини та тварини покликані виконувати передусім символічну, а не природну роль. Як і «соловейко», слова «ворон», «вовчиця», «свиня», «барвінок», «верба», «болиголов» тощо вживаються не лише в значенні певної реалії, навіть здебільшого не в значенні певної реалії. У цьому світі свиня, наприклад, як звична українцеві свійська тварина слугує лише для другорядного визначення персонажу: «…взяв от козлищ і свиней того Саула здоровила» (Саул), «…мале байстря свиней пасло» (Петрусь). Свиня ж узагалі — змістовне Шевченкове визначення певної людини (чи певного її стану): «…заснули, мов свиня в калюжі, у своїй неволі!»; «…а перелізе ще живе в свиню, абощо, та й живе, купається собі в калюжі, мов перш купалося в гріхах (…) Такими ж самими, як ви, жили ви лютими звірми, а в свині перейшли!..»; «…полізли свині ізнадвору, мов у калюжу, та й сопуть». Прикметник «свинячий» вживається Шевченком винятково в цьому образному значенні: «...а потім ніж — і потекла свиняча кров, як та смола, з печінок ваших поросячих». Від таких свиней маємо й відповідне сало, яке аж ніяк не асоціюється з національною українською їжею: «…смердяче сало годованих добром живим, людьскою кровію»; «невже в сажах годує хам собі на сало?»; «а маги, бонзи і жерці (неначе наші панотці) в храмах, в пагодах годувались, мов кабани царям на сало…».

Не знайдемо ми в Шевченка й картин побутового життя, що їх малюванням уславив себе Бернс, — картин зрозумілих і близьких кожному селянинові. У «Суботньому вечорі…» бард старанно перелічує, наприклад, складові шотландського меню:

Но вот и ужин: скромный, но здоровый;

Тут каша — всей Шотландии оплот,
Похлебка от единственной коровы,
Жующей мирно жвачку у ворот.
Раздобрившись, хозяйка подает
В честь гостя сыр, хранившийся любовно.
Неволит кушать: очень хвалит тот;
Она же сообщает многословно,
Что сварен сыр, как лен
зацвел, год будет ровно.

(Читаючи ці рядки, згадуєш батька Котляревського, з його феєрверком побутових картинок:

Просілне з ушками, з грінками,
І юшка з хляками, з кишками.
Телячий лизень тут лежав,
Ягни і до софорку кури,
Печені разної три гури,
Багацько ласих тож потрав.
…
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали
І брагу кухликом тягли…)

«Характерна реакция немолодой и относительно грамотной крестьянки, которой Бернс дал прочитать «Субботний вечер»: «Она покачала головой, говоря: «Может быть, джентльменам и леди это понравится, но для меня здесь нет ничего такого, чего я не видела бы каждый день в доме своего отца» (з Коментаря до Бернсових поезій). Російському «джентльменові» Бєлінському шотландські каша та сир дуже сподобались: «Жизнь шотландская, представляемая Бернсом в его прекрасной идиллии». А от українські національні справи-страви він на дух не терпів: «Ох эти мне хохлы! Ведь бараны — а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом». Якби «неистовый Виссарион» не так шаленів від ненависті до українства та хоча б прочитав «Кобзар», то міг би пересвідчитись, що у своїх поезіях український народний поет безкінечно далекий від народного побуту. Так, жодного разу Шевченко не використовує слів «борщ» і «вареники»; лише один раз — слово «галушки» (як образ: «…Синопом, Трапезондом галушки варило»); Шевченкові «свинячу кров» та «хамське смердяче сало» ми вже згадували.

Про Шевченкове зображення соціальної картини українського села Н.Ульянов зауважив, що «ничего похожего на некрасовскую «Забытую деревню» или на «Размышления у парадного подъезда» невозможно у него найти. Слово «панщина» встречается чрезвычайно редко, фигуры барина-угнетателя совсем не видно и вся его деревня выглядит не крепостной». Звичайно, запальний російський автор дещо перебільшує, — згадаймо хоча б славетне «Якби ви знали, паничі…», проте суть схоплена ним вірно. Світ Шевченкового об'явлення є абстрактним, надчуттєвим, трансцендентним. У ньому відсутні звичні «сполучники» зі світом реальності, в ньому немає правдивості, притаманній міфологічній споглядальності й описовості, завдяки яким давній грек, наприклад міг впевнено показати вхід в Аїд, вершину багатоглавого Олімпу, де боги збирались на раду, та перелічити нащадків Геракла. Назвати Шевченків світ міфологічним можна хіба що за деякими другорядними ознаками (наприклад сакрального простору: «З хатини видно Україну і всю Гетьманщину кругом»), які, втім, не відображають сутність Кобзаревого одкровення (так само, як і біблійні міфи — суть християнської релігії).

Ось як, наприклад, описує жнива наш трансцендентно-народний поет:

Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Косаря уночі
Зострічають сичі.
Жне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси;
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить
Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить
І не пом'яне. («Косар»)

Зовсім не те в Бернса. Його поетичне мислення є суто споглядальним, а значить — міфологічним. Безліччю імен, всілякими назвами, різноманіттям сюжетів та ситуацій рясніє його поезія. Адже для міфологічного мислення суттєвими є саме назви й визначення. У неперевершених міфотворців еллінів Босфор, Кипарис, Гігант, Тартар, Єхидна тощо не містять жодного смислу, окрім прямого; так, герой — лише тому герой, що має за батька або матір когось із гурту безсмертних (назвати героїчними вчинки героя Тантала, наприклад, чи героя Сізіфа можна, хіба що зухвало знущаючись над здоровим глуздом). Ніби дитина, що тільки навчилася говорити, людина опановує світ, називаючи його. «Мама, тато, дядя, кака», — лопоче малюк. Його приваблює яскрава квітка, прудка тваринка, смачна кашка, пухнаста вівця, розлоге деревце, мураха, що повзе по стеблині, камінець при дорозі.

