Молодший син Богдана

Нещасливий молодший син великого Богдана пройшов тернистий шлях від козацького гетьмана й архімандрита православного монастиря до зрадника батьківських ідеалів і ворога українського народу. Рідну Черкащину Юрій Хмельниченко буквально залив кров’ю під час двох чигиринських походів турецької армії. Врешті-решт, нікому не потрібний і проклятий сучасниками, він був страчений самими турками за нелюдську жорстокість до своїх підданих.

ЗАГАДКА ІРДИНСЬКИХ ПЕЧЕР

Відомий на Смілянщині краєзнавець і пропагандист зеленого туризму Сергій Тимофієв якось разом із своїми друзями випадково натрапив на залишки Ірдинського монастиря під час одного з туристичних походів. Обережно дослідили підземний тунель, а пізніше провели розкопки.

— Майже вщент завалений вхід, перед яким височіла величезна купа сміття, а далі чагарники з дерев та кущів, — згадує Сергій Петрович, який сьогодні очолює центр туризму й краєзнавства Смілянської райдержадміністрації. — Цікавість перемогла, і ми, озброївшись сірниками й кишеньковими ліхтариками, вирушили на «екскурсію» по лабіринтах печери. Подолавши шлях в кілька метрів, по глибах обваленої глини та сплетінню павутини, враз зупинилися вражені. В холодній темряві печери вогник ліхтаря освітив келію, на стінах якої висіли ікони, в печері — залишки від обгорілих свічок. Поряд лежав букет із свіжих квітів. Все це нагадувало діючу церкву. Ми були спантеличені — що означає ця церква, хто її облаштував, який зв’язок може бути між печерами ХVІI століття й нашим часом?

Там, під землею, у монастирських келіях є якась дивовижна енергетика, що залишилася нам у спадок від багатьох поколінь ченців, зізнається пан Сергій.

До речі, першим серед науковців ѓрунтовно дослідив територію монастиря (а це майже 15 гектарів) граф Олексій Олександрович Бобринський ще наприкінці позаминулого століття. Складена ним схема підземних ходів свідчить про те, що вони простягалися на сотні метрів. Однак дійти до кінця й з’ясувати, куди вели прориті ченцями тунелі, не вдалося ні графу, ні сучасним краєзнавцям — на заваді цьому стали численні завали.

Під час розкопок археологи знайшли в підземеллях два престольних хрести, псалтир 1900 року, кілька цінних ікон, серед яких — новгородського письма, стверджує Сергій Тимофієв.

Сьогодні триває реставрація печер Ірдинського Виноградського Успенського монастиря за допомогою всіх небайдужих вірян та за сприяння працівників відділу культури й туризму Смілянської райдержадміністрації.

МОНАСТИР, ЛЕПРОЗОРІЙ, ПСИХІАТРИЧНА ЛІКАРНЯ...

— Сама природа утворила тут незвичайне місце, — переконаний Сергій Тимофієв. — Уявіть собі: серед предковічного лісу розкинулася величезна улоговина, а посеред неї розташований пагорб, такий собі купол. Начебто велетенська чаша, всередині якої на узвишші постали три церкви — Троїцька, Успенська й Миколаївська. Вони достояли до 20-х років минулого століття, коли їх зруйнувала Радянська влада. А перша згадка про цей монастир датована ще 1625-м роком.

Ченці монастиря займалися натуральним господарством — землеробством, садівництвом, скотарством, бджолярством, а також торгівлею. До речі, одна з назв монастиря — Виноградський — походить від того, що місцеві ченці вирощували виноград різних сортів. У 1909 році тут навіть був побудований невеликий цегляний завод, хоча сучасні археологічні знахідки дають підстави стверджувати, що цеглу власними силами тут виготовляли ще в ХVІІІ столітті.

Останній, найтрагічніший період існування монастиря припадає на радянські часи. В 20-ті роки ХХ століття монастир декілька разів грабували. Офіційно його закрили 7 серпня 1923 року, але ще в 1924 році там жило 10 ченців. А в 1927 році монастир віддали під лепрозорій. Під час Великої Вітчизняної війни всі його будівлі були зруйновані. В наш час на території колишнього монастиря розташований філіал обласної психіатричної лікарні.

ВІН СЛУЖИВ ГОСПОДУ ПІД СМІЛОЮ

— Юрій Хмельницький справді був ченцем Ірдинського монастиря під Смілою, — розповідає Сергій Тимофієв. — Після смерті свого славетного батька він не зміг утримати гетьманську владу, а тому на козацькій раді в Корсуні передав булаву своєму шуринові Павлу Тетері. Це сталося 1662 року.

Шукаючи самотності й душевного спокою, Хмельниченко вирішив присвятити себе Богу. Він постригся в ченці Ірдинського Виноградського Успенського монастиря під іменем Гедеона, дослужився до чина архімандрита. Але потім знову почав боротися за владу. І в цьому Юрію допомогли турки.

Османська імперія намагалася захопити південні й центральні райони України, а тому й використала молодшого сина старого гетьмана та славне ім’я Хмельницьких, щоб заручитися підтримкою значної частини козацтва й посполитих, вважає пан Сергій.

