«Козацький Макіявель» і московські бояри

Середина ХVII століття — це багато в чому визначальна доба в історії України. Колосальний вибух революційної енергії народу (недарма період 1648 — 1676 років сучасні вітчизняні історики цілком слушно називають національно-визвольною революцією!); небачені жертви, що їх повсталі українці віддали на олтар свободи; блискучі перемоги — і невдовзі нові катастрофічні поразки, котрі, як здавалося, зводили плоди цих перемог нанівець; щирий патріотизм, готовність віддати своє життя задля Вітчизни — і неспроможність навіть найглибших умів епохи обґрунтувати й збагнути сутність поняття «суверенна національна держава»; шляхетність — і епідемія зрад, що, власне, й призвело в 60—70-х роках того ж століття до жахливої національної катастрофи — Руїни; показний демократизм козацької старшини — і явне, свідоме прагнення у примножуванні своїх багатств не поступатись «ясновельможному панству» Речі Посполитої, мати не менше статків, слуг, земель; нарешті, суперечлива, складна, таємнича, незбагненна постать вождя революції Богдана Хмельницького (ось вам і доказ, що істинно велика доба все ж таки висуває справді великих лідерів) — усе це, читачу, разом узяте, доволі переконливо пояснює, чому ті вогняні роки були, є й довго ще залишаться на «вістрі уваги» істориків.

Тим більше, що саме на той період припало найвідповідальніше (і, як виявилося, найбільш згубне для крихкої української державності) політичне рішення Хмельницького — січневий Переяславський акт 1654 року. Той самий акт, що вплинув на долю України на три століття наперед, включивши її територію до «євразійського» (якщо завгодно, «московсько-ординського», «самодержавно-візантійського», тоталітарно-неєвропейського) простору. Як і чому гетьман наважився на такий крок, чи він усвідомлював, із ким має справу (будучи сам, зауважимо, людиною цілком європейської освіти — й епітет «козацький Макіявель», яким Зіновія-Богдана нагородив канцлер Речі Посполитої Оссолінський, а також деякі інші освічені поляки того часу, по суті, виглядає радше компліментом, враховуючи ставлення до знаменитого флорентійця в контексті доби!), чи можливі були альтернативи Переяславу? Про це ми поговоримо сьогодні. І будемо враховувати при цьому, що як географічна карта не передає реальної складності тієї чи іншої території, будучи лише схемою земель, хай тисячу разів правильною, так і всі моделі, концепції та варіанти історичного розвитку є, за визначенням, неповними й обмеженими.

Отже, почати, очевидно, варто з геополітичного становища козацької України наприкінці 1648 року. Гетьман Хмельницький, тоді вже триразовий (!) переможець військ Речі Посполитої — під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, — здобув безперечно високу повагу й авторитет в очах не лише власного народу (це, одразу підкреслимо, базовий, вирішальний момент), але й усіх сусідів. Коли було довершено розгром польських з’єднань під Пилявцями, гетьман мав унікально вигідні й військово-стратегічні, й політичні позиції: здавалося, що у Варшави не було вже сили боротися з могутнім козацьким гетьманом, уряд не мав належної кількості готового війська, й дорога на столицю Польської держави була відкрита. На ці обставини мінімально впливав той факт, що в перебігу дипломатичних перемовин зі Стамбулом та Бахчисараєм (турецьким султаном та номінально підвладним йому кримським ханом) Хмельницький, спритно маневруючи й прагнучи заручитися підтримкою цих східних можновладців, вдався у своїх листах до хана Іслам-Гірея до велеречивих та туманних фраз, що їх при бажанні можна було б тлумачити як визнання себе васалом цього правителя — звісно, реально ці фрази нікого ні до чого не зобов’язували (не так було в Переяславі!), проте натомість Богдан отримав певну (небезпечну й неоднозначну) військову допомогу ханського уряду. Цей протекторат був уявним, формальним, і гетьман вподобав такі «паперові» договори — втім, йому ще належало обпектися у своїй політиці «полівасалітету».

Отож повторимося: ці номінальні «визнання зверхності» чи то хана, чи то турецького султана (це сталося дещо пізніше, 1650 року, й не розголошувалося публічно; джерела повідомляють коротко й глухо лише про те, що Богдан нібито визнав «сферою впливу» султана подільські землі по Дністер, до Кам’янця-Подільського, а султан, у свою чергу, надіслав гетьману бунчук, булаву, шаблю й почесний жупан та наказав кримському хану надавати йому допомогу проти поляків) — все це не впливало вирішальним, а тим більше фатальним чином на зовнішньополітичні успіхи або ж невдачі Хмельницького.

