Пропозиція виборця
Вищі ешелони влади створили в Україні таку блискучу творчу атмосферу, що сьогодні чи не кожен українець намагається аналізувати те, що трапилося у верхах, та прогнозувати майбутнє, а головне — шукати вихід із політичної кризи. В інших країнах цим зазвичай займаються професійні політики, однак розв’язання українських гордієвих суспільних вузлів потребує, вочевидь, включення всього сумарного інтелектуального потенціалу нації. Тут і сам Олександр Македонський навряд чи упорався б (як відомо, вузол царя Гордія він розрубив мечем). Тож кожен із нас повинен вважати за святий обов’язок громадянина не тільки стояти, мерзнути та кричати на східних і західних Майданах країни, але й обмірковувати вихід з ситуації. Тим більш, що політики зараз зайняті зовсім іншими важливими справами — вони вишукують компромати один на одного і запекло перекидають їх туди-сюди як волейбольні м’ячі. Це замість того, аби аналізувати, порівнювати, обговорювати можливі виходи із кризи. Як це робив, наприклад, мудрий давньогрецький філософ Аристотель (IV до н.е.): шукаючи кращий у світі державний устрій, він детально проаналізував політичну структуру 158 країн тогочасної ойкумени.
Аристотель був впевнений, що поділ суспільства на бідних і багатих негативним чином впливає на існування кожної держави; зокрема, він із несмаком наводить клятву, яку давали в деяких країнах багатії, захоплюючи владу: «І буду я вороже ставитися до простого народу і замишляти проти нього найгірше!». Розвиваючи думку свого вчителя Платона, Аристотель робить висновок: якщо гранична поляризація суспільства веде країну до розколу, то здорове суспільство повинне, вочевидь, мати значний прошарок середніх громадян — не бідних і не багатих (це було сформульоване майже дві з половиною тисячі років тому!). Саме концепція середнього класу (як сказали б зараз), яка, згідно з Аристотелем, є основою стабільності в будь-якій державі, сьогодні блискуче «спрацьовує» в розвинених країнах світу. З тої причини, що середні громадяни позбавлені недоліків, які є як у бідняків, так і в багатіїв. Із середовища багатіїв, за Аристотелем, виходять нахаби і великі мерзотники, а з бідних людей — лиходії і дрібні мерзотники. Великий грек навіть рекомендує необхідні для благополучних держав пропорції середнього класу: «Тільки ті держави мають гарний лад, де середні громадяни сильніші багатих і бідних, разом взятих, або, принаймні, кожних із них окремо.
Зважаючи на складні, хоча — алас! — аж ніяк не нові сучасні українські політичні обставини (згадати хоча б події після 1917 року), я наважуюся не тільки висловити свою точку зору, але й заперечити, певним чином, Великому Аристотелю.
Почну з кореня зла — з «відхилень» (скажiмо так) від демократичних і моральних норм, які притаманні значній частині українських депутатів усіх рівнів. Йдеться як про політичні, так і про кримінальні злочини — загалом про те, що більшість наших депутатів, прийшовши до влади, негайно починає використовувати свої повноваження виключно для — як би це сказати ввічливо — «покращення» власних фінансових та майнових обставин. На «вівтар» самовлаштування покладається все — переконання, патріотизм, дружні стосунки, обов’язки перед виборцями, урочиста клятва на Біблії, не згадуючи вже про таку дрібницю, як власна репутація (подивіться тільки на депутатські «села», якими через кілька каденцій покриється вся земля України — сіяти буде ніде!).
Серед багатьох інших деструктивних наслідків такої «політики» є й те, що, скажімо, українська ВР фактично є значно меншою за чисельністю «робочих» депутатів, ніж ми думаємо — переважна частини депутатів так само підготовлена професійно займатися високою політикою, як, скажімо, викладати студентам теорію відносності. Гаслом діяльності наших обранців (судячи з результатів їхньої роботи і того стану, в якому знаходиться країна) може стати давній перелицьований афоризм: «Нехай в тартари валиться вся держава, а я своє візьму!». Ця програма успішно реалізується багатьма депутатами країни — кожним на своєму рівні. Здається також, що то є єдине, що вони знають, вміють і роблять — інакше в країні не було б такого хаосу, який панує сьогодні. Якщо дійсно дбати про державу, про її нагальні потреби, то вже давно варто було б — для економії грошей виборців — обирати наших депутатів, принаймні, на 10 років. Це була б велика економія — і не тільки за рахунок вартості виборчої кампанії.
Я часто задаю собі запитання — чим, власне, займається більшість депутатів в стінах Верховної Ради? Яка їх частина дійсно здатна професійно проводити державницьку діяльність і наскільки депутати підготовані до цієї діяльності? Як може таке бути, що під час засідань ВР — у часи фактично перманентної кризи в країні — половина крісел пустує? І скільки років можна «боротися» із «заочним» голосуванням? Ще одне — нехай шановний читач згадає, скільки депутатів Верховної Ради він добре знає завдяки їх виступам у ЗМІ? Адже сьогодні в пресі та на екранах телебачення постійно «являються народу» одні й ті самі «дійовi особи»; вони складають, вочевидь, не більш як 10% (це з перебільшенням) від усього депутатського корпусу. Інші на це не здатні. (Що буде з нашим політичним шоу, коли зійдуть зі сцени Симоненки, Чорноволи, Вітренки та компанія?)
Вище згадувалося, що Аристотель вважав владу олігархів згубною для будь-якої держави. Здається, однак, що давньогрецький мудрець думав так виключно через те, що не був знайомий з особливостями політичного життя України (вона не ввійшла до списку 158 країн того часу). Тому дозволю собі запропонувати нову схему формування вищих органів влади в нашій країні, а саме — офіційно передати всю повноту влади в руки українських олігархів. Сподіваючись на те, що дійсно багаті люди можуть-таки втриматися від подальшого пограбування нашої країни та її людей. Не тому, що вони мають більше чеснот, ніж усі інші політики чи партії, зовсім ні! Справа тільки у тому, що найбагатші українці давно мають все, чого тільки побажає душа олігарха, і можуть дозволити собі високий привілей бути чесними. Чи це їх зовсім не цікавить?
