Повертаються на батьківщину депортовані бойки СТЕЖКАМИ ПАМ’ЯТI
«Забули» лише про людей — 32 тисячах українців iз 45 сіл Нижньоустриківського, Хирівського і Стрілківського районів Дрогобицької області і десятках тисяч поляків iз Люблінського воєводства Польщі. Про цих людей жодним словом не згадано в тексті договору, а всі відповіді причетних до акції 1951 року переповнені комуністичною патетикою. Ніхто в ті часи не замислювався над тим, що зміна лінії кордону на кільканадцять кілометрів означає не лише передачу підприємств і природних багатств іншим власникам-державам, але й докорінно змінює долі людей, яких ту землю змусили залишити.
Пані Леся 70 років тому народилася в бойківському селі Літовищах в Бескидах. Родина її була заможною; дід мав кузню, батько займався тютюновою торгівлею. Зі школи зустрічалася iз сусідським хлопцем — Михайлом, який працював на молочарні. Думали побратися, але наприкінці 40-х років нареченого ув’язнили. Ревізори виявили недостачу кількох кілограмів масла й зробили висновок, що тим маслом пригостили українських партизанів. Все село знало, що Михайло не мав жодного зв’язку з лісом, проте в ті часи думка і репутація вже нічого не важили. Михайла повезли в Сибір; Леся пообіцяла чекати. Три роки чекала його в рідних Літовищах, а тоді...
Одна біда потягнула за собою інші. Раптово помирає батько пані Лесі і тяжко занедужує мати. Направляють її до лікарні в Самборі, а Леся з двома меншими сестрами залишається за старшу. Просить Бога, щоб швидше повернулася мама з лікарні, а Михайло з Сибiру. Тільки не почули на небі цих молитов. Хоч за кілька місяців мама видужає, а через кілька років Михайла достроково звільняють, вони більше ніколи не потраплять до Літовищ. Сама пані Леся приїде в рідне село рівно через 50 років.
«Навесні 1951 року сказали, що нас будуть переселяти на Східну Україну, бо Польші потрібна нафта, а Союзу — вугілля, яке знайшли в районі Червонограду, — розповідає пані Леся в автобусі, що везе її до рідного села. — Ніхто не хотів переселятися, вмлівали біля клумків, голосили, як на похороні, але не було вибору. Нас, трьох дітей, під конвоєм із речами висадили на машину і повезли на залізничну станцію в райцентр. Під дулами двох автоматів супроводжували в товарному вагоні, в якому їхали на схід».
З Херсонщини пані Леся з сестрами повтікали. Інші також поїхали б за ними, та нікому не видавали документи. У сестер був вагомий привід: сказали, що їдуть забрати маму iз Самбора, хоч повертатися назад не збиралися. Перспектива збирати бавовну або орати землю під палючим сонцем, а за це одержувати «палички» і кількасот грамів зерна, дівчат не влаштовувала. Дивували й звички місцевих людей, їхня фронтова мода, зросійщена мова.
Коли Михайла звільнили, він уже знав, що його родина далеко від Літовищів. Повернувся він у зовсім нове середовище. А наречена iз сестрами і мамою оселилися в невеличкому містечку на Львівщині. Починали, як кажуть, з нуля. Працездатною на той час була лише Леся, і їй доводилося утримувати всю родину. Через 5 років після депортації земляки написали, що Михайла звільнили, тож пані Леся чекала, що він ось-ось приїде. Та не їхав Михайло місяць, другий, третій. Дівчині їхати до хлопця за селянським етикетом вважалося непристойним. «Може, я б його ще почекала, але мала двох молодших сестер. Вважалося, що поки я не вийду заміж, то «застую» їм дорогу. Думала, що Михайло приїхав, побачив багато нових дівчат, може, хтось сподобався... Вирішила, досить мені вже цуратися хлопців, і вийшла заміж».
Мала вже дітей, як знову приїхала на Херсонщину побачитися з друзями, сусідами. Зустрілася з тим, з ким хотіла пов’язати своє життя.
— Запитував мене тоді Михайло, чому я його не дочекалася. А я запитувала, чому відразу не їхав до мене. Сказав, що не мав взуття і одягу на дорогу, а в куфайці їхати соромився. Я була не з бідного роду, і він не хотів, щоб я бачила його жебраком. Де б я подумала, що на це була така причина? — крізь сльози скрикує пані Леся. — Він мені був потрібен, а не його паради!
Все було саме так. У колгоспах грошей не платили, жили селяни дійсно по-жебрацькому. Особливо переселенці, з котрих вираховували по 5 тисяч рублів за стулені нашвидкуруч для них хати-землянки. Вони потім їх добудували, облаштували, мусили в 2-кімнатних хатинах тулити ще й худобу, бо ж бойко без неї — не «газда». Михайло вперто збирав необхідний гардероб і кошти для поїздки, але раптом довідався, що у Лесі скоро весілля. Не прийнято було нав’язувати себе один одному і Михайло змирився з долею. Потім оженився, заочно закінчив вуз, вчителював у селі. Колеги хотіли, щоб став директором школи, але для цього треба було вступити в партію. Тільки Михайло комуністом не став, і пішов на пенсію рядовим вчителем. Сподівався, що колись відвідає рідну землю: вклониться хаті, в якій народився, бойківський церкві, в якій охрестили. Не встиг! Менше року тому покликала його до себе сира земля...
