Про політику та Різдво
Однією із неурегульованих законодавчих проблем Європейського Союзу (ЄС) залишається визначення статусу та історичної ролі релігій країн Союзу в розбудові громадянських суспільств за сучасних умов багатоконфесійності. Сьогоденний досвід співіснування в європейських країнах християнства різних віросповідань із представниками інших світових релігій (ісламу, юдаїзму, буддизму та ін.) яскраво засвідчує, що існуючи проблеми не можуть зникнути самі по собі — вони потребують неабияких зусиль з боку влади, суспільства, вчених кожної країни, а також — людей церков, які входять до ЄС. Особливо важливу роль тут відіграє система державної освіти, яка має так чи інакше пристосовуватися до бурхливого розширення спектру націй і релігій майже в усіх країнах Західної Європи. Достатньо сказати, що сьогодні в Європейському Союзі проживає понад 30 мільйонів мусульман, що дорівнює населенню великої, за масштабами Європи, країни. Тема релігій, релігійної свободи та релігійної толерантності займає неабияке місце також в процесах розробки майбутньої Конституції ЄС; там вона — ця тема, попри, здавалось би, не першорядного значення у порівнянні, скажімо, з проблемами безпеки, фінансів чи оптимального співіснування з сусідами та ін, займає неабияке місце.
Нещодавно в Києві побував член парламенту Фінляндії від Соціал-демократичної партії пан Кілюнєн Кіммо, який брав активну участь у розробці тексту майбутньої Конституції ЄС. Він люб’язно погодився поділитися з читачами «Дня» деякими міркуваннями щодо статей Конституції ЄС, пов’язаних з релігійними проблемами, а також розповісти про ставлення фінів до цих проблем. Кілюнєн Кіммо розповів, що сьогоднішня Фінляндія — типова західно- європейська країна, що виявляється також у її повній секуляризації — релігія там вважається проблемою окремої людини, а не суспільства. І хоча лютеранство (державна релігія) сповідує 90% населення, активність церковного життя в країні вельми низька. Церкву згадують фактично задля того, головним чином, щоб освятити шлюб або поховати покійника.
Так само, до речі, як це має місце у більшості країн Західної Європи. Це, однак, не завадило тому, що члени- розробники Конституції ЄС ніяк не можуть дійти згоди щодо релігійних проблем ЄС. Це особливо стосується ролі християнства в історії формування Європи. З одного боку, всім зрозуміло, що історичне християнство лежить в основі європейських культури, світогляду, мистецтва, освіти тощо. Так само очевидно, однак, що необхідно поважати інші релігії, які принесли з собою нові громадяни Європи, і створювати всі умови для вільного сповідання віри кожному. У контексті саме цієї дилеми обговорюється також можливий вступ мусульманської Туреччини до ЄС, проти чого багато хто заперечує — через приналежність переважної більшості її населення до ісламу. Фінляндія, однак, як каже пан Кілюнєн Кіммо, ніколи не заперечувала проти вступу Туреччини до ЄС.
Якщо повернутися до конституційного визначення ексклюзивної ролі християнства в історії Європи, то, хоч як це дивно, серед «лібералів» (тих, хто перш за все піклується конфесійною толерантністю) знаходяться такі країни, як Польща, Італія, Іспанія, тобто ті, які надають особливого значення своїй християнський історії. Але й консерватори не здають позиції, й тому багато хто вже не вірить в можливість консенсусу, хоча всі вони є прихильниками принципу свободи совісті для кожної людини. У зв’язку з цим і виникла нова пропозиція — загалом відмовитися від Конституції ЄС і заміни її Декларацією принципів, при чому кожна країна (член ЄС) буде мати своє власне законодавство з тими чи іншими особливостями. Ось наприклад, у Фінляндії засади лютеранства вивчаються в світських школах, входять до навчальних програм. Щодо цього сьогодні виникають сумніви: «А чи так і має бути? Може, це атавізм?». А з іншого боку, у Фінляндії повністю відсутні релігійні школи — там зовсім немає духовних навчальних закладів; винятком є теологічний факультет університету, де отримують освіту майбутні священнослужителі.
Пан Кілюнєн розповідає: «Хоча фіни не дуже релігійно активні, але є одне релігійне свято, яке об’єднує всіх, навіть невіруючих — Різдво Христове. В цей день до храмів йдуть родинами віруючи й невіруючі. Особливо привабливим є звичай розучувати до Різдва великі концертні хорові програми, репетиції яких дуже зближують мирян. Загалом, я пантеїст, але на Різдво разом з усією родиною і друзями обов’язково буваю у храмі, наповненому святковими людьми і величавими духовними співами».
На моє запитання: «Чи можливо у фінському суспільстві розрізнити — за манерами, поведінкою, рівнем довіри чи добротою — віруючу людину від невіруючої, пан Кілюнєн, трохи подумавши, сказав: «Ні» (я ще не чула відповіді «так» на це запитання). Він також розповів, що сьогодні у Фінляндії найбільш релігійно-активними людьми є не лютерани (віросповідна більшість), а члени нових харизматичних церков. На відміну від українців, фіни, як правило, ставляться до «харизматів» вельми терпимо і вважають, що краще вже так сповідувати Бога, ніж бути безбожником.
P.S. У Фінляндії є також Фінська православна церква (ФПЦ), яка з 1923 року входить до складу Вселенського Патріархату на правах автономної архієпископії й яка нараховує сьогодні близько 60 тисяч членів. У церковно- богослужбовій практиці ФПЦ дотримує загальноприйнятого в країні григоріанського календаря, тобто нового стилю. Під час Другої світової війни церква позбавилася всіх своїх монастирів і майже 90% свого майна. В післявоєнні роки, однак, держава фінансувала будівництво нових церков, каплиць, будинків священиків, цвинтарів. Як пише православний священик Олексій Шеберг, «не без промислу Божого ми, православні, живемо в сучасному фінському суспільстві серед неправославної більшості. Практично в кожного з нас є лютеранські родичі та друзі. Такого роду зв’язки любові та поваги переводять для нас питання про екуменізм в практичну площину».