А що ж, власне, впливало? Дві засадничі речі: недостатня визначеність у геостратегічному виборі гетьмана (він аж до початку 1649 року постійно заявляв, що є лояльним підданим короля Речі Посполитої й бореться лише проти ворожої щодо козаків та православних шляхти, а кажучи узагальнено — постійно вагався у своїх прикінцевих намірах, не знаходячи «точки опори» для державної самостійності козацької України). Це по-перше. І, по-друге, різке падіння авторитету гетьмана в народі після укладення ним Зборовського договору з Польщею у серпні 1649 року (це — наслідок згаяного ним часу наприкінці 1648-го й невдалої облоги Львова та Замостя!), коли прості українці ясно побачили, що на них чекає повернення нереєстрового козацтва в польську неволю і взагалі відновлення підданства Речі Посполитій. Це було сприйнято «соціально незахищеною» частиною населення як пряма зрада гетьмана. Ось коли наочним (і трагічним!) чином підтвердилась істина: міцність зовнішньополітичних позицій державного діяча визначається передовсім мірою його підтримки власним народом усередині країни.

Саме на цьому тлі варто розглядати й перебіг переговорів Хмельницького з московським урядом царя Олексія Михайловича про підданство (наскільки реальним воно буде? А може, про символічний протекторат? Про військовий союз? Ми знаємо, в якому напрямі розвивалися подальші події...). Чи знав гетьман, що веде переговори з правителем, який розглядає його країну як «тимчасово втрачену» свою спадщину? Чи знав він узагалі, як варто розмовляти з Москвою? Більше, проте, важила та обставина, що уряд гетьмана перебував на початку 1650-х років у вкрай важкому, мало не безвихідному становищі: негласне підпорядкування турецькому султану не забезпечувало татарської допомоги, а без неї козацтво (особливо в умовах розчарування та протесту неповноправних класів) вже не могло достатньо успішно змагатися з Польщею (попри окремі блискучі перемоги, як-от під Батогом).

Дипломатичні контакти з царем та його боярським оточенням гетьман встановив ще з 1648 року. Спочатку це були вельми своєрідні переговори, де сторони дуже довго, методично, з великою обережністю та недовірою з’ясовували позиції одна одної. Так, царський уряд був вельми не задоволений союзом Хмельницького з «басурманами» (тобто з ханом та султаном). У перші місяці після початку повстання сам варшавський уряд сповіщав Москву про події в Україні та про союз козаків із татарами, причому на підставі нещодавно укладеного договору нагадував про обопільне зобов’язання виділити військо для допомоги сусіду в разі навали кримців. Москва не відповідала відмовою, але й не поспішала діяти; додатковим мотивом для вичікування були й наполегливі чутки про те, що після смерті короля Владислава найреальнішим його наступником може бути... цар Олексій Михайлович (Москва в це вірила...).

Цікаво, що ідею певною мірою підтримував і сам Хмельницький. Він скористався посланцем московських воєвод до Адама Киселя, одного з відомих державних діячів Речі Посполитої, затримав цього посланця та відправив із ним на царське ім’я приватний лист (від 8 червня 1648 року) з оповіщенням про здобуті ним перемоги під Жовтими Водами та Корсунем і з висловленням свого гарячого бажання, аби в його землі самодержавним государем був саме Олексій Михайлович, для чого пропонував свої збройні сили для організації спільних воєнних дій проти шляхти. Тут — і це важливо підкреслити — ще не йдеться про підданство України царю, а тільки про бажання мати його государем у самій Речі Посполитій, головне ж — отримувати від нього допомогу, не стільки людьми, скільки грошима (!).

Безпосередні ж зносини Хмельницького з царем Олексієм розпочалися завдяки посередництву єрусалимського патріарха Паїсія, який, перебуваючи в Києві наприкінці 1648 року, зблизився зі знаменитим козацьким гетьманом. Богдан, після тривалих вагань (особливо коли побачив, що новообраний польський король Ян Казимир налаштований вельми вороже), пристав на пропозицію Паїсія та відправив разом із ним до Москви полковника Мужиловського з декількома козаками як почет-супровід, а насправді як свого посла до царя з проханням про покровительство та підданство, що мало залишитися таємницею для поляків. У Москві полковника розпитали (дуже докладно) у Посольському приказі про мету його приїзду й про те, що робиться у козаків із поляками. Мужиловський заявив, що розповість про це лише самому царю. 4 лютого 1649 року цар зі звичайними церемоніями прийняв гетьманського посла в присутності Паїсія. Полковник «поклав до ніг» государя лист від гетьмана, в якому коротко викладав історію останнього повстання та польських неправд, а наприкінці містилося прохання про царську допомогу — головним чином задля захисту православної християнської віри. Проте цей лист було складено в навмисно туманних, непевних висловах; Мужиловського затримали, а до гетьмана направили особливого посла, Григорія Унковського, з листом у відповідь, де давалася порада гетьману й козакам просити в сейму у Варшаві дозволу на перехід запорозького війська в царське підданство та агітувати за обрання Олексія Михайловича польським королем (очевидно, Москва була не в курсі, що короля уже обрано). Дуже характерно, що Унковський, цей перший посол від царя (а потім були й інші: боярин Григорій Пушкін, посольський дяк Алмаз Іванов, думний дяк Михайло Волошенінов, перед самим Переяславом — відомий Бутурлін), уже віз багаті подарунки від царя (золото, гроші, хутра) для гетьмана та деяких, прихильних до Москви, представників козацької старшини!

