Куля №188

Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації теж є сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно з’єднався з її минулим.

3 листопада виповнюється 71 рік з того дня, коли трагічно обірвалося життя нашого земляка, видатного українського письменника, засновника української перекладацької школи, одного з яскравих представників покоління розстріляного Українського Відродження Валер’яна Петровича Підмогильного.

Мати народила його в звичайній селянській хаті, яка стояла на березі вічної ріки серед безкрайнього Степу. Переважну частину свого недовгого життя він мешкав у місті, а померти йому судилося в правічному лісі на Далекій Півночі від пострілу співробітника НКВС.

Валер’яна Петровича заарештували в середу, 8 грудня 1934 року, в Заньківському будинку творчості, що знаходився в Зміївському районі на Харківщині, на березі легендарного Великого Дону (колишня назва Дінця), свідка сумнозвісної битви воїнів князя Ігоря з половцями. За твердженням дослідника «Слова о полку Ігоревім» Михайла Тимофійовича Гойгела-Сокола, фінал цієї історичної битви відбувся саме в цьому місці, на березі легендарної Каяли.

Трагізм «Слова...» нищівною блискавкою пронизує всю нашу історію. Боротьба з поганими, яку розпочали наші далекі пращури, тривала впродовж усіх цих століть. Вона не завершена й донині. Того дня погані прийшли й по його душу, щоб принести її в жертву своєму ідеологічному ідолу. Для В. Підмогильного цей страдницький ритуал жертвоприношення розтягнувся майже на три роки.

В останню мить свого перебування на цій землі він міг бачити лише глибоку й широку яму, де вже лежали забиті його побратими по Соловецькому табору, високі сосни й небо. Чи бачив він тієї миті Сонце, чи освітило воно його останню путь — напевне сказати не можна, але ми знаємо, що в очі свого ката він подивитися не міг — той стріляв у потилицю. У Валер’яна Підмогильного кат послав 188-у кулю з 265, випущених ним з револьвера того дня.

Валер’яна Петровича стратили 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох, що неподалік Медвежогірська в Карелії. Впродовж п’яти днів капітан держбезпеки М. Матвєєв власноруч розстріляв тисячу сто одинадцять в’язнів Соловецького табору, яких напередодні 20-ї річниці Жовтневої революції особлива трійка УНКВС Ленінградської області засудила до страти.

Розстріляно було 190 вихідців з України. Серед них — представники української літератури, мистецтва, науки: Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний (син), Павло Філіпович, Григорій Епік, Валер’ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Олександр Слісаренко, Михайло Яловий, Матвій Яворський. У карельських лісах обірвалося життя міністра УНР Антона Крушельницького і міністра фінансів УРСР Михайла Полоза.

Воістину інтернаціональною стала братська могила урочища Сандормох. Свій останній прихисток у ній знайшли представники всіх національностей тогочасного СРСР: українці, росіяни, білоруси, євреї, грузини, татари, удмурти, німці, черкеси, корейці...

Із Дніпропетровщини, крім українців Валер’яна Підмогильного і Григорія Епіка, у карельську землю навічно лягли росіяни — голова Нікопольського райвиконкому Іван Петров і уродженець села Нікольського Олександр Прохорець, євреї — Юрій Кан і слюсар заводу імені Красіна Йосип Штейнберг, німець — ксьондз римо-католицької церкви Михайло Вольф.

«До середини 1937 року на Соловках було зібрано весь цвіт української підсовецької інтелігенції та українських комуністичних кіл», писав у своїх спогадах свідок тих днів Семен Підгайний.

Цього ж року більшовики святкували 20-ту річницю революції. За людською логікою, безумовно, влада повинна була до такої дати оголосити амністію своїм політичним опонентам, але у Сталіна та його поплічників була своя власна логіка щодо цього. Тож, замість амністії чи послаблення режиму, в’язнів вирішили ліквідувати, щоб «не обтяжувати державний бюджет».

Країною мук і відчаю називали Соловки бранці цього біломорського архіпелагу. Мало кому із соловецьких в’язнів усміхнулася доля, і вони пережили нелюдське страхіття. На переважну більшість ув’язнених чекала загибель.

Українців на Соловки почали запроторювати ще у XVIII столітті. Серед знаних в’язнів Соловецького монастиря був останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, якого заслала туди Катерина ІІ. Чверть віку в нелюдських умовах страждав славний лицар. 112 років життя відміряла йому доля. Його прах покоїться в монастирі.

У більшовицьких в’язнів такого шансу на довголіття не було. Їхнє життя обривала передчасна смерть від невиліковних хвороб (так сталося з товаришем Валер’яна Підмогильного поетом Євгеном Плужником) або куля енкаведистського ката. Творці першого радянського концтабору іншої альтернативи в’язням не давали.

Можна із стовідсотковою вірогідністю сказати, що на очах Валер’яна Підмогильного розстріляли гордість українського театру Миколу Куліша і Леся Курбаса, бо вони в розстрільному списку були на десять в’язнів попереду. А через декілька хвилин свідком смерті Валер’яна Петровича став міністр фінансів Михайло Полоз, який був наступним, і їхній прах покоїться в одній ямі, яку, ймовірно, їх змусили викопати енкаведисти.