Коли пані Леся одержала з Херсонщини листа, що Михайла вже немає на світі, кілька днів не могла знайти собі місця.
— В мене добрий чоловік, чудові діти. Знала, що не будемо разом, але це був для мене великий удар. I досі не вірю, що його немає. Може, якби він жив, їхали б тепер в Літовищі разом...
А це і дійсно було б можливим. Товариство «Устрики» з Миколаєва Львівської області організовує поїздки для депортованих 1951 року на «Байківську Ватру» в Устриках. Мешканцям прикордонних областей навіть не треба для цього мати закордонні паспорти, адже досягнуто домовленності між польськими і українськими прикордонниками, щоб українці, котрі мають коріння на польській території, за запрошеннями з Польші і за складеними списками від товариства, мали змогу перетнути кордон за внутрішніми паспортами. Звісно, що така нагода є лише в депортованих або в їхніх нащадків. Скористалася цією нагодою пані Леся і поїхала в рідне село разом із сестрою. Упорядкували могилу батька, поставили свічки. Даремно шукали могили родичів Михайла. Вцілів лише один кам’яний хрест, поставлений брату Михайлового діда, великому господареві. Засвітила пані Леся під хрестом свічку, перехрестилася і витерла пил з вирізьбленого прізвища. Обпекла її думка, що таке прізвище могла би мати і вона.
Мала би, якби не змінилося так різко життя в їхніх горах. Якби не почалася світова завірюха в 1939, якби не було репресій в 1946 і 1947 роках. А головне — якби не відбулося депортації 1951- го року — останньої депортації в СРСР. «Коли б нас не переселили, Михайло повернувся і ми були б разом. Всі люди були би разом у своєму селі. А так ми всюди чужі: там, на сході, бо прийшли на чужу землю, тут також, бо тепер це — інша країна», — говорить пані Леся. Вона не з книжок знає, як українців, депортованих на схід iз західноукраїнських земель, галичани тепер називають «москалями», а на сході — ще й досі «бандерівцями».
Журналіст польської газети «Новини» довго розпитував пані Лесю під час «Бойківської Ватри» в Устриках, чи повернулася б вона тепер на батьківщину, чи домагалася б повернення свого майна. Відповідала, що якби кілька десятків років тому їй запропонували, то повернулася б. А тепер, на старість, їхати в своє село, але на територію іншої країни, є надто важким завданням.
В будинку, придбаному батьком пані Лесі, тепер розмістилася пошта. «Коли прийшла, сказала поштарці, що в цій хаті я жила, тут народилася моя сестра. Відразу заспокоїла, що не маю на це майно жодних претензій. Добре, що хату не зруйнували, що вона доглянута і чиста».
З понад 300 бойківських хат, що були в Літовищах до депортації, до сьогодні лишилося кілька десятків. Основна причина — малозаселеність цього села і краю в цілому. Від українців цей терен очистили, а поляків він не привабив: малородючі грунти, довга зима, погане транспортне сполучення. Тому тепер тут у 10 разів менше мешканців, аніж у довоєнний період. В гміні Лютовіска (польський варіант назви) із 27 сіл від 11 залишилися лише назви. З 26 церков уціліли лише три. На місці інших — рештки стін або фундаменту. Один iз гостей «Бойківської Ватри» з Львівщини відверто поділився враженнями від побаченого: «Польща розвивається, а край, де я народився, занепадає: всюди необроблені лани, порожні будинки, знищені церкви і наші цвинтарі без хрестів...» Церкви, до якої ходила пані Леся з батьками, також уже немає. В 70- х роках її розібрали, а матеріал перенесли до сусіднього села і побудували польський костел. Тепер доводиться пробиратися крізь гущавину, щоб побачити місце, де колись стояв цей взірець бойківської сакральної архітектури.
Церковна відправа для учасників і гостей «Бойківської Ватри» відбувалася в містечку Устрики Долішні. Тутешню церкву до 1985 року використовували як магазин, а зараз дозволили відновити греко-католицький храм. Хоч українців у містечку і околицях багато, проте до українства признаються не всі, а на Службу Божу постійно приїздять лише кілька десятків осіб. Цього разу церква була переповнена, адже на рідну землю приїхали понад 500 депортованих. Під час проповіді греко- католицький священик із України повчав, що годі нарікати на минуле: якщо вас переселили, значить, так хотів Бог. Не одні старечі губи шепотiли у відповідь: «Не Бог хотів, а сатана».
Якби той священик знав про долю Лесі і Михайла, він би того не казав.