«Миші, кубельце якої вирив мій плуг», «Воші, побаченій на капелюсі пані, у церкві», «Гірській стокротці, вивернутій моїм плугом», «Два собаки», «Новорічне привітання старого фермера його старій коняці Меггі», «Сонет — про пісню дрозда, почуту під час ранкової прогулянки у січні», «До мого зубного болю», «Берези Еберфельді», «Елегія на смерть моєї вівці Меллі», «Хаггісу — шотландському пудінгові», «Вода ріки Афтон», «Береги річки Дун», «Побачивши, як повз мене прошкандибав заєць, що його тільки-но підстрелив мисливець», «У горах моє серце», «Лінивий туман» — звертається поет до своєї Шотландії, опановує милий йому світ.

Зрозуміло, чому і як консолідують націю мистецькі витвори міфологічного мислення. «Тут каша — всей Шотландии оплот!» В'язальниці снопів та женці, Бернсові товариші з шинку — ті шотландки й шотландці, про яких казав Гете, бачили тих самих комах і зайців, розмовляли зi своїми старими коняками, чули того ж дрозда, йшли за таким плугом і зустрічались в тумані на березі Афтону чи Дуну, можливо, скаржачись одне одному на зубний біль. Гете був правий — тут (в Шотландії) й справді могло щось вийти. І таки вийшло: за свідченням сучасників, шотландські наймити й служниці віддавали останні свої гроші за збірку Бернсових поезій. Шевченкові ж розійшлися лише кількома сотнями примірників, «і то виключно між інтелігентними людьми, а під селянські стріхи на Україні Шевченкова поезія за його життя не пішла майже зовсім» (Франко); «Драгоманов свидетельствует о полном провале попыток довести Шевченко до народных низов. Все опыты чтения его стихов мужикам кончались неудачей. Мужики оставались холодны» (Н.Ульянов). Про це з гіркотою та сумом писав і сам Шевченко. Писав сам до себе у степах Кос-Аралу:

Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене…
Мій Боже милий! Як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? Для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..

Пісні шотландського Барда «тотчас же, — як каже Гете, — находили восприимчивые уши среди его народа». Вірші українського поета зустріла холодна байдужість. То як великий німець пояснив би переможний історичний успіх трансцендентних символів і смислів «Кобзаря»? Чи не дивом здалося б йому створене Словом — тим, що сказав нам Тарас?

Щодо суті Шевченкової поезії на диво (sic!) точно висловився Н.Ульянов, свідомий російський шовініст: «Истинная поэзия Шевченко — в этом фантастическом, никогда не бывшем мире, в котором нет исторической правды, но создана правда художественная». «Фантазія про минуле», котра сучасниками фантазера та їхніми нащадками сприймається як правда, дарма що правда ця суперечить історичній правді минулого буття, є дійсно авторським міфом, витвором геніального художника-міфотворця. Але «фантастика про майбутнє», про буття прийдешнє, яке всупереч тій же історичній правді здійснилось, є пророцтвом, творінням обранця вищих сил і тому не може не бути пророцтвом ЧУДА, яке чудо — unexpected nation — здивований світ споглядає з 1991 року.

Уже згадуваний нами Девід Сіббалд стверждує, що «існує два шляхи, йдучи якими, принижена нація може спробувати задовольнити свою поранену гідність.

I. Вона може визнати культурне домінування держави-поневолювачки та спробувати побити цю державу на її культурному полі та за її стандартами культури.

II. Вона може отримати сатисфакцію за політичне безсилля, відновлюючи та розвиваючи власну національну культуру.

Шотландці XVIII століття йшли обома шляхами. Адам Сміт, Девід Юм та Хьюго Блер були серед тих, хто обрав перший шлях (у зв'язку з цим згадаймо українців Феофана Прокоповича, Олександра Безбородька, Миколу Гоголя та інших українських «донорів» культури для імперії. — Є.З. ). Алан Рамсей, Девід Герд, Роберт Фергюсон та Роберт Бернс були серед тих, хто обрав другий шлях (тут наші паралелі ведуть до Котляревського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка та інших діячів малоросійської культури. — Є.З.).

Філософські та наукові досягнення перших зробили тогочасний Едінбург чи не найінтелектуальнішим центром Європи. Представникам другої групи ми маємо дякувати за поновлення цікавості до давньої шотландської літератури, до шотландського фольклору, традицій та старожитностей. Кульмінацією цього був Роберт Бернс».

Але є ще й третій шлях — той, яким пішов наш Кобзар. Шлях не відтворення, але створення нації. Самим лише духом, ex nihilo — як і належить повноважному посланцеві Творця.

І останній штрих до портретів наших персонажів. Імперія накинула-таки на плечі національних бунтарів Бернса і Шевченка свою казенну одежину. Шотландцеві судилось одягти білий кашеміровий жилет, білі лосини з гетрами, круглий ківер із золоченою кокардою і чорним пір'ям на ній та синій з червоними вилогами й золотими ґудзиками мундир Королівського Волонтера Дамфризу. Українцеві — шинель миколаївського царського рекрута. Багряницю пророка.