Неправда «об’єктивних» дослідників

Останнім часом у деяких експертних середовищах з’явилася мода на дослідження з історії ОУН у контексті використання нею тих чи інших форм ідеології нацизму чи фашизму. У даному випадку йдеться не стільки про патологічних русофілів і закостенілих українофобів, як про начебто рафінованих патріотів-істориків, які стоять на «об’єктивних позиціях». Географічно такі експертні середовища, як правило, розташовані на Західній Україні, що мало б надавати їхнім «історичним відкриттям» більшої переконаності, зокрема щодо висновку, мовляв, ОУН, а отже український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни був близький до італійського фашизму й німецького нацизму. На підтвердження такого висновку подаються цитати відомих особистостей, найбільше ідеолога націоналізму Дмитра Донцова.

У контексті довготривалої, а у кінцевому результаті безуспішної боротьби з новітнім українським націоналізмом, що розпочалася одразу ж після встановлення на наших землях радянської влади, до цієї проблеми, можливо, й не варто повертатися. Тим більше, що вже існують серйозні й глибокі дослідження з цієї теми, які у правдивому світлі розповідають про місце і роль ОУН на конкретному історичному етапі боротьби українського народу за свою державність.

Проте сьогодні існують декілька причин, які спонукають дати відповідь на питання, що міститься у заголовку цієї статті.

Насамперед здається не випадковим час появи публікацій, у яких автори намагаються вкотре ототожнити націоналізм із фашизмом та скомпрометувати ОУН. Не секрет, що Україна переживає непрості часи під кутом зору формування свого міжнародного авторитету. Низка внутрішніх чинників, передусім арешти Тимошенко і Луценка, спричинилася до того, що на Заході щодо України дедалі частіше вживаються терміни «іміджевий колапс» або «міжнародна ізоляція». Поява напередодні Євро-2012 у Великобританії телевізійних роликів, які переконують європейців, що українські вболівальники — расисти, а отже фашисти, мала за мету забити якщо не останній, то черговий цвях в Україну, зокрема її міжнародний авторитет. Якщо цього виявилося недостатньо, то виглядає все так, що мають допомогти доморощені «експерти», які спеціалізуються на дослідженнях ОУН і УПА.

Схоже на те, що карта ОУН, її «фашистське минуле» вкотре буде розігруватися на майбутніх парламентських виборах, а поява відповідних публікацій — своєрідна артпідготовка до основного бою, ціль якого, як і в попередні виборчі кампанії, розколоти Україну, якщо не по Збручу, то принаймні по Дніпру. Коли ж історія з роликами з’явилася на Заході, то використання жупела ОУН і УПА під час виборів — це традиційна технологія «старшого брата» зі Сходу.

Врешті, існує моральний аспект, що не дозволяє мовчати. Занадто багато членів ОУН загинуло під час війни у боротьбі з фашизмом. Якщо когось цікавить мартиролог, то відсилаю до книжки Василя Вериги «Втрати ОУН в часі Другої світової війни, або «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». — Торонто: Новий Шлях, 1991. — 206 с.

«Первородним гріхом» ОУН згадувані нами експерти, як зрештою усі, хто присвятив своє життя боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом», вважають уже саму цікавість окремих діячів ОУН, яку вони виявляли до нацизму і фашизму. Це — правда, цікавість існувала, адже ОУН була ідеологічною організацією, знаходилася в інтенсивному розвитку, а тому й вдавалася до аналізу різних панівних на той час ідеологій, зокрема й фашизму. Саме цей аналіз давав можливість доволі чітко скристалізувати становище ОУН до нацизму і фашизму, які у 20-30 роки минулого сторіччя для багатьох політичних діячів, особливо вихідців з числа поневолених, вважалися майже панацеєю для здобуття ними своєї національної свободи.

У публікаціях на тему тотожності націоналізму з фашизмом найчастіше згадують статті члена Проводу українських націоналістів (ПУН) Євгена Онацького — одного з провідних діячів ОУН, її палкого ідеолога і пропагандиста. Є.Онацькому, а отже ОУН закидають «симпатії до італійського фашизму», а на підтвердження найчастіше наводять такі його слова: «Італійський фашизм має те спільне з українським націоналізмом, що він теж є перш за все яскраво висловленим націоналізмом» (Листи з Італії. Дещо про фашизм. Розбудова нації, 1928, ст. 95). Немає сенсу спростовувати факт публікації цього твердження. Більше того, у статтях інших публіцистів чи ідеологів ОУН того часу можна зустріти аналогічні чи подібні висловлювання, які, проте, віддзеркалюють лише одне: об’єктивну дійсність, яка полягала у тому, що як Муссоліні, так і Гітлер намагалися використати чинник націоналізму в реалізації своїх експансіоністських планів.

