Морок ненависті
Щойно поховали шляхетну людину, друга українців — американського вченого Джеймса Мейса. Він, може, як ніхто інший з іноземних вчених, посприяв своїми дослідженнями тому, щоб деякі трагічні й жахливі сторінки нашої історії стали відомі світовій громадськості, не пішли в забуття, іншими словами — ніколи більше не повторилися. Йдеться, насамперед, про голодомори, вчинені радянською диктатурою.
На громадянську панахиду в Домі вчителя прийшло чимало народу — вчені, студенти, політики, суспільні діячі, українці діаспори, журналісти. Численні промовці, незалежно від того, «хто є хто», дуже високо оцінювали науковий і громадянський внесок пана Мейса в розбудову українського суспільства, віддавали належне його світлій особистості.
Така урочиста й сумна подія, як прощання із видатною людиною та однодушне визнання її заслуг перед українським народом, за всіма законами Божими та людськими мала б об’єднати — хоча б на якусь мить — усіх присутніх. Нагадати кожному, що всі ми живемо на одній землі, в одній країні, що земляків не обирають, що від них неможливо позбутися (хіба що методами голодоморів) і, так чи інакше, з ними треба мирно співіснувати. Незалежно від їхнього минулого чи тих переконань, яких вони сьогодні дотримуються. Іншого шляху просто немає, якщо ми не хочемо, щоб сучасна перманентна політична війна переросла в громадянську.
Так мало бути на панахиді, перед лицем смерті — але так не сталося. Деякі виступаючі зуміли навіть надгробне слово використати для розрахунків із своїми політичними суперниками; зокрема, були пущені «отруйні стріли» в бік газети «День». Тієї самої газети, в якій покійник багато років плідно та із задоволенням працював, мав друзів (минулого року під час хвороби п. Мейса чи не половина редакції мала бажання надати необхідну для нього кров). Саме в цій газеті наприкінці квітня вийшла друком його остання робота — «Українізація України». То чи не було неповагою до пам’яті п. Джеймса шельмування на громадянській панахиді часопису, який він сам для себе обрав? Адже з тих чи інших міркувань Джеймс зупинився не на «Бульварі» і навіть не на «Сільських вістях» чи ще на якійсь іншій високоповажній газеті, а саме на газеті «День». Яка не відкинула жодного із запропонованих ним матеріалів (хоч яких радикальних) і друкувала їх трьома мовами — українською, російською та англійською. Немає найменшого сумніву й у тому, що «День» знайде шляхи для подальшого поширення наукових ідей п. Мейса та для збереження його пам’яті.
На жаль, в українському суспільстві аж занадто прийнято пам’ятати та враховувати тільки погане. Що не кинь на шальку терезів із написом «позитив», завжди знайдуться ентузіасти, які сил своїх не пошкодують і з радістю накидають гори негативу аби переважити, нівелювати все, що є гарним і достойним. Це стосується оцінки як минулого, так і сучасності, як окремих особистостей, так і держави в цілому — всі, все, завжди і за будь-яких обставин мають бути помальовані чорною фарбою.
Але чого тоді можна очікувати від майбутнього, коли в нашому суспільстві неможливі ні спільна радість, ні спільне горе, які деінде єднають зовсім різних людей? Згадати хоча б останнє «сектантське» відзначення річниці Голодомору різними політичними групами в Києві. Іноді здається, що повітря навколо нас наповнене несамовитими фуріями, які шалено зіштовхують людей, кидають одними в інших, роздають стусани наліво та направо, навіюють ненависть до всіх. Бо ті «всі» завжди перебувають в іншому — ворожому — таборі.
