Після «Собору»

Доба Петра Шелеста закінчувалася під знаком масованої критики роману Олеся Гончара «Собор», інспірованої партійними чиновниками. Хроніка й механіка цієї кампанії досить детально розкрита в книзі Віталія Коваля «Собор» і навколо нього» (К., 1989). Найбільше старався Олексій Ватченко, перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, який запримітив у романі (можливо, за допомогою наближених до його Тіла навуходоносорів) «очорнення радянської дійсності», наклеп на «людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною». Серед причин Ватченкового гніву називається й таке: він упізнав себе в антигероєві роману Володьці Лободі! Принаймні в Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька в будинок для старих. Українська народна мораль подібні факти осуджувала. До того ж у Зачіплянці, задимленій робітничій околиці, змальованій О.Гончаром, вгадувався заводський район Дніпропетровська, вотчини О. Ватченка. А тут ще й різке протиставлення робітничої Зачіплянки — номенклатурним «юшкоїдам»...

Висновок О. Ватченка був прологом до партійного розносу «Собору» — «ідейно порочного ...шкідливого й пасквільного твору». Перед своїм виступом на пленумі ЦК КПУ 29 березня 1968 р., де прозвучав цей убивчий вердикт, О. Ватченко начебто спеціально літав у Москву радитися з Л. Брежнєвим. Така його «домашня заготовка» була ударом і по П. Шелесту, оскільки в Кремлі могла скластися думка про ідеологічне неблагополуччя в республіці.

Кампанія 1968—1969 рр. за своїм сюжетом мало чим відрізнялася від подібних розносів сталінських часів. Організовувалися «листи трудящих», замовлялися рецензії з потрібними ідейними «наличками», проводилися збори трудових колективів, на яких письменника лаяли за «відрив від життя». Від самого ж автора в таких випадках вимагалися каяття й самокритика. Проте О. Гончар не тільки не зрікся «Собору», а ще й, полемізуючи з любителями ярликів, публічно назвав «Собор» твором «не менш патріотичним, ніж «Прапороносці» (ці слова прозвучали у промові О. Гончара, виголошеній ним на ювілейному вечорі з нагоди власного 50-рiччя). Духом непокори сповнено було також ефектне протиставлення «маленьких вельзевулів», які «сумують за минулим, днями сваволі, коли можна було цькувати безкарно», і «червоних коней мистецтва», на яких «вельзевули» хотіли б накинути «хомути своїх убогих уявлень» (Цит. за: Коваль В. «Собор» і навколо нього. — К., 1989. — С.56).

Вистояти в скрутний час письменнику допомагали численні листи підтримки «з народу», від читачів. Що ж до партійних органів і спецслужб, то вдаватися до репресивних заходів стосовно титулованого й популярного письменника вони не стали, обмежившись морально-психологічним тиском та забороною згадувати «Собор» — так, ніби цього роману в доробку О. Гончара й не існувало зовсім.

«Щоденник» письменника, виданий «Веселкою» в 2002—2004 роках, дає можливість простежити за рефлексіями автора «Собору» з приводу ситуації навколо його роману. Лихі передчуття з’явилися одразу після публікації роману в журналі «Вітчизна»: «Почуваю довкола себе зграю літературного вороння (серед них і ті, хто вважався друзями). Не каркають ще, але жадібно вичікують: коли ж буде сигнал? Коли буде команда викльовувати йому очі?» (25 січня 1968 р.). Невдовзі з’явилися чутки, що Папа Римський нібито висунув «Собор» на Нобелівську премію. За два дні до пленуму ЦК ця тема виникла й у розмові О. Гончара з П. Шелестом, який роману тоді «ще не читав», проте «тенденційної лободинської дезінформації» про твір мав достатньо. Хмари згущалися. А далі був той-таки пленум, на якому й прозвучав Ватченків вердикт. У «Щоденнику» цей день описано так: «Ватченко, дніпропетр/овський/ юшкоїд №1 (200 кг живої ваги!) мішав із землею «Собор». Обжера, сквернослов, батькопродавець... На нього й не дивую.

А П.Ю. /Шелест/! позавчора сказав мені, що, оскільки книжки ще не прочитав, то говорити про неї на Пленумі не буде (сам пообіцяв, я його про таку «милість» не просив!). І... зламав слово. Виступив. Підтримував дніпропетр. обжеру. Отже, слово, поняття честі не існує для інших...

У залі жадали крові» (29 березня 1968 р.).

Пікантності додавала ситуації та обставина, що через три дні мало відзначатися 50-рiччя Гончара. Ювілейний вечір таки відбувся, проте про вручення письменнику зірки Героя Соціалістичної Праці вже не могло бути й мови. Затримувався навіть тираж «Собору». А журнал «Дружба народов» на прохання «украинских товарищей» узагалі змушений був відмовитися від публікації роману.

«Щоденник» фіксує болісну реакцію О. Гончара на цькування, на «моральне ґвалтування людей», яких, не цураючись погроз, змушують виступати проти «Собору»; звільнення «неслухняних» із роботи; виключення з партії. Прикрість викликають факти малодушності тих учорашніх друзів, які, не витримавши тиску, «зрікаються самі себе». Та й сам письменник у цей час відчував неабиякий пресинг: «уже півроку чи й більше живу під тиском у тисячу атмосфер... Від часів Кагановича література не зазнавала таких озлоблених цькувань» (записи 1 і 7 травня 1968 р.). У партійних кабінетах чекали від Олеся Гончара каяття й самокритики — він же, знаходячи моральну підтримку в сотнях читацьких листів, зробив інший вибір: не поступатися перед «вельзевулами».