— Турки викрали Юрія Хмельниченка з монастиря й відвезли до Стамбула. Разом із турецькою армією він з’явився в Україні й почав претендувати на гетьманську булаву. В планах Юрія було здобути незалежність рідної землі й від Москви, й від Польщі за військовою допомогою турків. Але це йому так і не вдалося. Оскільки Хмельниченко прийшов в Україну із споконвічними ворогами віри Христової, переважна більшість населення не підтримала Юрія. Він почав лютувати над співвітчизниками й соратниками й, врешті-решт, трагічно закінчив своє життя — гетьманенка стратили самі турки, — сумно констатує Сергій Петрович.

СПЛЮНДРУВАВ ЧЕРКАЩИНУ, ОПИРАЮЧИСЬ НА ЯТАГАНИ ЯНИЧАРІВ

Історія безжально розставляє все по своїх місцях. Особливо це видно на прикладі буремного життя молодшого сина Богдана Хмельницького.

На початку 1663 року в Чигирині зібралася генеральна рада, яка обрала гетьманом Павла Тетерю. Дехто на раді пропонував залишити гетьманом Юрія Хмельницького, але більшість козацької старшини недвозначно висловилася проти цього: «Хай іде до чорта, як з нами не хоче жити, а злякавшися, клобуком покриває голову. Ми знайдемо такого, що сам буде держати наші вольності».

Однак Юрій знову з’явився на політичній арені. Коли польський король Ян-Казимир вирушив у похід на Лівобережну Україну, в Білій Церкві його разом із гетьманом Павлом Тетерею, козацькими старшинами й духовенством зустрічав і Хмельницький. Саме він, «вже як архімандрит», вітав короля спеціально написаною промовою.

Похід Яна-Казимира й Тетері на Сіверщину провалився. На Правобережній Україні спалахнули нові повстання, які Тетеря жорстоко придушив, одночасно розправившись із реальними чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву. В цьому йому допомогли поляки, розстрілявши Івана Богуна та Івана Виговського. Тоді ж заарештували й Юрія Хмельницького.

Його схопили в Городищі, коли він повертався до монастиря від своєї сестри. Колишнього гетьмана відіслали спочатку до Львова, а звідти, згідно з королівським наказом, — до фортеці Мальборк у Прусії. Тут він просидів в ув’язненні аж до підписання Андрусівського перемир’я Польщі з Росією в 1667 році. Тоді Юрія перевели до королівського двору в Варшаві, але звідти він невдовзі втік. І вже наприкінці 1667 року Хмельницький знову з’явився в рідному Чигирині, де гетьманував Петро Дорошенко.

У кривавому вирі міжусобної боротьби за гетьманську булаву між Петром Дорошенком і Михайлом Ханенком колишній монах під Уманню потрапив у полон до білгородських татар. На вимогу султана Мухаммеда IV Юрія Хмельницького привезли до Стамбула й посадили у фортецю Єдикуле. Майже десять років пробув в ув’язненні нещасливий син великого Богдана.

Лише після зречення Дорошенком гетьманської булави уряд Оттоманської Порти звільнив свого бранця, проголосив його гетьманом і наказав виступити з турецьким військом на Україну. Як засвідчувала турецька хроніка Рашид-Ефенді, Юрій Хмельницький «був запрошений до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка й письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України. Цікаво, що свої документи Юрій Хмельницький підписував так: «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь України».

У червні 1677 року він з невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. На початку серпня турки стали табором під стінами Чигирина, але після багатоденної облоги та штурму відступили від міста. Більш вдалим для Османської імперії був другий чигиринський похід (червень — серпень 1678 року). Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, візир Кара-Мустафа відправив Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя.

У своїх універсалах до жителів Канева та Черкас «руський князь» наказував коритися йому, а також звинувачував у спустошенні правобережних земель московські війська. Реальність своєї влади Юрій Хмельницький продемонстрував у Каневі, знищивши за допомогою турків непокірне місто. Це справило гнітюче враження на людей, а невдовзі загарбникам піддалися Черкаси, Корсунь, Мошни й Жаботин.

Протягом 1680 року Хмельницький перебував у зруйнованому Чигирині, потім перебрався до Немирова. Там недолугий нащадок великого гетьмана, як називають Юрія деякі історики, зустрів велику ненависть подільського населення. Хмельницький все частіше шукав забуття у вині та розгульному житті. Хворобливо підозрілий і жорстокий, він почав розправлятися навіть зі своїми найближчими сподвижниками. Від здирництва Юрія страждали практично всі верстви населення.

На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Україні, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення Хмельницького з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи — скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів, а потім їх вигідно продавав. Коли Юрій дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничарам вдалося схопити його дружину. Її Хмельницький і наказав закатувати.

Внаслідок скарги Оруна до кам’янецького паші, а потім і до самого султана на початку червня 1681 року Юрія Хмельницького відкликали до Туреччини. Кажуть, що по дорозі до Стамбула він був страчений. За одними даними, його задушили на Турецькому мосту в Кам’янці-Подільському, за іншими — скарали на смерть у Стамбулі.