Секрети Межигірського Спаса
До моїх рук потрапила цікава рукописна книга «Синодникъ албо помник обители Мєжигорскія», яка була започаткована ще за монастирського життя, але велась навіть після знищення монастиря. Монастирський писар, врятувавши з полум’я це офіційне видання, намагався і далі вести записи, щоб зберегти для нащадків пам’ять про славне минуле і донаторів монастиря. Першу монастирську таїну, легенду про знищення монастиря, переказав Тарас Шевченко. Містифікована народна легенда, де вигадки переплітаються з дійсністю, говорить про це так: російські царі здавнини ставилися до Межигірського монастиря з недовірою. Петро I намагався скасувати ставропігію (тобто самоврядування) монастиря, надану ще 1610 року разом із прийняттям унії київськими монастирями. У відповідь на це гетьман Мазепа відмовився підпорядковувати монастир Чернігівській кафедрі, натомість залучив до Київської Свято-Софійської православної митрополичої кафедри, яка тоді не поширювала на себе юрисдикцію московського патріарха.
Катерина II вирішила ліквідувати монастир як перший осередок незалежного українського православ’я. Двічі 2 і 10 квітня 1786 року цариця наказує священикам перенести монастир у Південну Україну. Двічі наказ не виконується. Цариця вирішує відвідати монастир. Вона їде до Києва, де в урочищі Дзвонки поблизу монастиря оголошує, що днями відвідає монастир. За день до її візиту у монастирі спалахнула велика пожежа, яка знищила більшість споруд і майна. Відвідуючи Межигірря 1843 року, Т.Шевченко почув легенду, буцім-то монастир було знищено за наказом цариці, що до цього був причетний Нечоса, царський генерал-фельдмаршал Потьомкін, який під таким прізвиськом із політичних міркувань записався до колишнього Коша. Кияни ще довго переказували плітки про пожежу, під час якої цариця перебувала на кораблі на Дніпрі і оглядала палаюче багаття.
Друга таїна говорить про те, що у Межигірському монастирі колись зберігалася князівська бібліотека Ярослава Мудрого. Ця тема обговорювалася київськими журналістами з часу проголошення незалежності України. Не підтверджуючи і не заперечуючи таку думку, наголошуємо, що друга таїна, очевидно, пов’язана з першою про підпалення монастиря. Заснований князем Андрієм Боголюбським монастир дійсно міг зберігати колекцію рукописів київських князів. Проте цю колекцію, якщо така існувала, було знищено пожежею і вона не залишила по собі слідів. На підтвердження цієї гіпотези говорить визначна роль монастиря в освітньому і культурному житті часів гетьманів Самойловича і Мазепи.
З 1672 року Межигірський монастир володів виключним правом призначати священиків на Січ. Йому підпорядковувалися Самарський, Лебединський і Левківський монастирі. Межигірський монастир направляв на Запоріжжя викладачів граматики, які навчали в школах на Січі, підпорядкованих Покровській церкві. Межигірські монахи заснували також школу церковного співу на Січі. Римо-католицька церква при згаданих гетьманах має управління у Києві (так зване Київське біскупство); проте, як бачимо, духовні і освітні важелі, як і раніше, залишаються за незалежною православною церквою. Визначну роль у козацькому житті монастир відіграє ще з часів гетьманування Сагайдачного при ігумені Комментарії, хоча тоді ще не мав таких повноважень, про що каже Петро Могила.
Третя легенда пов’язана зі скарбами Межигірського монастиря, який завжди був одним із найбагатших православних монастирів. «Межигірський монастир, — каже Стрижевський, — підноситься суспільством як релігійний центр всіх козаків, як представник перед Богом за грішну душу козацьку. Кожний запорожець вважав своїм обов’язком побувати у монастирі і поклонитися «Спасу Межигірському». При цьому майже кожний із них дарував монастирю на пам’ять ікону, лампади або якийсь інший предмет із церковних речей. Срібло і золото йшло сюди з усіх боків. Очевидно, що не одна сотня турецьких червiнців, здобута у заповзятих битвах за християнство перейшла до монастирської скарбниці. Межигірря до того подобалося козакам, що багато з них жертвували монастирю весь свій скарб і давали обітницю завершити у ньому останні дні свого життя і постригалися у монахи. У Києві до сьогодення переказують про прощання козака зі світським життям перед вступом до Межигірського монастиря». Про долю межигірської скарбниці та численних коштовних козацьких і шляхетських дарунків монастирю відбулася не одна дискусія. Незважаючи на те, що російські джерела нерідко заперечують у цьому питанні істину, намагаючись приховати пограбування царськими чиновниками монастирських скарбів, безсумнівно, стверджуємо, що українське суспільство після знищення монастиря ретельно оберігало в різних місцях рештки межигірських скарбів.
