...Про тишу серця

Григорій Сковорода (1722— 1794) народився на Полтавщині, навчався в Києво-Могилянській академії, співав у придворній капелі цариці Єлизавети, подорожував до Австрії, Угорщини, Словенії, Польщі, Італії. Викладав в Переяславському та Харківському колегіях, але «не зійшовшись» з начальством, покинув посаду і працював домашнім вчителем. У 44 роки Сковорода вирішив присвятити своє життя пошукам істини і став мандрівним філософом-проповідником. Це період розквіту творчості; тоді були написані його кращі літературні і філософські праці. Дмитро Чижевський вважав, що «Сковорода зробив філософію із свого життя і втілив філософію у своє життя».

Коли зима повертала на літо, коли довшими ставали дні й починав дихати степ, мандрівний філософ Сковорода збирався в дорогу. Він ішов від села до села, від хутора до хутора, від маєтку до маєтку і засівав серед людей зерна мудрості та любові до життя. І завжди знаходив слухачів і послідовників. Нижче наводимо кілька думок із «Тлумачення із Плутарха про тишу серця» Григорія Сковороди, які є так само актуальні для нас, як і для наших пращурів, що жили в ХVIII ст.

«Нерозумна душа, не навчена насолоджуватися своїм становищем; вона всюди сумує, бо носить всередині джерело прикрощів — розтлінне серце. Слабому розуму ще важче годити, ніж хворому тілу.

Все залежить від людини: «Чобіт до ноги, а до серця — життя уподібнюється». Якийсь мудрець сказав: «Звичай зробить життя солодким». Життя наше, наче гра, сповнене удач і невдач, та здорове серце все перетравить на благо. Ось вигнали Діогена з вітчизни, а він через те потрапив у філософію. Останнє судно з товаром потопила буря, а його власник — мудрий Зенон каже: «Слава тобі, Боже! Нині можу міркувати про душевне спасіння, а не про тілесне багатство».

Як же не противно розумові біситися й мучитися тим, що не всі ті добрі і ввічливі, з ким вам довелося жити? Добросердна ж людина все байдуже сприймає, без прикрощів, і лагідно з усіма обходиться. Багато допомагає спокою той, хто відвертає думку від того, що турбує, і навертає її до того, що звеселяє. А не занурює сердечне око у нещастя, що його спіткало.

Так чим же у печалі втішитися? Та ж Бог кожному щось дав: одному — чин, другому — дім, третьому — жінку, іншому дав доброго друга. Необхідно з радістю сприймати найпростіші оті Божі благодіяння, а саме: що ми живі, що здорові, що сонце нас освітлює, що живемо у мирний, а не воєнний час. Що не чути ніде заколотів, що землероби спокійно орють, що купцям відкриті земний і мирський шляхи, що, нарешті, маємо волю говорити, мовчати, вершити діла, вмирати. Цим благоденством можемо насолоджуватися з вдячністю, якщо частіше почнемо дивитися на людей, всього цього позбавлених.

Наприклад, яке бажане здоров’я недужим? Який жаданий мир країнам, обтяженим війною? Але глупота тільки тоді пізнає ціну цього добра, коли його втрачає. А тоді — страждає. То ж маючи — не насолоджуємося, а втратимо — мучимося. Начебто втрачене саме тоді стало коштовним, коли із рук випало.

«Все дороге в Афінах» — сказав друг Сократа. А Сократ відповів: «Дійсно, дороге для тих, хто живе розкішшю. А для стриманих — усе дешеве. Хліб, маслини, простий одяг — усе це недороге». Так само й ми, коли хтось докоряє нам нуждою і ницістю, у відповідь скажемо таке: «Слава тобі, Господи, достатньо ми багаті, якщо не бродимо по світу і хліб свій їмо не в каторжному поті». Незлічені досади і сум під позолоченими дахами й у красних кутах ховаються, а сліпий народ не бачить цього і тому заздрить.

Люди страждають тією вадою, що порівнюють себе з тими, хто їх перевершив. Не робить цього здорова і мирна душа. Вона не заздрить вищим від себе, а дякує Богові за стан свого життя, у якому незліченна кількість людей раді б були жити, якби було дано їм Вишнім. Чоловіче! Огляньсь! Яка велика кількість людей нижча від тебе й ревнує твоєму щастю! Коли загавишся на вельможу, що сидить у кареті чи портшезі, опусти трохи свій погляд і подивись на тих, хто везе чи несе його!

Тому кожен повинен пізнати себе, тобто свою природу, чого вона шукає, куди йде, і йти за нею без всякого насильства, а з найглибшою покорою. Чи ти кінь? — Носи вершника. Ти віл? — Носи ярмо. А якщо хтось злиться на те, що не дав йому Бог бути одночасно левом і постільною собачкою, то він є нетямущою людиною.

Хай кожен буде задоволений своєю долею. Цар — владою, богослов — баченням воскресіння, мудрець — пошуками істини, багатий — багатством. А ми пориваємося все загрести, зненавидівши через невдячність власне життя наше, як бідне і недостатнє. Прадавні так говорили: «Там у Бога біля порога дві бочки стоять: одна з добром, друга зі злом». Дивись: Фома у гіршому житті веселий, а Кузьма у кращому змерзотнів. Мудрець же каже: «Втік я від тебе доле і перегородив усі доступи до мене».

Немала шкода спокою й тоді, коли хто, згадуючи минуле життя, бачить у дзеркалі своєї пам’яті лиш прикрі випадки...Муж мудрий із вдалих і невдалих випадків тче свого життя матерію і негарне поле на ній прикрашає узорами і квітами, щоб із гірких і солодких випадків красиво укласти собі життя, яке складається із пітьми і світла.

То ж не будемо тими жадібними до багатства й честі людьми, тоді життя буде для нас солодким і втрата його не стурбує нас. Той, хто утвердив серце своє в премудрості і розуму, сміливо Богові скаже: «Боже мій, чи даруєш мені щось? Дякую. Чи відбираєш? Не ридаю».

Чому ж ти, людино, боїшся долі? Чи не бачиш, що вона може відібрати в тебе лиш те, що пусте, а над істинним твоїм добром влади не має! Воно вічно при тобі, вічно у твоїй владі. Серце твоє, думки твої, дух твій і розум — вони є корінь і начало твоєї фортуни. Ах, пізнай себе, людино! Тоді долі сміливо скажеш те ж саме, що й Сократ: «Наклепники мої можуть вбити тіло моє, а не серце».