«Надійний духом»

Такого роду дискусії точаться, як відомо, і навколо шляху, що його пройшла ОУН- УПА. Одним з найсильніших видів «зброї», що веде до перемоги у цій «битві ідей», є достовірні факти з життя людей, які впливали тоді на перебіг історії. Не буде перебільшенням сказати, що такою людиною був і Олег Ольжич (Кандиба), талановитий український поет, один з керівників ОУН у роки Другої світової війни. Винятково обдарована особистість (крім усього іншого, він міг би стати, за одностайною думкою фахівців, вченим-археологом міжнародного рівня), Ольжич ще по-справжньому не відкритий ні істориками, ні літературознавцями, ані публіцистами.

Його шлях у житті виявився трагічно коротким: неповних 37 років...

Олег був сином видатного українського поета-класика Олександра Олеся (Кандиби) (1878 — 1944 рр.). Дитина, яка народилася у Житомирі 8 липня 1907 року, рано виявила свої здібності: вже у 8 років хлопчик почав писати вірші, потім — коротенькі оповідання про тварин (одне з них, «Рудько», нинi часто друкується у хрестоматіях для дітей). Олег змалку багато читав, в чому йому порадником та керманичем був батько — хто міг передбачити тоді, що через певний час ці двоє, батько і син, залишаючись друзями і продовжуючи любити і шанувати один одного, розійдуться у поглядах, передусім — естетичних... Найжахливіше: батько пережив трагічну загибель сина, щоправда, лише на півтора місяця.

Українська революція 1917 — 1920 рр. та її поразка зробила для О. Олеся неможливим життя на Батьківщині (мріяв про «свято згоди», а революція виявилась вельми далекою від рожевих снів...). У 1923 р. до батька, що жив тоді під Прагою, приєднався разом з матір’ю 16-річний Олег. Позаду залишилося голодне, суворе і небезпечне життя у Пущі-Водиці, під Києвом, абсолютна самотність, спричинена повною ізоляцією від нової влади. Але як юнак міг забути кров, насильство, жорстокість, братовбивство (у 1919 р. петлюрівцями був розстріляний його дядько, мамин брат...).

На початку 1925 р. Олег став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі — одного з найстаріших вузів Європи. Там обдарований юнак захоплюється археологією та теорією мистецтв, причому вивчає ці дисципліни настільки серйозно і натхненно, що його називав своїм улюбленим учнем сам Любош Нідерле, чеський історик та археолог зі світовим ім’ям, автор «Слов’янських старожитностей». У 23 роки Олег Кандиба здобуває докторський ступінь від філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини.

Перед молодою людиною відкривались перспективи блискучої наукової кар’єри і, хтозна, може, і світова слава попереду (коли у 1934 і 1936 роках Ольжич відвідав у справах ОУН Рим та США, то він принагідно мав і зустрічі з провідними тамтешніми археологами, і ті були вражені його талантом і знаннями). Але вибір кожен робить сам. Олег Ольжич вирішив присвятити життя боротьбі за волю України, як він її розумів, і 1929 року вступив у щойно створену Організацію Українських Націоналістів.

Характер молодого Ольжича легше буде збагнути, якщо згадаймо про перший його організаційний псевдонім, який дали йому після вступу в ОУН: «Ідеаліст». Чому він зробив саме такий вибір? На це дають відповідь його слова : «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур». Зовсім іншими, на думку Ольжича, є долі націй, які знайшли себе, бо, «віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів». Ольжич відчував свій органічний зв’язок з українською нацією і торував свої шляхи в житті цілком свідомо.

Наділений від природи і від доби («жорстокої, як вовчиця», це вже Ольжич-поет!) трагічним світосприйняттям, він знав, що проживе недовго, але спокійно готував себе до жертовної загибелі в ім’я України — а, з другого боку, був наділений винятково тверезим розумом і, як свідчать його соратники, в страшні 1942 — 1944 роки не схильний був піддавати ні себе, ні товаришів зайвому, непотрібному ризику. Не був Олег фiзично сильним від народження, проте виховав у собі надзалізну волю — бо найвище її шанував.