Яка ж доля судилася межигірським скарбам? 1788 року частину коштовних речей було вивезено до Петербурзької Олександро- Невської Лаври. Невелика частина речей була перевезена на Кубань, де була винищена переважно денікінськими офіцерами під час громадянської війни. На початку ХIХ ст. межигірські скарби переховувалися у Полтавському Хресто-Воздвиженському монастирі. Є така думка, що ними опікувалося тодішнє полтавське шляхетство. Проте вже з середини ХIХ ст. рештки їх зникають безслідно. Треба зауважити, що й польські королі були визначними донаторами і опікунами Межигірського монастиря. Якось до моїх рук потрапила архівна справа Генеральної військової канцелярії 1698 року, яка являла собою одне мале і неповне зібрання документів із Межигірського архіву. Йдеться про те, що того року від імені ігумена Феодосія Васковського до столичного Батурина прибув Родіон Жураковський із проханням підтвердити старовинні привілеї, отримані від польських королів, а також гетьманські універсали на маєтності. Із запису Генеральної військової канцелярії довідуємося, що «подалъ онъ отецъ намєсникъ до вписанія копію барзо старую и писмомъ старосвєцкимъ писаную» від короля Сигізмунда I ігуменові Михайлу Щербині. Разом із цим докуметном до гетьманської канцелярії було подано запис помісника Київського воєводства Матяша зі Збаража Вороницького і королівські привілеї на монастирські маєтності — Яна Казимира, Владислава, Міхала-Корибута Вишневецького і Яна III Собеського. На жаль, вказане зібрання не дає остаточного рішення гетьмана Мазепи, проте відомо, що він звертався з цим до царів.
У монастирі були поховані гетьман Євстафій (Остап) Гоголь, один iз пращурів Миколи Гоголя, полковник Семен Палій і наказний гетьман Самусь, який 1704 року у Ніжині передав гетьманові Мазепі булаву і клейноти на правління від польського короля. Рукописна книга «Синодникъ» багато розповідає про донаторів і опікунів Межигірського монастиря. На монастир жертвував не тільки великий гетьман, але і його родич Федір Мазепа з Києва. З козацьких опікунів і донаторів особливо названо Стефана Киселя, Василя Чуйкевича, Ірину Сомкову «гетмановой войска Запорозкого», гетьмана Петра Дорошенка, Барабаша «гетмана з Черкасъ». До монастиря дарували скарби із земських чиновників київські войти Яков Балика і Іван Хілчак. Окремими розділами вписані польські королі, донатори і опікуни монастиря; українське і польське панство — «Роды пановъ шляхты». Назвемо кількох найвідоміших представників шляхетства, які увічнили про себе пам’ять дарунками монастирю — вінницький писар Іоан Микоулинський, Воронич, Максим Трипольський, Костянтин Ярмолинський, київський підстолій Єлець, київський тівун Миколай Стецький, Григорій Вербицький, Іосиф Скорина, Лазар Заблоцький, Роман Максимович, Іоан Негребецький, Василь Дворецький, Михайло Кожуховський, Ілля Зарецький, Михайло Кропивницький, Іван Іллінський. У 20-х роках ХХ ст. в Україні було створено спеціальну комісію з дослідження можливого перебування межигірських скарбів, яку 1930 року було підпорядковано Паритетній комісії представників урядів УСРР і радянської Росії під головуванням Копіка. Було ухвалено угоду про повернення межигірських скарбів, як і інших козацьких реліквій вцілому, якщо такі буде відшукано. Дійсно, за нетривалий час деякі скарби було знайдено в Ермітажі та Збройній Палаті у Кремлі. Тоді угоду не було виконано, українські комісії ліквідовано, а їхніх представників переважно розстріляно як «ворогів народу». Межигірський монастир і донині зберігає свої таємниці, приховані від стороннього ока.
