Куренівська трагедія: факти, причини, міфи

Жахлива подія, що відбулася на Куренівці понад 52 роки тому (лише за офіційними даними, оприлюдненими урядовою комісією на чолі з тодішнім секретарем ЦК КПУ І. Казанцем, внаслідок сходження гігантської намитої рідкої маси піску та землі — майже 650 кубометрів — загинуло 198 людей), до останнього часу залишалася малодослідженою фахівцями — істориками, архівістами, соціологами, технічними експертами. До того ж практично всю інформацію про цю трагедію до останнього часу було засекречено. Що, зрозуміло, породжувало безліч не цілком достовірних (а то й зовсім не обгрунтованих) припущень, версій, гіпотез, зрештою, просто вигадок. Бо кияни, й не лише вони, десятиліттями зберігали пам’ять про цю катастрофу, згадували про загиблих, не забували про ту напівправду, а часом — і відверту брехню, що нею супроводжувалися всі повідомлення офіційних партійних та радянських органів про все, що сталося.

І ось, нарешті, український читач отримує першу, багато в чому, без перебільшення, унікальну збірку архівних (раніше зазвичай цілком таємних) документів щодо Куренівської катастрофи. Видання, що називається «Куренівська трагедія 1961 р. Документи і матеріали», підготували до друку Інститут історії України НАН України, Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Державний архів міста Києва, Галузевий державний архів Служби безпеки України. Редакційну колегію книжки очолював академік Валерій Смолій; до її складу увійшли також такі знані фахівці, як Геннадій Боряк, Віктор Даниленко (керівник колективу упорядників), Сергій Кокін та інші.

У передмові автори збірника зазначають, що «за час свого існування людство здійснило величезний прогрес у соціальному, економічному, господарському, культурному розвитку. Ці досягнення дали нам змогу підніматися над природою, освоювати космос, підкорювати гори, сягати дна морів і океанів, стати суб’єктом планети Земля. Однак ці успіхи не повинні вводити в оману — як і раніше, людина залишається об’єктом планети Земля, беззахисною перед природними катаклізмами. Що вже й говорити про аварії техногенного характеру, коли створені людиною механізми, пристрої, споруди у результаті аварії нищать все живе. Саме так і трапилося в Україні у Києві у Бабиному Яру, коли спроба «перетворення його на корисну площу» обернулася загибеллю людей». Тобто укладачі збірника чітко підкреслюють прямий причинно-наслідковий зв’язок між рішенням тодішньої київської міської влади, ухваленим на початку 50-х років (цілком імовірно, що це рішення ухвалювалось і на більш високому рівні), а саме: «замивати» перший і другий від’ярки Бабиного Яру (є підстави думати, що принаймні частина відповідних посадових осіб добре усвідомлювала, що, власне, відбулося в цьому моторошному місці 1941-го та 1942 року), що давало змогу «позбутися» яру глибиною десятки метрів і при цьому налагодити зручне транспортне сполучення між Куренівкою та Лук’янівкою.

Укладачі видання цілком справедливо роблять висновок, що в аргументах на користь такого рішення «фігурують виключно прагматичні розрахунки господарсько-економічного характеру, наявне відверте ігнорування пам’яті сотень тисяч осіб, замордованих тут під час війни». І ставлять абсолютно правомірне запитання: як могло статися так, що місце, де знайшли свій останній пристанок близько 100 тис. жертв, почали заливати пісково-земляною масою? Довгий час на трагедію Бабиного Яру 1941 — 1943 рр. було накладено табу, що, очевидно, пов’язано з переліком страчених тут категорій населення. Пояснень потребував незручний факт розстрілу тут підпільників, комуністів, військовополонених, що ставило під сумнів успішність комуністичного руху опору, підсилюючи самовідданість червоноармійців під час відступу. Про українських націоналістів згадувати не можна було. Наявність серед жертв майже 700 оунівців спростувала твердження про нікчемність націоналістичного підпілля в столиці радянської України, його угодовський характер».

Отже, з названих причин (а також іще з тієї причини, може, найважливішої, що офіційна влада не бажала та й не могла чесно визнати правду: Бабин Яр був найбільшою трагедією єврейського народу) про повагу до пам’яті десятків, сотень тисяч жертв гітлерівського терору тут не йшлося. Бабин Яр заповнювався пісково-земляною масою, лінія його рельєфу вирівнювалася. У ході багаторічних робіт було, окрім усього іншого, допущено численні грубі порушення (по суті, злочинного характеру) норм технологічного регламенту; значна частина зі 176 документів, наведених у книжці, це наочно підтверджує.

