Рацiональне вiдчуття iсторiї
Я відповім тільки на перше питання, але більш докладно, щоб «схопити» найголовніші аспекти.
Будь-яка наука має два додатки до основного змісту. Перший iз них — навчальний. Мова йде про засади і прийоми оволодіння арсеналом науки. Зокрема, про методи спрощення цього арсеналу, щоб він став доступним для навчання. Другий iз них — підсумково-аналітичний. Тут iдеться про історію науки, тобто, про аналіз творчості тих, хто розвивав її арсенал у минулому; про методологію і методику вивчення ідей, на яких вона базується і завдяки яким рухається далі.
Історія теж має власну навчальну дисципліну, та бліда й примітивна копія, яка вивчається в загальноосвітній школі. Має вона й історію історичної науки з історіософією, історіографією, джерелознавством і набором спеціальних дисциплін (їх десятки).
Перелічивши ці загальновідомі речі, тепер можна сформулювати те, що відрізняє історію від будь-якої іншої науки. Це те, що ми звикли розуміти під актуальністю історичних знань. Тут потрібно говорити не про історію взагалі, а про вітчизняну історію на тлі загальної. Вітчизняна історія повинна бути органічною частиною історії людства, а не самостійною наукою, яка утверджується на руїнах історії сусідніх країн і народів (таке буває досить часто).
Отож, якщо з вітчизняної історії вилучити зміст науки і навчальної дисципліни, то вона не зникає, як усі інші. Залишається щось невловиме: наше ставлення до історії, те саме відчуття минулого на рівні розуму, а не інстинкту, яке виокремлює людину з тваринного світу. Залишається відчуття приналежності до нації, її традицій, ідеалів, ментальності.
Олександр Пушкін, який тонко відчував ту якість історії, що її можна умовно назвати «актуальністю історичних знань», дав чудове й містке визначення: «любовь к отеческим гробам». Чим би не викликалися досить часті акти вандалізму на кладовищах (є причини меркантильні, є й ідеологічні), вони засвідчують, що суспільство хворе.
Як професійний вчений я відчув на собі два спалахи емоційно-патріотичного інтересу в суспільстві до історії власного народу. Перший стався на межі 80 х і 90 х рр.Він дав нам (без перебільшення!) самостійну Україну. Як бачимо, «любовь к отеческим гробам» може мати доленосне значення. Другий спалах відбувається на наших очах. У нього багато конкретних проявів: «круглі дати» деяких подій, що наближаються (Переяславська рада 1654 року, голодомор 1932—1933 рр., 60-річчя Української повстанської армії), дискусія навколо шкільних підручників iз вітчизняної історії тощо. Добре, що газета «День», на тематичних сторінках «Історія та «Я» і «Україна Incognita» реагує на цю конкретику. Добре, що вона від народження присвячує свої сторінки інформаційно- аналітичному розгляду актуальних історичних проблем. Це дуже важливо, бо є газети, які паразитують на історичній тематиці, запозичуючи матеріал iз видань типу «100 великих любовников». Тираж свідчить, що вони теж потрібні суспільству. Проте такі видання ніколи не покажуть дороги в майбутнє.
