Момент iстини (продовження)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №33-34, 2013 рік

Щоб розібратися в тому, якого характеру набула подальша гранично гостра боротьба навколо Києва й України загалом, звернімося до загального аналізу обстановки, який подає Олександр Доценко. «Соціально-економічне положення лівобережної України, — пише старший ад’ютант Петлюри, — найкраще сприяло поваленню більшовизму. Селянство пересвідчилося, що більшовизм є лише руйнуюча сила, яка нищить економічний добробут краю, і, відчувши на своїй власній спині увесь жах більшовицького поневолення, цілком вороже поставилося до нього. По деяких місцях тут розпочалися проти більшовиків збройні виступи, які від початку серпня 1919 року набрали стихійного характеру. Ця стихійна повстанська хвиля змітала цілі більшовицькі армії, але подолати більшовизм самі селяни не вміли».

Чому? «Бо у них бракувало, — веде далі автор «Літопису української революції», — тієї ініціативи, яка перетворює революційний виступ в організаційну силу, міцно закріплюючи вже здобуте в боротьбі. А тому своїми силами селяни не вміли справитися з більшовизмом, хоч у боротьбі були переможцями. Вони не вміли зорганізувати кордонну охорону, не вміли як слід поставити адміністративну справу, не вміли скоординувати свій повстанський рух. Тому нову силу, яка активно боролася з більшовиками, селяни відразу зустрічали дуже прихильно (зокрема й Денікіна. — І.С.) і допомагали їй, хоч потім нерідко нищили свого нового спільника, коли пересвідчувалися, що він не підходить під національний та соціальний уклад їхнього життя».

А якою ж була політична лінія білогвардійського руху на українських теренах? «Денікін використав сприятливі умови для знищення більшовизму на лівобережній Україні, — зауважує Доценко, — і розпочав наступ із південних степів. Селянство охоче допомагало денікінському війську, і великий простір Лівобережжя аж до самого Кременчука і лінії Єлисаветград — Харків був звільнений від більшовиків майже в 10 день. Таким чином, для Добровольчої армії Денікіна відкривався вільний шлях на Москву, бо під натиском української армії на правобережній Україні більшовики кинули туди майже всі резерви з Лівобережжя та з центру Росії. Якби Денікін пішов відбудовувати демократичну етнографічну Росію, він найшов би співчуття українського народу і за допомогою України легко відродив би ще тоді економічний добробут Московщини (важлива думка! — І.С.). Українське командування, не знаючи, які має цілі Денікін, запропонувало йому порозумітися щодо спільних воєнних акцій проти більшовиків. Та не тим шляхом, який мусив підказувати його здоровий розум, Денікін пішов».

Проте повернімося, читачу, до драматичних подій у Києві 30 та 31 серпня 1919 року. Доценко згадує: «Ще за два дні до здобуття Києва по місту ширилися чутки, що наближається військо Петлюри. А про Денікіна переказували, що він іде на Москву. Всі були певні, що буде з’єднання сил Петлюри і Денікіна проти більшовиків. У ніч на 30 серпня наші українські частини почали вступати до Києва. Радість і підйом киян були такі, що багато хто не міг вимовити й слова за сльозами втіхи. Кореспондент однієї з газет, що видавалася в центрі осідку уряду УНР, під свіжим враженням зустрічі українського війська в Києві надіслав телеграму, яка починалася словами Олександра Олеся — «З журбою радість обнялась».

«На Софійській площі відбувся парад, — занотовує Олександр Доценко. — Далі натовп попростував до будинку міської Думи. Тут були й українські старшини, яких населення щиро вітало і закидало квітами. «Слава Отаманові Петлюрі, слава вам, славні сини України», — кричав багатотисячний натовп. Старшина вітав населення від імені української армії».