За життя він побачив надрукованими лише дві свої збірки: «Рінь» (1935 р., Львів) та «Вежі»(1940 р., Прага). Як згадує видатний український прозаїк Улас Самчук, «на відміну від свого батька з його співочою лірикою. О.Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним...»

І, додамо, на відміну від батька Олег завжди вважав: плачем та скорботою Україну не врятуєш. Необхідно виховати покоління, здатне на героїчний вчинок в ім’я нації — аж до загибелі. Один iз віршів Ольжича розпочинався так: «О Націє, що над добро і над зло...». Це, по суті, наріжний камінь ідеології будь- якого націоналізму — і це — найбільш вразливе місце будь-якої націоналістичної доктрини, бо навряд чи варто виводити націю як непорушний Абсолют з конкретної системи духовних і соціальних координат. А втім, легко, звичайно, критикувати поета і політика, який загинув мученицькою смертю від рук гестапо, але чи маємо право ми це робити, ми, хто не пізнав і сотої частини тих небезпек і страждань, що їх звідав він?

«Ти не відхилиш свойого кінця» — ось кредо поета Ольжича. Цю готовність до жертви давала йому віра в те, що «Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність відтоді (тобто з часів революції 1917 — 1920 рр. — І.С ), самобутня і самовистачальна, післанництво цієї духовності — в майбутньому» (все було б так, якби не абсурдність та малопередбачуваність історії; духовна самодостатність України — це ще не досягнута мета...).

Не можна не сказати про вражаючий інтелектуальний рівень Ольжичевої творчості. Він, знаючи 9 європейських мов і почуваючи себе в лабіринтах сюжетів української та всесвітньої історії як вдома, піднімав українську поезію на нову духовну височінь так блискуче, як до нього це вдавалось, можливо, лише Лесі Українці та Іванові Франку (вірші «Ганнібал в Італії», «Галли», «Готи», цикл «Люкреція», «Дон Хозе», «Вікінг», «Дон Кіхот» та десятки інших). Осібно стоять його великі поетичні твори: «Незнаному воякові» та «Грудень 1932», де Ольжич створив філософсько-естетичну модель ідеальної людини-борця, як він собі уявляв її.

Друга світова стала Голгофою для українського народу. Ця війна не могла не стати пекельним випробуванням всіх духовних та фізичних сил і для Олега Ольжича. Вірші писати він не встигав — віддавав увесь свій час підпільній роботі. Представник Проводу Українських Націоналістів на українських землях у 1941 — 1944 рр., потім — заступник голови Проводу Андрія Мельника, О. Ольжич керував, по суті, всім націоналістичним підпіллям у Києві, Львові, Рівному, Наддніпрянщині та на східних землях. Даючи собі раду, що «гітлерівська ідеологія расистська та людиноненависницька» (слова Ольжича, що їх наводить Штуль-Жданович), він ненавидів і комуністичну владу. Організації, що була затиснута у пекельні лещата, змушена протистояти двом тоталітарним режимам; практично неможливо було розраховувати на перемогу. До того ж, два крила ОУН так і не знайшли спільної мови. Вистачало і зрадників, агентів гестапо. Один з таких Іуд видав Ольжича. Це трапилося 25 травня 1944 року у Львові на приватній квартирі по вул. Личаківській, 32. Поет вийшов назустріч катам абсолютно спокійно, ледь помітно усміхаючись. Він тут же був відправлений до Берліна, а звідти — до табору смерті Заксенхаузен. Три садисти: оберштурмбанфюрер СС Вольф, гауптштурмбанфюрер Шульце та ще один есесівець — Вільгельм Вірзінг — піддавали Ольжича нелюдським тортурам. 9 червня 1944 року Олег Кандиба помер у камері, куди його непритомне тіло було кинуте після 27-го людоїдського допиту.

Не треба робити з Ольжича янгола, він ним не був. Але хіба не заслуговує на найвищу пошану людина, яка перед лицем мученицької смерті заявила фашистам: ніяких свідчень не даватиму і нічого підписувати не буду (про це розповідають всі ті в’язні, хто бачив Ольжича в останні дні)? І чи маємо право ми забути того, хто якось написав: «Великі ідеї родяться живцем, в муках», і жив для своєї ідеї — ми, хто живе під зовсім іншим, сумним гаслом: «Маємо те, що маємо...» .