Плями на сонці

Історія — це, не в останню чергу, творення образу Іншого. Іншої людини, іншої спільноти, зрештою — іншого народу. Образ же народу (особливо якщо йдеться про багатовікового сусіда, партнера, а водночас і ворога — минуле дає нам чимало таких дивних прикладів), який давно вже живе поруч, за крихкою лінією кордону (а колись, можливо, кордонів не було, держава була спільною) — цей образ не є лише малозначущою абстракцією, якою можна легко знехтувати. Навпаки, отой образ Іншого впливає на подієвий ряд історії — чи не найважливішу її складову — і хоча б через це заслуговує на серйозну увагу.

Драматичний перебіг польсько-українських стосунків XVI—XX століть, трагічне переплетіння кривавих протистоянь, релігійних, міжетнічних, економічних і різноманітних інших конфліктів, а з другого боку — історично тривалого військового союзу проти численних супротивників (про цю традицію теж у жодному разі не можна забувати) — досить переконливе підтвердження сказаному. Сприйняття українців у свідомості поляків (і навпаки) завжди було тим важливим чинником, який визначав конкретні дії тієї чи іншої сторони, формував майбутні моделі наших відносин, котрі згодом, власне, і реалізовувались. Якщо ж говорити про образ України, її історії, характеру народу, то відчутний вплив на «визрівання» цього образу в умах поляків справила творчість знаменитого романіста (передовсім — історичного романіста) Генріка Сенкевича. Ось чому художня спадщина цього великого письменника варта серйозного аналізу — особливо її солідний «український» сегмент.

Слід мати на увазі, що уславлена історична трилогія Сенкевича («Вогнем і мечем», 1883, «Потоп», 1884—1885, «Пан Володиєвський», 1886) наповнена українськими мотивами, а дія першого з цих романів («Вогнем і мечем») взагалі відбувається майже винятково на тлі українських збурених реалій доби Хмельниччини (точніше, ідеться про 1648—1649 роки). Додамо ще, що трилогія дуже швидко, вже невдовзі після публікації, була перекладена мало не всіма європейськими мовами і стала за кордоном загальновизнаною «візитівкою» польського історичного досвіду, навіть певною мірою — польського національного характеру. Якщо ж урахувати, що написані всі три романи пером справді видатного майстра слова (Сенкевич блискуче вмів зацікавити читача карколомними хитросплетіннями непередбачуваного сюжету, створювати яскраві, мальовничі характери героїв, завжди готових відстоювати честь, державу — читай короля — та віру й віддати за них життя), то можна уявити собі, що в даному разі ми маємо справу не просто з феноменом літератури, а й із явищем суспільної свідомості. Тим більше є необхідність уважно розібратися в історіографічній концепції письменника, в її українській складовій — насамперед.

Вже наприкінці ХІХ ст. ряд критиків і письменників (серед них був, приміром, і Болеслав Прус, сам неабиякий майстер історичної прози) зауважили, що Сенкевич, по суті, створив — і то на справді високому художньому рівні — польський патріотичний міф, або ж «міф шляхетської Польщі». Втім, уплив історичних міфів на національну історію конкретної країни — то тема для окремої серйозної розмови; зауважмо тільки, що такі міфи можуть як зводити націю на історичні манівці, так і надихати її на здійснення, здавалося б, неможливого. Водночас декілька провідних українських істориків (зокрема Володимир Антонович) висловили різкий протест проти «антикозацького» (на думку Антоновича, по суті, антиукраїнського) міфу, що він постає зі сторінок трилогії. Критика була вельми гострою; розгляньмо її докладніше.

Сенкевич, вважав Антонович, цілком безпідставно вихваляє й звеличує державний устрій Речі Посполитої XVII ст. як символ цивілізованої державності, гарантію особистих свобод громадян (насправді, як слушно вказували опоненти, перш за все шляхетського стану) і своєрідний бар’єр проти «козацького варварства». Автор трилогії абсолютно неправомірно припускає здійснення шляхтою такої собі «цивілізаторської місії» на українських землях всупереч тому, що насправді шляхта закріпачила народ, приватизувала на свою користь левову частку земельної власності, принесла найжорстокіше релігійне поневолення (а Сенкевич взагалі заперечував релігійні мотиви козацьких повстань).