31 травня 1968 р. у неофіційній обстановці, на катері, а потім на острові відбулася зустріч О. Гончара й ще кількох письменників із П. Шелестом. М. Бажан, Л. Новиченко, П. Загребельний «стали в обороні «Собору». Проте «антисоборна» кампанія після того не вщухла, тим паче, що до неї підключилися й деякі московські видання (стаття А. Федя в «Известиях»). Загалом позиція П. Шелеста в історії з «Собором» виглядає двоїстою. З одного боку — дипломатичні жести перед автором роману, а з іншого... Статтю А. Федя П. Шелест читав ще в гранках, нотує О. Гончар, — «і щось навіть додав». Партійний мундир зобов’язував Петра Юхимовича триматися лінії, не «підставлятися». Спрацьовували «рефлекси», азарт солдата партії, який звик ламати ідеологічно підозрілих (є такий запис у «Щоденнику» — П. Шелест начебто сказав комусь про О. Гончара: «Зламаємо!»).

Про характер Гончаревих рефлексій свідчить мимовільний асоціативний ряд, який постає зі сторінок «Щоденника» 1968 року. Образи й теми — вельми промовисті. «Вангогівські чорні птахи», галич, яка навалювалася на художника в його кошмарах. Самогубство В. Маяковського. Мовчанка Б. Пастернака у відповідь на запитання Й. Сталіна, чи міг би він поручитися за О. Мандельштама, мотиви написання М. Рильським «Пісні про Сталіна», китайські хунвейбіни з їхніми дадзибао — і «китайська» Ватченкова область... Якась зловісність убачається в трагедіях високосного 1968 року: убивство Р. Кеннеді, загибель Ю. Гагаріна, пожежа у Видубецькому монастирі, в якій згоріли старовинні книжки та ікони. «Танковий комунізм» у Чехословаччині (до встановлення якого, згадаємо принагідно, доклав руку і П. Шелест). А ось готовий сюжет для ненаписаного оповідання: «Арістофан, підкуплений ворогами Сократа, висміяв його в комедії «Хмари». Сократ прийшов дивитись п’єсу-пасквіль. Був великий наїзд iз островів, всі питали: де ж він, осміяний? Покажіть! Тоді Сократ встав (сидів у першому ряду) і стояв протягом усієї п’єси, висловлюючи цим зневагу й до п’єси, і до публіки. Оце сила духу!» (1 травня 1969 р.).

Про ДУХ, ДУШУ в «Щоденнику» сказано чимало. Це взагалі одна з постійних Гончаревих тем. Виявляється, комуніст Олесь Гончар був глибоко віруючою людиною. І справа, звісно ж, не в тім, що його зворушувала духовна музика Бортнянського чи краса Домського собору, — справа у постійному спілкуванні із Всевишнім, у схилянні перед християнськими цінностями.

Нотатка, зроблена 4 березня 1968 р.: «Ісус Христос, цей тесляр із Назарета, молодий мислитель, зостається ось уже 2000 літ ідеалом духовної краси. І що знала історія могутніше за його наскрізь гуманне вчення?» Завершивши роботу над романом «Циклон», О. Гончар ішов до Софійського собору подякувати Марії Оранті. Богоматері й Богу він адресував найурочистіші слова свого діаріуша. Християнська Діва Марія — «символ чистоти і всього найлюдянішого» (28 листопада 1970 р.). «Богоматір, Спаситель — навіть якщо брати це просто як символ, ідею, і то ця ідея безмірно вища, гуманніша, моральніша, ніж усі оті вульгарні натовки про наш мавпячий родовід» (22 серпня 1970 р.). Не раз нотував думки про сенс і значення віри, вбачаючи своє завдання як митця в тому, щоб підтримати в людині її дух, «упевнити у вірі» — так, як робили це творці біблійних саг. Він багато подорожував, і в тих мандрах автора «Собору» теж не покидала потреба у відкритті для себе духовної краси...

Десь до 1970 року тема набігу «вельзевулів» на «Собор» поступово сходить зі сторінок «Щоденника». Мовби підсумовуючи пережите, 2 листопада 1969 р. О. Гончар намагається проаналізувати причини того, що сталося: «Тепер, з відстані, все ясніше стає, хто був справжнім організатором кампанії проти «Собору», надихачем усього того дикого цькування. Можливо, що й не дніпропетровський сатрап був ініціатором. Установа (КДБ. — В. П. ). Почерк і «кадри» — її. З помсти за 1967, коли ти виступив проти репресій і процесів. Коли відмовився взяти участь у тій ганебній «Комісії», що мала готувати «матеріали». Отже, «Собор» був тільки причіпка. І тільки цим, закулісним, можна пояснити всю скажену лють, піну ненависті...»

Настане час, коли архіви СБУ підтвердять або ж спростують цю версію письменника.

Природно, всі очікували, чим відповість тепер Олесь Гончар. Яким буде його наступний твір?

Після «Собору» з’явився «Циклон».