Але стверджуючи це в ім’я правди треба наголосити й інше. ОУН у 20-30 роках минулого сторіччя була не просто революційною, а насамперед підпільною організацією, яка діяла у надзвичайно складних умовах конспірації. Але навіть за таких обставин Провід ОУН дбав про своє ідеологічне обличчя, а тому лише визначені люди мали право висловлювати позицію ОУН. До таких, передусім, належав Володимир Мартинець, один з найближчих співробітників голови ОУН полковника Євгена Коновальця, головний редактор часопису УВО «Сурма» та офіційного ідеологічного органу ОУН «Розбудова нації». У його програмній роботі «За зуби й пазурі нації», яку окремою книжкою було опубліковано у 1937 році читаємо: «До справи української расовости не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціялістичними расовими критеріями. Справу української расовости мусять рішати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто, коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську!) вважають «нижчими» расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими (зокрема з українцями), то це не означає, щоб це все, як папуги, ми повторяли за німцями або аналогічно примінювали до української нації... Нація має бути для нас приматом всіх приматів, а не раса».

Цікаво, що як і сьогодні, так і у часи безкомпромісної боротьби ОУН з окупантами усіх мастей доводилося давати відповідь тим, хто, як і у нашому випадку, намагається ототожнити український націоналізм із фашизмом. Тоді на передньому фронті боротьби із націоналізмом були соціалісти, яким на сторінках згадуваної «Розбудови нації» пояснювали: «Коли соціалісти ототожнюють український націоналізм із фашизмом, то вони тим самим розписуються в своєму невмінні чи небажанні розрізняти національно й історично своєрідні явища». Зокрема, згадуючи про крайового команданта УВО сотника Ю. Головінського, що невдовзі перед тим згинув від руки окупанта, і смерть якого викликала значний суспільний резонанс, головний часопис ОУН зазначав: «Чи Головінський, що вів акцію в Галичині, у 1930 році був ближчий до Муссоліні, чи був це той самий Головінський, який ще до повстання італійського фашизму здобував із українськими військами Київ? Чи він у році 1930 продовжував традиції року 1918, а його чинність була й тоді й нещодавно різними проявами одного українського націоналізму, — чи в році 1918 він боровся за Україну, а в 1930 р. «пересаджував італійську квітку» на український грунт? Чи могили Басарабової, Мельничука, Крупи, Луцейка, Любовича, Пісецького, Голояда, Пришляка (членів УВО-ОУН), є продовження могил українських стрільців із часу збройного змагання за волю 1918 р., чи може є вони «штучно насадженими італійськими квітками»? (Розбудова нації, 1933, 1-2, ст. 53).

Як бачимо, генезу українського націоналізму ОУН ніколи не прив’язували до нацизму і фашизму, а теорію расовості як їхній складовий елемент різко засуджувала. До речі, варто наголосити, що таку позицію ОУН зафіксовано ще до початку Другої світової війни, коли світ отримав шок від злочинів нацизму. Більше того, інший відомий, «офіційний» ідеолог ОУН Микола Сціборський на сторінках журналу «Пробоєм» у 1940 році застерігав окремі гарячі голови, які сподівалися, що Німеччина стане тою силою, яка, врешті-решт, розв’яже на користь українців питання їхньої державності: «Вони свято вірили, що Гітлер навіть пообідати не сяде, одразу засукає рукави та почне «робити» для них Україну. Безкритичні, не посідаючи знань, потрібної культури, політичного і життєвого досвіду, не вміючи відрізняти гарних слів і гасел від жорстоких законів реальної політики; — забуваючи стару, як світ, правду, що історична і політична суверенність залежить від рівня її ідейної й духовної незалежності — вони гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде полагоджена».

На цьому місці хотілося б зробити низку висновків.

1. Ідеологія ОУН має стільки спільного із нацизмом чи фашизмом, як з комунізмом чи соціалізмом. Тобто їх єднає спільний історичний контекст — яскрава поява на політичній авансцені початку й середини минуло сторіччя.

2. Будь-які намагання сьогодні ототожнити минуле ОУН з нацизмом і фашизмом треба розглядати як намагання реанімувати стару технологію дискредитації українського націоналізму як важливого чинника здобуття і закріплення української державності. І тут немає суттєвої різниці між тими, хто застосовує цю технологію: кремлівські теоретики «Руского міра», вітчизняні «об’єктивні історики» чи доморощені провокатори із маргінальних націонал-соціалістичних груп, або ж «антифашистських комітетів». Усі вони ллють воду на антиукраїнський млин.

3. Очевидно, що намагання фашизувати минуле ОУН хоч і опосередковано, зате цілеспрямовано переслідує мету десакралізувати її героїв, поставити під сумнів значення їхнього вкладу у боротьбі за незалежність України. Але здається, що у цьому випадку час уже розставив все на свої місця. На відміну від багатьох критиків ОУН, такі постаті як полковники Євген Коновалець і Андрій Мельник, Роман Шухевич, Олег Ольжич, Степан Бандера, Олена Теліга, Лев Ребет та інші в очах значної кількості українців, а особливо молодого покоління стали справжніми символами України, її прагнення до своєї національної державності.