Обличчя забутих предків
Підстаркуватий архіваріус Старкомунгоспу Варфоломій Коробейников хоча й був, на думку Остапа Бендера, "типовою сволотою", але зберігав із дивовижною далекоглядністю "повний архів удома". "Усе може статися... Кинуться тоді люди шукати свої меблі, а де вони, меблі... Ось вони де! Тут вони! У шафі. А хто зберіг, хто врятував... Коробейников. Ото пани спасибі і скажуть старенькому, допоможуть на схилі віку... А мені багато не треба - по десяточці за ордерок подадуть - і на тому спасибі..."
...За наші меблі нам на схилі віку не дадуть, а хіба що подадуть Христа ради. А на світанку перебудови взагалі дали по шиї - в рідному архіві. Загалом правильно зробили: ми "жмуриків" додому тягали тайкома. Удома їхні прикмети на картки записували, а вранці назад підкладали. Але це коли архіви НКВС були підпорядковані, тоді співробітникам давали додому справи описувати. А тепер спасибі, що "за власним бажанням" дали піти - вихователем в обласний психдиспансер. Туди нам загалом була дорога - за гріхи наші. Залишилися ми кукати з п'ятьма тисячами "жмуриків" на восьмому від підлоги, найнедосяжнішому домашньому стелажі.
І хоч би ця публіка поводилася пристойно, з найкращого боку себе виявляла... А так - тисяча душ колодників обох статей; душ із 800 козаків, із них більше ніж половина - гайдамаки, котрі втекли від погоні; тисячі півтори російських служивих, які мали чин, не вищий за капрала; гусари Нової та Словено-Сербії - збірна солянка з усіх Балкан і всього Кавказу. (Останні, на думку декотрих сищиків, не лише вдягалися, а й "розмовляли по-гусарському". А з'явилися, як записано, "із гусарської землі" - нею найчастіше виявлялися Трансільванія, Сербія і Чорногорія...) Військові всі з повною викладкою, цивільні - з усім на собі гардеробом.
...Двірські й лакеї, котрі вчора обібрали своїх панів і повтікали з коханками та юрмами дітей від вінчаних із цими коханками чоловіків... Чаклуни, котрі напували подорожніх дурманним зіллям на дорогах, шинкарі-злодії, попи-розстриги та ченці, які не ужилися в дюжині монастирів, афонські пройдисвіти й мандрівні дяки, спудеї та слухачі київських, чернігівських і переяславських шкіл, неймовірно строкаті цигани, які чомусь віддавали перевагу блакитним тонам, і зо два курені ще строкатіших січовиків, котрі полюбляли червоне...
...Пугачовці, калмики, полонені шведи, з поголеною потилицею (профілактика втечі), сліпий на одне око паламар, котрий полюбляє вставляти звернення "мосьпаночку", й денщик Остап Горячий, котрий грає на бандурі, скрипці та сопілці "и концертовъ партесныхъ спевать умеетъ"... Сліпий кобзар, котрий тричі тікав із двору спочатку Павла Другого, згодом Анни Іоаннівни (з Петербурга всліпу до Гадяча), й останній Робін Гуд Січі, двічі таврований, лисий, беззубий, заїкуватий і гаркавий Семен Гаркуша, котрий третину здобичі віддавав "на ахтирскую и каплуновскую Божью Матерь"...
...Англійці, люб'язний читачу, не тільки перші показали світові механічну блоху-танцівницю. Вони також пишаються тим, що близько 1750 року саме лондонські газети почали друкувати розшукні словесні портрети злочинців. Фундатором цього небагатослівного, але цілком детективного жанру Європа вважає суддю округу Боу-стрит, якогось Генрі Філдінга. Він "підробляв", виконуючи свої обов'язки, як класик англійської літератури, й реалізм описання для нього був над усе.
Справжні російські патріоти не тільки перші вищезгадану блоху підкували. Вони також могли б справедливо вказати європейським колегам, що розшукні словесні портрети з'явилися у "стовпцях" московських приказів ще в 1591 - 1593 роках. Тобто за царя Федора Іоанновича. Саме тоді почали закручувати гайки з вільним переходом селян - і народ побіг. Слід було знати, кого шукати. Уявляти хоча б описово.
Варто було минути Смуті, як терміново утворені розшукні прикази розвинули словесно-портретний жанр до максимально можливої досконалості. Не із власної ж своєї фантазії дістав портрети Грицька Отреп'єва та Омелька Пугачова якийсь камер-юнкер Олександр Пушкін. Виконуючи свої обов'язки, він "підробляв" "як сонце російської поезії", але також цінував реалізм прозаїчних портретів.
Україні це лихо, це дитя від шлюбу поліцейської канцелярії та красного письменства, дісталося в готовому вигляді. Як негласний додаток до Переяславських статей 1654 року. Правда, за перші півсотні років коли когось і описували, то лише гарнізонних служивих та севських і бєлгородських холопів-утікачів. І справді, навіщо було описувати посполитого гречкосія чи міського козака... Адже й значно пізніше варто було російському кріпакові довести, що його дід був українцем, - і його зобов'язані були звільнити від кріпацької залежності. А коли доводив, що дід був козаком, то ще й діставав право на те, аби в судових спорах його прирівнювали до шляхтича. Навіть Іван-холоп, котрий переплив уночі Десну чи Сейм, мав усі шанси одержати в столичному місті Глухові новий паспорт із вписаними його особистими прикметами і з "перестригтися по-малоросійському" - замість ПІД ВОЛОС стриженим стати ПІД ЧУПРИНУ. (Були глухівські цирульники, чиїм фахом був саме такий політичний перестриг, - за свою майстерність вони, втім, також потрапили в нашу картотеку...)
"У пристойних місцях виставлені білети" із прикметами свавільника і навіть оголошення їх на торговельному майдані під барабанний дріб допомагали в цьому випадку сищикові, як мертвому припарки. На останній випадок утікачеві залишалася Січ, де він загалом змінював, ніби чернець, ім'я, втрачав минуле і де розшукними "білетами" козаки підбивали кунтуші.
Усе почало руйнуватися із загибеллю мазепинського Батурина і з реальною окупацією всього краю. Семижильний епілептик, чий колос підняв тепер над Москвою-рікою видертий із корінням штурвал допетрівської Росії, знав ціну системі. Він нас так систематизував, що найясніші пани, котрі прийшли після нього, вже тільки деталі вписували в наш загальний, національний "розшукний словесний портрет". Починаючи з його часів, нам зовсім не обов'язково стало порушувати заповіді, аби волошкові мундири прокричали про нас у натовп: "А росту он двух аршин семи вершков, волосу темнорусого, носом кокореват, по лицу рябины частые, в платье запорожском..."
Ні, не забезпечать нам безбідну старість наші "жмурики" з верхнього стелажу. Але, повірте, люб'язний читачу, веселішого і буйнішого кладовища не знайти під нашими мінливими небесами. Йдучи "трубою" під майданом Незалежності, споглядаємо часом тяжкий хліб вуличних портретистів. І кортить затягнути одного такого віртуоза в компанію милих серцю розгульних небіжчиків - нехай намалює за цими описами єдину таку портретну галерею. Глазунов із Шиловим просто відпочивають...
Природних перешкод дві.
Перша перешкода - гроші. У Шилова із Глазуновим, як правило, цілком живі замовники. З усім, що звідси випливає.
Друга перешкода - наочність натури. Після будь-якого осмислення позувати митцеві, однак, доведеться живим. Себто нам із вами. Вдячним, так би мовити, нащадкам.