Щодо представлення романістом соціальної структури корінного населення південно-східних окраїн тодішньої Речі Посполитої (себто структури українського суспільства), то, гнівно зауважує Антонович, вона у Сенкевича більше схожа на «записки якогось легковажного мандрівника по Австралії чи Центральній Африці», аніж на правдиві картини українського життя. Власне, ніякої структури у Сенкевича взагалі немає — є лишень дика, хижа, нестримна юрба, безмежна в своїй люті та жорстокості (причому показово, що польська сторона конфлікту, як видно зі сторінок самої трилогії, так само застосовувала жорстокість у придушенні повстання, тож несправедливо з боку автора ставити цей факт у провину одній стороні і в заслугу іншій). А людиною, яка майстерно маніпулює настроями й кровожерливістю юрби, був, за Сенкевичем, гетьман Богдан Хмельницький.

Саме на його образі митець зосередив усю ненависть, що накопичилась в душах шляхтичів XVII ст. Причому Антонович слушно вважав, що таке тлумачення образу Хмельницького (зрадник присяги на вірність королю й Речі Посполитій, злобний месник винятково за особисті кривди, а не борець за волю України, підступний, хитрий деспот) неспростовно демонструє, що ані сам автор, ані його віддані читачі «ні на волосину не просунулися на шляху європейського прогресу протягом двох з половиною століть і досі приносять жертви релігійним, становим та національним кумирам, які стояли на вівтарі Речі Посполитої в XVII ст.». Особиста помста, підкреслив Антонович, неспроможна підняти народ на боротьбу, лише загальне гноблення, насилля й образи гідності мільйонів людей можуть викликати потужну реакцію народу.

Аби не бути голослівним, наведемо, можливо, занадто довгий, проте виразний фрагмент роману «Вогнем і мечем». Дія розпочинається з моменту, коли головний герой твору, шляхтич Скшетуський, ідеальне втілення всіх лицарських чеснот, прибуває на Запоріжжя, аби вручити (від імені свого патрона, князя Єремії Вишневецького, до речі, безмежно ідеалізованого Сенкевичем, і від імені Речі Посполитої в цілому) грізний «попереджувальний лист» на адресу «бунтівника» Хмельницького, звичайно ж, потрапляє в полон до козаків — і постає перед очима самого повсталого гетьмана. Хмельницький, якому Скшетуський декілька місяців тому врятував життя, мусить платити добром за добро і звільняє полоненого шляхтича, проте вимагає з нього слова, що той не розповість Вишневецькому й великому гетьману Потоцькому про приготування козаків. Адже, говорить Хмельницький своєму колишньому рятівникові, «і життя моє, і благополуччя всього Запорозького війська зараз у тому, щоб великий гетьман не пішов на нас усіма силами, що він неодмінно зробить, якщо ти йому про наші приготування розповіси, так що, коли не даси слова, я тебе не відпущу доти, доки не відчую себе достатньо впевнено. Знаю я, на що замахнувся, знаю, яка страшна сила протистоїть мені: обидва гетьмани, грізний твій князь, один цілого війська вартий, та Заславські, та Конецпольські, та всі ці королята, що на карку козацькому стопу утвердили! Воістину чимало я потрудився, чимало листів понаписував, перш ніж удалося мені підозріливість їхню приспати — так чи можу я тепер дозволити, щоб ти розбудив її? Якщо і чернь, і городові козаки, і всі утиснуті у вірі та волі виступлять на моєму боці, як Запорозьке військо і милостивий хан кримський, тоді припускаю я подолати ворога, бо й мої сили значними будуть, та найбільше покладаюсь я на Бога, котрий бачив кривди і знає невинуватість мою».

