Нам є що згадувати, є чим пишатися
Є в історії кожного народу сторінки, які освітлюють його шлях крізь пітьму віків, і відблиск цього світла лягає на кожного з нас у Храмі Освіти. Це стало особливо відчутно цього року, коли українські освітяни, попри лабети економічної кризи, відзначали 225 років від дня народження засновника Харківського університету та організатора в Росії першого у світі Міністерства народної освіти Василя Назаровича Каразіна. Ювілей привернув увагу до історії відомої родини Каразіних, яка багато зробила для розвитку науки та культури в Україні. Перегорнімо ж сторінки цієї історії.
Засновник роду Григорій носив прізвище Караджі й був Софійським архієпископом у Болгарії. 1713 року, не витримавши деспотизму турецької влади, Григорій виїхав з Болгарії до Росії. Син Григорія Олександр служив капітаном російської гвардії; тоді родинне прізвище змінилось на Каразіни. Онук Григорія Назар закінчив Фортифікаційну та навігаційну академію, знав грецьку, болгарську, сербську й турецьку мови. 1767 року він був посланий з розвідницькою місією до Туреччини. Вдягаючись то ченцем, то водоносом, то рознощиком товарів, несучи за плечима діжку з чотирма днищами, між якими було сховано креслярські інструменти, Назар обійшов та зняв плани багатьох турецьких фортець. Був схоплений турками в Адріанополі, але втік з полону, вивівши з собою до Росії 3000 арнаутів. За ці подвиги імператриця Катерина II нагородила полковника російської армії Назара Каразіна землями в Московській та Харківській губерніях. Назар оселився у своєму маєтку в селі Кручику Харківської губернії, де побудував церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Коло тієї церкви його й поховали 1783 року. Епітафію для його надгробка написав сам Григорій Сковорода.
Назар Олександрович мав двох синів, Василя та Івана. Дружина Назара Олександровича, яка була донькою козацького полковника Ковалевського й мала гарну освіту, запросила для виховання дітей Григорія Савича Сковороду. В особі синів Назара Каразіна Сковорода знайшов вдячних спадкоємців своїх гуманістичних прагнень. І саме в маєтку вдови Назара Каразіна відомий філософ знайшов свій останній притулок на землі.
Ім’я Василя Назаровича Каразіна (1773—1842) було добре відоме його сучасникам. У своєму маєтку в селі Кручик на Харківщині він організував сільську думу, яка вирішувала всі життєві проблеми селян, опікувалась рекрутами та сиротами. Своїми постановами він завів новий лад у Кручику, надавши селянам спадкове право на землю, якою вони володіли. Праця селян стала у Кручику працею вільнонайманих, які вчасно одержували за свою роботу добру винагороду. Каразін вважав себе членом сільської громади, дбав про її добробут та майбутнє. Втілюючи в життя заповіти Сковороди, він 1805 року збудував своїм коштом школу для сільських дітей; це була перша на Слобожанщині школа для дітей кріпаків. Громадським коштом утримувалась у селі аптека, був свій лікар, фельдшер; сільське духовенство, учитель, поліцейський справно одержували платню за свою працю. Громада мала кошти на ремонт церкви та школи.
Працював Василь Каразін не тільки в масштабах свого села. 1802 року його зусиллями в Росії було створено перше в світі Міністерство народної освіти, а 1805 року відкрив двері заснований ним Харківський університет, який, до речі, чомусь не носить його ім’я.
Його стараннями промисловість у Харкові збагатилась 27 новими професіями. Не стану перелічувати його наукові праці та винаходи — всі вони мали за мету поліпшення добробуту людей. Так, Василь Каразін запропонував створити в країні мережу метеостанцій, саме завдяки йому метеорологія набрала характеру прикладної науки, корисної для кожного громадянина країни. Вдячні нащадки не забули згадати про це навіть в епітафії на могилі вченого...
Брат Василя, Іван Каразін (1780—1836) був відомим ботаніком. У своїм маєтку в селі Основинцях (нині це місто Краснокутськ Харківської області) він заложив відомий на всю Росію парк. Подорожуючи Європою, Іван Каразін з великими труднощами зібрав і привіз в країну багато щеп та саджанців рідкісних рослин. Із Основенців вони розійшлися по всьому краю, зокрема, в такі відомі парки, як Софіївка чи Олександрія. Справу батька продовжив його син, Іван Іванович Каразін (1834—1903). Зусиллями цієї сім’ї флора України збагатилася 50 новими цінними декоративними та лікарськими рослинами. У своєму парку, якому вони віддали все своє життя, батько та син Каразіни знайшли місце свого останнього земного спочинку.
Як же вшановують нащадки місця, пов’язані з видатними діячами вітчизняної історії? А ось як...
Церкву в селі Кручик Богодухівського району Харківської області в 1964—1965 роках зруйнували комуністи. На місці зруйнованої церкви та кладовища, що було коло неї, вирили котлован та побудували школу. А де знаходиться склеп з прахом героя турецької війни Назара Олександровича, поки що не вдалося встановити. Увесь цвинтар довкола каплиці в місті Миколаєві, де поховано Василя Каразіна, заріс бур’янами та чагарником, знаходиться у стані неприпустимого занедбання.
Але не скрізь вдавалося досягти забуття. Про це свідчить зворушлива історія пам’ятника Василеві Каразіну в Харкові. Кошти на цей пам’ятник мешканці Харкова збирали протягом 40 років, і 1906 року він був встановлений. І сьогодні цей пам’ятник прикрашає університетський парк.
Могили батька та сина Іванів Каразіних в Краснокутську були зруйновані в 1934—1935 роках. Але не загинула праця їхніх рук. На базі саду Каразіних була створена Краснокутська дослідна станція Українського науково-дослідного інституту садівництва. Співробітники станції 1977 року на свої кошти побудували пам’ятники батькові та сину Каразіним. Директором станції тоді був Віктор Олексійович Кібкало, людина, закохана в свою роботу та рідний край. На станції садівництва в Краснокутську вивели новий сорт яблук, які мають найтриваліший термін зберігання. 1998 року яблуко включено до державного реєстру сортів України. Воно називається Каразінське.
Цього ювілейного року мого прапрапрадіда особливо відчуваєш, як тисячі невидимих ниток з’єднують нас, сучасників, з часами минулими. Хочеться всім сказати: «Дорогі нащадки! Поклонімося могилам наших великих предків, розчистимо їх від бруду та бур’янів, відновімо знищені хрести! Може, це допоможе нам в сьогоденні, адже в наших жилах тече та сама кров, і ті ж космічні промені пронизують нас, і той же генетичний код несемо ми в собі».
Київ
P.S. Сьогодні Лариса Дешко докладає багато зусиль для того, щоб заснувати Фонд Каразіних. Метою фонду має бути детальне вивчення історії та наукових праць культурних діячів цієї родини, а також виявлення й відновлення історичних пам’яток, пов’язаних із їхнім життям та діяльністю. Л. Дешко звернулася через газету «День» до депутата ВР України Євгена Марчука з проханням очолити Фонд Каразіних.
№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
