Про жорстокість
У найбільш людному місці, біля одного із прилавків, де торгували червоною рибою, на підлозі лежала велика купа якогось темного лахміття. Покупці її обходили або переступали, а щоб подивитися на товар чи щось купити, їм доводилося майже наступати на це лахміття. Підійшовши ближче, я побачила, що це не купа, а людина — п’яна, одягнена в щось благе й мокре від снігу; худе, неголене обличчя старого, його начебто ніколи не чесане волосся (шапка валялася поряд) було вкрито шаром бруду. Поряд із ним лежали драні заплямовані торби, мішки, в яких очевидно знаходилося все його майно в цьому світі.
Далі події розвивалися таким чином. Із неабиякими зусиллями вдалося знайти і, погрожуючи журналістським посвідченням, привести до п’яного двох молодих міліціонерів, що чергували на Сінному ринкові. Кожен із них, підійшовши, почав із того, що з усього маху вдарив «у купу» чоботом (очевидно, професійна звичка). П’яний не поворухнувся; тоді один із міліціонерів кудись надовго щез. Як виявилося, він пішов не за підмогою, а за жменькою снігу, який засунув за комір нещасного жебрака. Це, звичайно, не привело його до тями й міліціонери знову почали будити його — ногами. Дивитися на їхні брутальні й одночасно нікчемні, непрофесійні зусилля було нестерпно — вони просто не могли впоратися з подібною ситуацією. Тим більше, що дбали лише про одне — не забруднити б свою чистеньку форму та рукавички.
Зрештою, я вирішила йти шукати телефон, щоб зателефонувати до швидкої допомоги (п’яний безперечно її потребував). Коли невдовзі повернулася, старого вже не було; на моє запитання міліціонери коротко відповіли: «Відправили додому» і блискавично щезли. До якого дому?! Найближчі продавці, які весь час скептично слідкували за «виставою», якось дивно посміхнулися. А мені раптом впало в очі, що від того місця, де лежала «купа», починається широкий слід, начебто мокрим снігом протягнули мішок із піском. Слід привів мене до п’яного, котрого недбало було кинуто на підлогу в темному глухому, ще більш холодному, але відгородженому від людських очей куткові ринку. Врешті-решт, старого жебрака вдалося таки відправити до витверезника. Краще не думати про те, як там працюють із своїми «клієнтами».
Пізніше з’ясувалося, що старий лежав посеред ринку не менш, як три години, — на очах у численних продавців, багато з яких має мобільні телефони. За ці три години об нього перечепилися принаймі кілька десятків покупців, що потім пішли до своїх теплих домівок, де також є телефони. А з яким подивом усі присутні спостерігали за моїми зусиллями! Адже, як сказала одна мила й інтелігентна продавщиця, «краще собаку пожаліти, ніж цього алкоголіка»; деякі жартували, більшість взагалі не звертала уваги, начебто йшлося не про людське життя (на вулиці в той день було понад 20 градусів морозу).
Ніхто не заперечує — цей старий давно дійшов останнього ступеня падіння, давно втратив найменшу подібність до Образу, за яким його було створено. Але ми? Чи зберегли ми — такі чисті, такі пристойні — цю подібність? Коли серед нас, як у чистому полі чи в лісі серед диких звірів, лежить на холодній підлозі й гине людина. Начебто повернулися часи, коли ще не було ні Нового Завіту, ні поняття про гуманність, про милосердя — до всіх, а не лише до чистих, тверезих і доброчесних. І ми вважаємо себе цивілізованим суспільством?
