Одного разу літнім ранком
На високій траві соковитої луки ще лежала густа роса. Перші горизонтальні промені сонця, що пробивалися крізь оточуючі дерева, перетворили росу на сріблясто-блакитний туман, у якому по пояс купалися кущі та копиці сіна. Між ними статечно прогулювався великий красивий птах. Його довгі ноги поринали в ранішній росяний туман, і здавалося, що птах пливе на сріблястих хвилях, як корабель з червоним носом. Це був лелека. Іноді він робив м'який непомітний рух і трохи злітав над землею на розкішних тихих крилах, немовби зовсім непідвладний земному тяжінню. (Промайнула думка — а може цьому тяжінню під'яремні тільки ми, люди? Скажімо, з причини тяжких думок або гріхів?)
Зустріч на прогулянці з лелекою є сьогодні вельми радісною й надзвичайною подією, адже ми давно витіснили, безжально й бездумно, з околиць Києва майже всіх братів наших менших. Останніми роками, прямо на очах, покинули передмістя стрижі, які тисячами мешкали у печерних гніздечках на крутих піщаних берегах Чортория і старанно «стригли» повітря, прогнозуючи для нас погоду. Ті білі круті береги роз'їздили, розгладили автомашини, розковзали пляжники, підкопали риболови в пошуках черв'яків. Все менше залишається на берегах Дніпра також співучих птахів — через те, впевнена, що ці тонко організовані музикальні істоти не можуть витримати постійного сусідства магнітофонів, без яких городяни на природу не їздять.
Самотнього красеня-лелеку ми зустріли в північній частині Труханівського острова (він же півострів), який у стародавні часи був місцем ближнiх князівських ловiв. Тут водилися хижаки, зайці, лосі, а також незчисленна птиця. Та що князівська доба, — ще до останньої війни на острові вирувало дике життя. А в найближчому майбутньому навіть проста дика качка стане тут великою рідкістю. Бо що живе може вціліти там, де відсутня будь-яка цілеспрямована охоронно- захисна діяльність, куди — попри статус парку — безборонно в'їжджають нескінченні «кавалькади» машин; де кожного року з'являються, як рубці на прекрасному тілі, нові транспортні колії, нові паркани, нові гаражі; де дерева ніколи не насаджуються, але постійно вирубуються; де з дубів та білих тополь здирають живу кору, аби розпалювати вогнища, які влаштовують тут же, під кроною поранених дерев. Сліпі, сліпі ми люди, не здатні розуміти, що руйнуючи красу, ми руйнуємо самих себе!
Між тим, як не дивно, дещо живе на острові таки залишилося. Рідко-рідко в найвіддаленiших від битих шляхів місцях можна зустріти зайця, ще рідше — лося. Якось неждано-негадано вибіг з невеликого гайку на ледь протоптану стежку стрункий лось-підліток; ми перелякано подивилися одне одному в очі і розбіглися в різні боки. Там-сям пурхають з-під ніг нервові перепілки. В кущах та гайках співають «літні солов'ї» — незрівнянні сойки. Як правило, однак, острів старанно ховає своє живе обличчя від нескромних поглядів, особливо влітку й особливо вдень.
І ось літнім ранком нам явилися лелеки. Вже згаданий птах, пошукавши у траві щось таке, йому необхідне, безшелесно й величаво полетів над лукою до схованого між деревами невеликого озера, пишно прикрашеного лілеями. Там саме снідала жабами пара лелек — білосніжний красень з червоними ногами та дзьобом і скромна сіренька самиця. Вона не відходила від свого подружжя ні на крок, навіть тоді, коли її, очевидно, налякала присутність чужаків, тобто нас.
А трохи згодом можна було побачити, як над островом на значній висоті пролетіли три лелеки. Два птаха летіли поруч, майже торкаючись крилами, за ними прямував їхній одинокий товариш. Що, на Бога, сталося з його парою?