«Хмельницький вихилив чарку, — вів далі Сенкевич, — і почав занепокоєно походжати навколо столу, пан же Скшетуський зміряв його поглядом і, налягаючи на кожне слово, сказав: — Не богохульствуй, гетьмане запооізький, на Бога і на його заступництво розраховуючи, бо воістину тільки гнів Божий і найскорішу кару накличеш на себе! Чи тобі личить звертатися до Всевишнього, чи тобі, котрий через власні кривди та приватні чвари таку страшну бурю здіймає, роздмухує полум’я усобиці чи з бусурманами проти християн об’єднується? (Йдеться про союз Хмельницького з кримським ханом. — І. С.). Чи переможеш ти, чи виявишся переможеним — море людської крові та сліз проллєш, гірше сарани землю спустошиш, рідну кров поганим у неволю віддаси. Річ Посполиту похитнеш, монарха образиш, вівтарі Господні сплюндруєш, а все тому, що Чаплинський хутір у тебе відняв, що п’яним погрожував тобі! Так на що ж ти руку не піднімеш? Чого заради власного зиску не принесеш у жертву? На Бога покладаєшся? А я, хоч і перебуваю у твоїх руках, хоч ти мене життя і волі позбавити можеш, істинно говорю тобі: сатану, не Господа в заступники прикликай, бо тільки пекло допомагати тобі може!

Хмельницький почервонів, схопився за руків’я шаблі та глянув на полоненика, наче лев, який ось-ось загарчить і кинеться на свою жертву. Одначе він стримався. На щастя, гетьман не був поки що п’яним, але охопила його, здавалося, підсвідома тривога, здавалось, якісь голоси благали в душі його: «Зверни з дороги!» — бо раптом, наче бажаючи спекатися власних думок або переконати самого себе, почав говорити він ось що: «Пеклом лякаєш мене, про зиск мій і зрадництво мені проповідуєш, а звідки ти знаєш, що я лише за власні кривди помститися йду? Де б я знайшов соратників, де б я взяв тисячі ці, котрі вже перейшли на мій бік і ще перейдуть, якби власні лише борги стягнути зібрався? Подивися, що на Вкраїні твориться. Гей! Земля-годувальниця, земля-матінка, земелька рідненька, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, волі не втратив, хто тут не плаче і не стогне? Тільки Вишневецькі та Потоцькі, та Заславські, та Конецпольські, та Калиновські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля, люди, для них щастя і безцінна воля, а решта народу в сльозах руки до неба заламує, сподіваючись на суд Божий, бо й королівський не допомагає! Скільки ж — шляхти навіть — нестерпного їхнього гніту не вміючи стерпіти, на Січ утікає, як і я втік? Якої такої вдячності діждалося Військо Запорозьке за свої великі послуги, у численних війнах надані? Де козацькі привілеї? Король дав, королята відняли. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному бику спалено! Ще не зарубцювалися рани, котрі нам шабля Жолкевського та Конецпольського завдала! Сльози не висохли по убієнних, обезглавлених, на палі посаджених! І ось — дивись — що на небесах світить! — Тут Хмельницький показав у віконці палаючу комету. — Гнів Божий! Бич Божий! І коли судилося мені на землі бичем цим стати, хай здійсниться воля Господня! Я цей тягар на плечі приймаю».

Оця промова Хмельницького цікава тим, що, попри всю свою очевидну тенденційність (в уста Скшетуського Сенкевич явно вкладає свої думки), великий польський письменник зумів яскраво відтворити гасла, з якими звертається до бунтівного народу будь-який харизматичний лідер (не тільки гетьман Богдан і не тільки в XVII ст.; головний аргумент: не може «жменька шляхти» панувати над великим народом, «шляхта» ж тут — термін збірний, що допускає різну, зокрема й осучаснену, інтерпретацію). Отож, ми можемо — і маємо — не погоджуватися зі «шляхетськими міфами» Сенкевича, проте необхідно визнати, що його трилогія — теж невід’ємна складова, без якої немає цілісного знання про ту криваву добу.