МЛИНАРСЬКА ВIЙНА НА РIЧЦI УДАЙ
Місцем свого головного осідку на Лівобережжі князь обрав містечко Лубни. І саме неподалік Лубен чи то сам магнат, чи хтось iз його управителів звернув увагу на мальовничу місцину на березі річки Удай, розташовану між двома маєтностями Вишневецького — Пирятином і Курінькою. Через свiй крутий берег та місцина називалася Кручею. І саме ця особливість рельєфу підказала можливе господарське використання Кручі — князь Ярема розпорядився впорядкувати тут греблю і збудувати на ній водяний млин.
Вже було завезено всі необхідні для цієї справи матеріали і розпочато будівельні роботи — аж раптом навесні 1648 року в Україні вибухнуло козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького. Князь Ярема одним із перших рішуче почав вогнем і мечем придушувати «хлопський бунт» і, зрозуміло, йому було вже не до господарських клопотів. Тим паче, що влітку 1648 року князю довелося поспішно втікати з Лубенщини, і невдовзі Вишневеччина знайшла нових власників, або, точніше, нові власники «знайшли» Вишневеччину. Місцевість Круча відійшла до Військового скарбу і була приписана до Пирятинської сотні Лубенського полку.
За гетьманування Івана Самойловича, коли врешті-решт остаточно втихомирилися завірюхи громадянської війни і козацька старшина — не лише нова політична, а й господарська еліта України — рішуче розпочала гонитву за маєтками, промислами й угіддями, більша частина пирятинських фільварків Вишневецького потрапила до рук наближеного до тодішнього гетьмана старшини — переяславського полковника Леонтія Артемійовича Полуботка. А на Кручу поклав око на той час лубенський полковий осавул Леонтій Свічка. Саме йому і судилося в 1682 року реалізувати задум князя Яреми, збудувавши з дозволу місцевого полковника Максима Ілляшенка на річці Удай греблю і поставивши млин «об одному колесі». Три роки потому пронирливий осавул добився дозволу на прибудову до млина другого, «ступного», колеса.
Тим часом, після падіння у 1686 року гетьмана Івана Самойловича, полковник Л. Полуботок як особа, наближена до нього, впадає в немилість до новообраного володаря гетьманської булави Івана Мазепи. А коли до Мазепи доходять чутки про підготовку Полуботком антигетьманського заколоту, він позбавляє норовистого старшину не лише полковницького пернача, а й конфісковує переважну більшість його численних маєтностей. Пирятинські володіння Полуботка відходять у відання Військового скарбу, але недовго такий ласий шматок перебував у корпоративній власності Війська Запорозького.
У 1688 р. уже знайомий нам Леонтій Свічка перехоплює полковничий пернач у Лубнах, і чи не найперше, що він намагається реалізувати у своїй новій іпостасі, — прибрати до своїх рук вельми прибутковий на той час млинарський промисел на річці Удай. Для цього він спершу добивається від пирятинських мірошників дозволу на облаштування «на гатках в Заріччі греблі пирятинської» так званого вешняка, тобто млина, який мав би працювати лише у весняну пору, в часи сезонного повноводдя.
Однак, як невдовзі з’ясувалося, млинарські апетити полковника виходили далеко за дозволені місцевою громадою межі. Отримавши формальну згоду на початок будівництва, Свічка збудував не одне, а цілих п’ять коліс, які до того ж працювали не лише в сезон повноводдя, а й цілий рік.
Таке самоуправство козацького старшини надзвичайно обурювало пирятинських мірошників. Мало того, що Свічка, демонстративно знехтувавши волею громади, посилював конкуренцію серед цеховиків. Збудована ним на Кручі гребля стрімко підняла рівень води в Удаю, змушуючи решту мірошників перебудовувати свої млини. Проте високе службове становище опонента не давало змоги пирятинським мірошникам сподіватися на те, що їм пощастить припинити самоуправство Свічки, і за його життя вони навіть не скаржилися з цього приводу. Кардинальним чином ситуація змінюється вже після смерті Леонтія Свічки, адже на відміну від багатьох тогочасних козацьких старшин за життя він не зумів передати своїм нащадкам, крім майна, ще й полковницький пернач, а тому ображені пирятинці з початком XVIII ст. розпочали довготривалі пошуки справедливості.
Щоправда, перших відчутних успіхів вони досягли аж у 1710 році. Саме тоді на подану мірошниками гетьману Івану Скоропадському скаргу стосовно самоуправства покійного полковника та членів його родини було створено «для очевидного разсмотру і розиску» спеціальну слідчу комісію у складі генерального хорунжого Івана Сулими та гадяцького полкового судді Василя Велецького. Вивчивши справу на місці, гетьманські повірені інформували Скоропадського, що вдова Леонтія Свічки Домникія до останнього часу продовжувала самоуправно молоти борошно цілий рік і вони, відповідно до наданих їм повноважень, заборонили їй чинити так надалі.