Аж раптом ситуація суттєво змінилася. «Але в цей час, — відтворює перебіг подій автор, — почали купками підходити до будинку Київської думи й місцеві чорносотенці. Коли їх набралася досить значна кількість, вони почали настирливо вимагати, щоб на думі був виставлений і трикольоровий російський прапор. Голова Київської думи, пан Рябцов, теж піддержав це прохання, мотивуючи його тим, що тепер проти більшовиків борються дві сили (! — І.С.). Після суперечок замаяв поруч з українським і російський прапор. Чорносотенці (зараз в Росії багато хто прихильно йменує людей із подібними поглядами «патріотами». — І.С.) не задовольняються цим і вимагають, щоб оркестр, який грав «Ще не вмерла Україна!», відіграв і російський гімн і щоб, крім того, було закликано для привітання і представника Добровольчої армії, яка наближалася до Києва (отоді українським керманичам мало б стати зрозумілим, до чого хиляться події, але ж... — І.С.). Справді, авангард Добровольчої армії вже підходив до Києва з боку Печерська. Незабаром на Хрещатику з’явилися і добровольці, але, побачивши українську кінноту біля думи, повернули назад і відкрили стрілянину, яка тягнулася 10 — 15 хвилин.

Увечері добровольці появилися знову на Хрещатику. Російський прапор, який українські кіннотники скинули, знову висів на будинку думи. Командуючий київською групою українського війська генерал Крауз, щоб уникнути сутичок з добровольцями в місті, вислав до добровольчого командування делегацію, яка мала розмежувати райони обох військ і встановити у Києві демократичну лінію. Але добровольці не пішли ні на які уступки і розпочали обстріл українського війська».

І далі О. Доценко цитує спогади одного з активних учасників тогочасних подій, військового діяча УНР отамана Сальського, який, зокрема, свідчив таке: «На другий день (31 серпня. — І.С.) несподівано ввійшли до Києва денікінські відділи, яких українське військо ні в якім разі не рахувало за ворогів, настільки безглуздою та непотрібною уявлялася взаїмна боротьба на очах у спільного ворога. Українське військо було до всього підготовлене попередніми наказами командування і населенням звільняємих од більшовиків місцевостей. Скрізь, куди наше військо приходило, передавалися прощальні слова більшовиків: «Українці і денікінці між собою поб’ються, і ми не пізніше як через два місяці повернемося» (більшовики знову захопили Київ через три з половиною місяця, 16 грудня 1919 року. — І.С.) — і до сього завжди додавалося: «Але, Бог дасть, ви між собою битися не будете». Почалися переговори з добровольчеським командуванням про встановлення демаркаційної лінії, а тим часом деякі українські частини (3 курені і батарея), які, повторюю, ні в якім разі не рахували денікінців за ворогів, були денікінським військом оточені і обеззброєні. Характерно, що оточення переводилося мирно і спокійно, на очах нічого не підозрівавших оточуємих українських частин».

Це — розповідь отамана Сальського. Тепер повернімо слово Олександрові Доценку. Він вказує, що внаслідок дезорієнтації, неорганізованості та безладу в лавах українського війська (з уст в уста передавалася начебто реальна усна вказівка Петлюри: «За Денікіна не турбуватись, а спокійно йти на Київ»), а також як результат вкрай суперечливих наказів вищого командування галицькі з’єднання ЗУНР, котрі одними з перших вступили до Києва, не змогли (не встигли? Не визнали за доцільне?) блокувати київські мости через Дніпро, що, власне, й дало змогу денікінським частинам цілком безперешкодно вступити до столиці.

У цьому зв’язку доречно було б навести офіційне повідомлення Штабу Головного Отамана про драматичні події боротьби за Київ: «Українські війська після триденного бою під Києвом зломили опір більшовиків і вдерлися до міста. Але не встигли ще вони дійти до мостів через Дніпро, як із лівого берега вступив в Київ без бою авангард денікінських військ під керуванням генерала Бредова, за яким посувалися на Київ і другі, ще більш значні частини денікінської армії. Маючи на увазі, що українська і денікінська армії повинні були, як здавалося, переслідувати одну і ту ж військову ціль — боротьбу з більшовиками, і не рахуючи можливим, при склавшихся в Києві обставинах, починати новий бій з військами Денікіна, керуючий київською групою українських військ генерал Крауз попробував персонально почати переговори з денікінським командуванням. Але надії генерала Крауза не здійснилися. Денікінські війська, замість мирного розв’язання склавшихся обставин, — використали наступившу ніч і нагло, цілком в ганебний спосіб, напали на наші перетомлені боєм частини та примусили їх залишити Київ».