Проте, власне, суть справи навіть не в цьому. Дуже показовим є те, як повелася влада після того, як ранком понеділка 13 березня 1961 року «близько 650 тис. кубометрів намивної маси — відходів цегельних заводів — подібно лавині, зійшли з Бабиного Яру на житловий масив, виробничі приміщення і трамвайне депо ім. Красіна. Передані очевидцями подробиці, — пишуть упорядники збірника, — приголомшують блискавичністю сходження пульпи (технічної рідини, яка у зваженому стані містить тверді часточки мінеральної сировини, грунту і гірської породи) та безпорадністю тих, хто в той трагічний ранок опинився у смертельній зоні: восьми-десятиметрова лавина зі швидкістю 3 — 5 м/с за півгодини накрила площу понад 30 га, безперешкодно руйнуючи на своєму шляху житлові споруди, виробничі приміщення, транспортні засоби, змітаючи людей». Отже, якою була «лінія» влади? Вона, влада, «виявилася неготовою визнати факт трагедії, оперативно дати роз’яснювальну інформацію щодо ранкових подій понеділка 13 березня 1961 р. Мовчання київського керівництва на фоні поширення містом чуток, домислів про трагедію викликало невдоволення та обурення громадян». (Слушна оцінка укладачів книжки!) Відгуки киян свідчать про недовіру до офіційної інформації щодо кількості жертв; цікаво, що в першому, санкціонованому владою, радіоповідомленні від 16 березня 1961 року згадувалося про «травмування 139 і загибель 53 осіб» через те, що «частина району Куренівка зазнала пошкоджень і руйнувань внаслідок раптового сповзання грунту і проникнення вод з Сирецького яру». А згодом навіть офіційно визнана кількість жертв збільшилася в декілька разів... Кияни обурювалися діяльністю О. Давидова (тоді — голова виконавчого комітету Київської міської ради), вважали радіопередачі «відвертою брехнею», з огляду на значне заниження кількості жертв, висловлювали довіру закордонним радіостанціям. Ранкова катастрофа 13 березня 1961 року була офіційно кваліфікована як «раптове (?! — І.С.) сповзання грунту і проникнення вод із Сирецього яру» або ж, рідше, — «затоплення і руйнування в районі Куренівки». Таке завуальоване офіційне обережне означення аварії було закономірним як з огляду на розслідування причин аварії, що проводилося, так і зважаючи на політико-пропагандистський ефект.

Доволі цікавим є вміщене в книжці (документ №12) «Інформаційне повідомлення голови КДБ УРСР В. Нікітченка в ЦК КП України про настрої мешканців м. Києва після катастрофи в Бабиному Яру» (14 березня 1961 року — гриф «цілком таємно»!). Наведемо найбільш показові фрагменти з донесення Нікітченка (мовою оригіналу): «В связи с катастрофой в Подольском районе г. Киева органы госбезопасности проводят необходимые агентурно-оперативные мероприятия по выявлению лиц, пытающихся использовать этот факт в антисоветских и провокационных целях. Одновременно нами усилен контроль за почтовой перепиской, особенно исходящей за границу». І далі — «агентурні дані», як-от, приміром: «Неизвестный гражданин в трамвайном вагоне заявил (фіксувалось усе!), что еще 2 — 3 года тому назад стали поступать сигналы в Исполком Подольского райсовета депутатов трудящихся по поводу угрозы оползней и прорыва замываемого пульпой Бабьего Яра. По словам этого гражданина, за 2 — 3 недели до катастрофы также поступили сигналы о резком усилении стока воды с дренажной системы у основания намытой плотины, но им не придали значения». А ось — інші «відстежені» думки. «Заместитель председателя еврейской общины Юровский заявил: «Это поднялись трупы евреев, расстрелянных немцами в период оккупации города Киева». Среди лиц еврейской национальности, находившихся вблизи места катастрофы, имели место высказывания, что «мертвые не выдержали» и что в Бабьем Яру надо было построить памятник погибшим евреям, а не засыпать яр. Один из жителей города, находившийся в толпе, сказал: «Не надо было осквернять память погибших в Бабьем Яру, поэтому и случилось такое бедствие». Як бачимо, КДБ «брало на замітку» й такі думки...

* * *

Наукове вивчення причин та наслідків Куренівської катастрофи лише розпочинається; навіть приблизно не встановлено кількість жертв; не окреслено історичний причинно-наслідковий зв’язок між типом того суспільства (цього разу — радянського суспільства зразка 1961 року) та ставленням до ліквідації наслідків трагедії. Проте немає сумніву, що збірник документів (переважна більшість з яких, повторимося, друкується вперше), про який ідеться, стане важливою віхою на цьому шляху.