Незадовго до свого арешту Валер’ян Петрович написав таке:

«Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене й радостями, і смутком. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути лише той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пройдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не їдуть, не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху та не знаходжу...»

Ці слова написала людина, яка досягла віку Ісуса Христа, яка, напевно, як і Спаситель, передчувала свою подальшу долю та її трагічний фінал. Епоха, в якій він жив, відміряла йому менше половини середньостатистичного шляху, яким має пройти людина. Він належав до покоління приречених.

Його покоління, як ніяке інше, і про це красномовно свідчить історія першої половини страшного ХХ століття, було роковане на смерть. Воно гинуло в роки Першої світової, громадянської та Другої світової воєн, помирало у часи Голодомору 1921 р. і 1933 р., його нищили в сталінських катівнях і таборах.

До цього покоління належали і мої діди — Нікандра Семенович Пшеничний і Платон Євграфович Чорновіл, яких поглинула пітьма сталінських репресій у 1938 році, а бабусям Устинії Іванівні та Марії Іванівні довелося у важких умовах ростити моїх батьків та їхніх братів і сестер. Про трагізм тогочасного лихоліття знаю не з книг і фільмів, а з розповідей бабусі Марії та найближчих родичів.

Та все ж, хоч як було їм важко, але вони мали своє житло, і їм не доводилося поневірятись, як це сталося після вироку Валер’яну Підмогильному з його родиною. Його дружина Катерина Іванівна Червінська з сином Романом понад десять років не мали власного кутка, вони змушені були жити за межами України. Така ж доля спіткала й інші сім’ї репресованих.

Система намагалася зробити все можливе, щоб ім’я цієї людини забулося. Навіть після офіційної реабілітації, що сталася в часи відлиги, тогочасні «літературні генерали» зробили все, щоб твори письменника не потрапили до читача.

Лише в роки перебудови, напередодні краху Радянського Союзу, почали з’являтися книжки нашого земляка. Його творчий доробок складається з двох романів, двох повістей і кількох десятків оповідань. Повнокровне творче життя прозаїка тривало лише за часи українізації, що обірвалася наприкінці двадцятих років. Після публікації роману «Місто» і видання його російською в 1930 році в Москві та після вбивчої рецензії у газеті «Правда» книги письменника більше не виходили.

Валер’ян Підмогильний утримував сім’ю лише завдяки перекладам із класичної та сучасної французької літератури. В цій справі він був неперевершений майстер. Якби його доля склалася інакше і він, як його старша сестра Анастасія Петрівна, прожив би понад вісім десятиліть, то ми мали б переклади практично всієї французької літератури — від її витоків до сучасності. В. Підмогильний відзначався великою працездатністю.

Творчість Підмогильного — це одна з найяскравіших сторінок не тільки української, а й європейської літератури. Він визнаний майстер жанру психологічної прози. Письменник талановито передав епоху, в якій жив і творив. Та системі не потрібні були митці, які не вписувалися в «прокрустове ложе» комуністичної ідеології. Системі заважали люди з іншим світоглядом — вона їх знищувала.

Валер’ян Підмогильний любив місто, він був письменником-урбаністом. Його доля і творчий шлях пов’язані з трьома найбільшими містами України — Катеринославом, Києвом і Харковом. Ці міста і їхні мешканці змальовані на сторінках його творів.

Так, він любив місто, але місто його не любило. Особливо те, де він розпочав свій життєвий і творчий шлях, — сучасний Дніпропетровськ. Назвати цей мегаполіс рідним містом письменника було б святотатством перед світлою пам’яттю Валер’яна Петровича.

Ні Дніпропетровськ, ні нинішня, ні колишня столиці не увічнили пам’ять про нього не те що пам’ятником, а навіть банальною меморіальною дошкою, де було б засвідчено, що в цьому будинку навчався, жив і працював письменник. У кожному з цих міст збереглися будинки, пов’язані з його життям.

За своє коротке життя Валер’ян Петрович зазнав багато несправедливості, але найбільшої — у наш час, коли Україна утвердилась як незалежна держава. А цього вже не спишеш на культ Сталіна. Місто його дитинства та молодості не хоче пам’ятати свого визначного земляка, і називається це безпам’ятство — манкуртизм.

P.S. Автор цих рядків висловлює щиру вдячність за підтримку його ідеї щодо підготовки та проведення святкування столітнього ювілею з дня народження В.П. Підмогильного — Валентині Василівні Тальян, яка очолювала в той час управління культури Дніпропетровської облдержадміністрації, колишньому головному редактору газети «Зоря» Леоніду Володимировичу Гамольському, директору Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Миколі Григоровичу Жулинському, який тоді обіймав посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. Це завдяки їм та зусиллям багатьох інших людей вдалося гідно відзначити цю знаменну дату.