Звичайно, траплялись і періоди певного охолодження (й навіть різкого погіршення) відносини чигиринського уряду та Москви. Так, у 1650—1651 роках Хмельницький у різних висловах лаяв московських прикордонних воєвод, котрі скаржилися йому на козаків, що ті, мовляв, не шанують у листуванні повного царського титулу, захоплюють порубіжні з Московією землі; гетьман (щоправда, лише в узькому колі, й, як повідомляють деякі джерела, напідпитку...) кричав (так викладали це в донесеннях царю воєводи): «Вы-де за земли да за пасеки говорите, а я-де и города Московские и саму Москву сломаю! Кто-де на Москве сидит — и тот-де от меня не отсидится». І все ж таки з року в рік дедалі більше брали гору спільні матеріальні інтереси (меншою мірою це стосувалось особисто гетьмана, значно більшою — Виговського, Тетері, низки впливових полковників). Приміром, новий царський посланець, піддячий Іван Фомін (це вже 1653 рік), відправляючись на черговий «раунд» переговорів із гетьманом про умови підданства, для «додаткового підсилення» політичних аргументів Москви віз із собою такі «скромні подарунки»: «гетьману сорок соболей в 80 рублей, да две пары добрых по 10 руб. пара, а Выговскому пару соболей також в 10 руб; також де сорок соболей в 70 рублей ему же, Выговскому, от гетьмана в тайне». А на початку вересня 1653 року «ближний царев стольник» Матвій Стрешньов та дяк Мартем’ян Бредихін доставили до Чигирина вже майже офіційне «государское жалование» для гетьмана та старшини — в сумі 2352 рублі (вельми солідна сума на той час; втім, гетьман і до того, й після аж ніяк не був малозабезпеченою людиною... ). В грамоті, що її везли Бредихін та Стрешньов, між іншим, писалося: «И о чем они тебе, гетман, говорить учнут, и тебе бы в том им верить, и к нам, великому государю, отпустить их не задержав». Додамо, що й зміст грамоти був вельми знаменним: посли вручили Хмельницькому згоду «на принятие его под высокую государеву руку». Цю акцію (не без вирішального впливу патріарха Никона) затвердив у жовтні 1653 р. Земський собор у Москві.

Залишається тільки звернути увагу читача на два моменти. По-перше, починаючи вже з 1649 року представники царя, прослухавши під час переговорів із людьми Хмельницького дещо туманні прохання про «допомогу», «високе государеве покровительство», «захист православ’я» тощо, жорстко й чіпко вимагали роз’яснити: що конкретно при цьому має гетьман на увазі (!). І з кожним «раундом» тодішніх переговорів умови Москви ставали дедалі агресивнішими: розташування військ царя на українській землі, обмеження права гетьмана на дипломатичні контакти, тотальна й безумовна присяга всіх українців на вірність царю... А можливості Хмельницького протистояти цим вимогам ставали дедалі меншими, бо менше залишалося надійних союзників, а підтримка простого народу, який ясно бачив станову обмеженість політики гетьмана, танула. До того ж «вольності козацькії» (тобто привілеї старшинської верхівки) цар гарантував.

І друге. Варто ще раз нагадати про відомий (доленосний!) епізод січня 1654-го в Переяславі. У відповідь на прохання Хмельницького, аби цар (посли від його імені) присягнувся шанувати права козаків та всього Війська Запорозького (а козаки, зі свого боку, присягу на вірність царю принесли), боярин Бутурлін з обуренням відповів: у Московській державі тільки піддані присягають своєму государю, але ніяк не навпаки! А ми тут будемо говорити про «Громадський договір» Руссо, поділ влади та європейські цінності...

Навіть найвидатніший серед гетьманів України не був байдужим до матеріальних принад: грошей, підношень, відкатів («відкупів», мовою того часу), хутра, злата тощо. Що ж говорити про сьогоденну владну українську еліту, яка, відверто кажучи, не варта пилу з Богданового чобота? Адже в історії залишаться заслуги гетьмана — а з «цими» буде зовсім інша розмова.