Постанову комісії 5 травня 1711 р. гетьман затвердив спеціальним універсалом, адресованим лубенському полковнику Андрію Маркевичу та пирятинському сотнику Семену Вакулі.
Отримавши гетьманський універсал, пирятинська громада виставила свої претензії сину Леонтія Свічки Лук’яну. І, згідно з існуючою на той час традицією, сторони дійшли згоди, записавши в міську книгу обіцянку Лук’яна беззастережно виконувати гетьманський наказ. Запис було скріплено «притіснєнієм звиклой печаті городовой ратуша пирятинского».
Проте, як видно з розвитку подальших подій, дотримання слова не входило до переліку чеснот сина полковника Свічки. У першій половині 1715 р. полкова канцелярія лубенського полку отримала універсал І. Скоропадського з наказом такого змісту: «иже многокротне уже стужают й стужали нам своими жалобливимі донесеніями всі обче мелники пирятинскіе, утвержаючися на пана Лукяна Свічку», котрий, не задовольняючись вешняком на пирятинській греблі, влаштовує новий млин на греблі кручанській. З огляду на надотримання Свічкою слова і невиконання судової постанови, гетьман України погрожував йому в разі повторного непослуху штрафом у розмірі двох тисяч талярів.
Проте недаремно ж роки правління Івана Ілліча Скоропадського увійшли в українську історію як часи атрофії влади, розгулу старшинського самовладдя та анархії. Можливо, саме тому Лук’ян Свічка не лише проігнорував гетьманські попередження і не виконав судової постанови, а й самовільно залишив козацький табір, мобілізований за наказом Скоропадського. Гетьману нічого більше не залишалось, як улітку 1715 р. зробити норовливому нащадку козацького полковника «останнє сто перше китайське», попередження: «Пане Свічка. Удивлятися непомалу мусим такому твоєму глупому й нерозумному поступку, же у полтора року ледве до нас показалесь бил очи, а потом днів два чили три забавившись, звернулось хорогов й без ведома нашого уехалесь тайно к дому». Пригадав Іван Ілліч й інші провини Лук’яна, а особливо його непослух у виконанні судових рішень. Наостанок гетьман наголошував на тому, що «тое легкоуміє немалую в нас ку тобі побуждаєт уразу, бо уже час би, оставивши дурность, знати своє належнеє званіє, а не іначей мусим з тобою впред поступовати, аж хіба зискавши... не тілко млини твої кажем позапечатовати, але й маєтностей позбудеш, декляруєм».
Як не дивно, але й цього разу самоуправства пирятинського державці також не припинили. Свідченням цьому є «останнє сто друге китайське» попередження, до якого І.Скоропадський був змушений вдатися рік потому, 29 серпня 1716 року. Розпочиналося воно досить прикметно: «Свічко неразумний. Не з чего іншого, тилко з твоеи легкомислності і крайнего неразсудку, походить тоє, же ти, бинаймній указов наших не слухаючи и не ісполняючи оних, не тилко млинов, на гатках ку шкоді старой греблі пирятинской безправнє і самоволнє построєних, не хочеш зносити й безчережно всігда мелеш, але є з низу єще кручанскою своєю греблею наплавною, а не стародавнєю, чиниш подтоп, а к тому хочеш насилно ку болшой шкоді той же греблі пирятинской і на яловом лотоці на греблі кручанской строіти клітку». Отже, як можна зробити висновок із рядків гетьманського послання, Лук’ян Свічка не лише не виконав волю регіментаря і не зніс самовільно збудованих батьком млинів, а й розпочав підготовку до будівництва нових!
Далі І.Скоропадський, продемонструвавши добру обізнаність із деталями млинарської війни на річці Удай, переповів усі обставини порушення спочатку полковником Леонтієм Свічкою, а згодом і його сином Лук’яном прав пирятинської громади і в резолютативній частині універсалу пригрозив останньому: «аже ти, як вул на рогатину пручися, й по сей час оних не зносиш, да єще і строїти збираєшся, прето для всеконєчного погамованя твоєго зухвалства, за котороє повелівши тобі приминути в Глухов, учиним наказаніє, видалисмо мелникам пирятинским універсал, позволяючи, з помощію старшини тамошнеи, тіє твоі, не слушнє построєниє млини розкидати й преч з місця позносити, бо ті зась суворо грозим й приказуєм, абись болше оних там реставровати й держати не важился, бо єслі бись міл єще стояти при упорі, то відай певне, же інших млинов, а без мала і маєтностей позбудєш».
Чи припинилася після цього грізного гетьманського універсалу млинарська війна на річці Удай і чи святкували пирятинські мірошники таку довгоочікувану перемогу — невідомо. Найімовірніше, що ні. Адже відомий дослідник козацької минувшини Лівобережної України М. Стороженко, відвідавши наприкінці 1880-х років Лубенщину, зафіксував той факт, що на Пирятинській греблі на той час не було вже жодного млинарського колеса, тоді як на Кручанській працювало аж чотири! Отож, мабуть, перемогу в цій затяжній війні все ж святкувала не пирятинська громада, а нащадки Леонтія Свічки.