Дуже символічною є інформація, яку наводить О. Доценко щодо переговорів української делегації (це вже згаданий генерал Крауз, а також отаман Бубела — представник Комісії з уповноважених від Галицької Начальної Команди) з денікінським генералом Бредовим. Зокрема, в ході переговорів генерал Бредов заявив, що «лозунг Добровольчої армії — «єдина, неділима Росія», у котрій «Україні буде надана автономія» (таке враження, що й майже через 100 років отаке гасло й отакі умови є цілком прийнятними не лише для російських, а й для певної, і то не такої вже маленької, частини «наших» можновладців!). І до цього добровольчий генерал Бредов додав ще таке: «Невизнання Україною лозунгу «єдина, неділима Росія» поведе за собою просування Добровольчої армії до «передвоєнної границі Росії» (насправді ж саме цю місію взяли на себе — і виконали її — більшовики, як їм здавалося, назавжди!)

Після вимушеного (як виявилося, фатального) «тимчасового», — а відомо ж, що немає нічого більш сталого, аніж «тимчасове» — договору, укладеного між військовим керівництвом УНР та денікінцями, згідно з яким «демаркаційна лінія» між обома військовими таборами проходила на захід від Києва, через Васильків, українська столиця опинилася від владою «добровольців» (а українські сили почали невпинний і катастрофічний відхід на Захід — останній шанс було упущено), котрі встановили в місті відверто шовіністичний, чорносотенний режим. Монархіст, деніківець (зрештою, цілком можна сказати — і «столипінець») за своїми поглядами, відомий на той час журналіст Борис Суворин писав тоді в газеті «Вечернее время»: «Неужели можно поддерживать тех «украинцев», которые сбрасывали в пропасть Россию еще до большевиков, звали немцев, заключали с ними мир? Неужели можно признавать Петлюру и Винниченко, работавших на радость австрийских самостийников, в то самое время, когда Добровольческая армия стоит у Днепра?» Характерно, що всі ці «очаровательные» пасажі (щодо «зрадницьких» стосунків з німцями, «австрійських» самостійників — галичан тощо) буде охоче повторювати радянська, а потім — неорадянська, ніби в «українських» ЗМІ суща, пропаганда...

Немає ліку прикладам чорносотенної вакханалії, які наводить Доценко у своєму «Літописі». «Жахом повіяло знову по всій Україні, — пише він. — Під гуркіт дикого танцю чорної зграї у Києві почав виходити «Киевлянин», і як чорна примара давніх кошмарів появився Шульгин (Василь, журналіст і політик, затятий шовініст. — І.С.), який із слинявою захопленістю галасував у своїй рептильці: «Вони повернулися (йдеться про загони Денікіна. — І.С.) і на своїх орлиних крилах принесли нам те, що, як здавалося маловірним, було безповоротне: вони принесли нам Росію! Півстоліття тому, розпочинаючи «Киевлянина», Віталій Якович Шульгин почав його словами: «Цей край російський, російський, російський! Сьогодні я хочу повторити слова батька. Так, цей край російський. Ми не віддамо його ні українським зрадникам, ні єврейським катам. В ряді величавих щаблів, що ведуть до Храму єдиної Росії, Київ        — щабель передостанній». Ось так!

А ось документ, теж опублікований Доценком, він і не потребує коментарів. «Приказ главноначальствующего (денікінського. — І.С.) губернией Екатеринославской, Харьковской, Курской и Полтавской. г. Харьков, 3 августа 1919 года.

1. Все школы, в которых до появления «украинских» властей преподавание велось на русском языке, а затем по распоряжению украинской власти языком преподавания был сделан малорусский язык, должны немедленно вернуться к преподаванию на русском языке.

2. В согласии с законом и правилами от 1 июля 1914 года преподавание на малорусском языке допускается только и исключительно в частных учебных заведениях, содержимых частными лицами или обществами.

3. В согласии с законоположениями, изданными до 25 октября 1917 года, отпуски кредитов из казны на содержание учебных заведений с преподаванием на малорусском языке не допускается».

* * *

Ленін (більшовики, нагадаємо, «відвоювали» Київ уже в грудні 1919-го) був значно підступнішим, розумнішим і хитрішим. Починався новий акт української трагедії: страшною ціною мали відплатитися ті, хто повірив гарним словам про «інтернаціоналізм», «рівність націй» та «право на відокремлення»...