Що нам дасть Помісна церква?
Протягом усіх років незалежності в Україні йдуть запеклі й зовсім не християнські міжправославні змагання, які вже давно перетворилися на політичні. Кожен президент України і певна частина депутатів ВР намагаються започаткувати і підтримати процеси утворення незалежної, помісної, визнаної у світі Української православної церкви (УПЦ). Але чим більш вони стараються, тим активніше втручається в українські релігійні справи Руська православна церква (РПЦ). Її «руками» та «мiзками» стали в Україні не тільки українські православні братства й емісари з Росії, але й частина вищого духовенства УПЦ Московського патріархату, а також чимало депутатів ВР і членів уряду країни. Тому не дивно, що після майже 15 років «духовних» змагань, надій і поразок православна «карта» України так і не змінилася, — скоріше, навпаки. (Нам вельми не вистачає пасіонарного релігійного реформатора на кшталт Мартіна Лютого чи патріарха Никона.)
Сьогодні необхідно погодитися з тим, що саме по собі об’єднання православних церков в одну Помісну церкву — за тих політичних і соціальних умов, у яких сьогодні живе Україна — мало змінить релігійно-політичну ситуацію в Україні. Адже і після об’єднання з нами залишаться всі сьогоденні внутрішні протистояння і ворожнеча окремих православних церков між собою; а також ті російські та проросійські сили, які живуть на нашій землі, а служать іншій країні. Бо яка у нас надія на те, що після цього такого бажаного об’єднання Росія перестане брутально втручатися в чужі (наші) справи, і що пересічні українські громадяни і громади не будуть спокушатися подачками чужої (і багатшої) Православної церкви? Та ворогувати між собою більш запекло, ніж вони воюють з «іновірними» й безбожниками?
Дозволимо собі спрогнозувати ситуацію, яка може скластися після того, як українські православні церкви об’єднаються в одну Церкву і навіть нашими спільними гарячими молитвами так чи інакше отримають канонічне визнання з боку Вселенського православ’я. То ж що нас очікуватиме після того, як у повітрі затихне радісний малиновий дзвін об’єднаних храмів і монастирів?
Не треба бути Піфією, аби передбачити, що в той самий час (а може, навіть і раніше), коли таки утворять Єдину Помісну Українську Православну церкву, в Україні буде зареєстровано законний канонічний Екзархат Російської православної церкви. Можливо також, що його центром стане (борони Боже!) Києво-Печерська лавра. До цього Екзархату увійде не тільки переважна більшість українських росіян (віруючих і невіруючих), але й чимало українців (з тих, зокрема, хто сьогодні марширує вулицями сіл і міст України з портретами царя Миколи II чи Распутіна, або з тих, хто засідає в ВР). І знову «пойдет плясать губерния», як кажуть росіяни! Російський екзархат і Українська православна церква (об’єднана) негайно почнуть ворогувати — на близькій відстані. А також апелювати до держав — одні до Києва, інші — до Москви. З першого дня свого існування Російський екзархат почне вербувати українців, зманювати духовенство, ходити хресними ходами по українських містах та селах, засновувати «союзы православных граждан». Москва ж буде постійно слати українському урядові ноти протесту з приводу «ущемления прав верующих Русской православной церкви» та апелювати до світових правозахисних організацій. Коротше кажучи, цей Екзархат швидко перетвориться на політичне знаряддя впливу на Україну.
Що ж українцям робити сьогодні? Швидше за все — переймати досвід неправославних християн та представників інших релігій в Україні, які подають православним приклад високого рівня відчуженості, так би мовити, від української влади всіх рівнів. Православні ж постійно претендують на особливий статус, завжди — ще з часів Костянтина Великого (IV ст.) — очікують «ласки царської». Сьогодні це тим більш недоречно, що вони, православні, становлять тільки половину віруючих України, а до того ж мають стійку тенденцію до подальшого зменшення. Кількість же інших віруючих, особливо протестантів, постійно зростає.
Немає жодного сумніву в тому, що релігійне життя будь-яких релігійних організацій проходить не безхмарно. Але хто в суспільстві знає про внутрішні конфлікти, скажімо, баптистів або юдеїв? Неправославні громади і об’єднання мають своє достоїнство і дуже рідко вимітають сміття із хати. Так, розколи «вирують» і в інших церквах — та ще й які! Скажімо, українські мусульмани керуються сьогодні чотирма ворогуючими управліннями; юдеї мають сім несумісних течій юдаїзму. Те саме стосується протестантів, більшість громад яких підпорядковано різним центрам за кордоном. Але це аж ніяк не відбивається на суспільному житті України. Тож можна констатувати, що численні різноманітні українські релігійні громади (окрім православних) живуть своїм життям, мало втручаються в державні справи, не заявляють ультиматумів і не апелюють до урядів сусідніх держав.
(Той, хто побував у західних протестантсько-католицьких країнах Європи і хоча б поверхово познайомився з їхнім церковним життям, наприклад в Німеччині, може тільки позаздрити тим суспільствам. Адже там Лютеранська і і Католицька церкви, які кілька століть тому воювали не на життя, а на смерть, сьогодні спільно співпрацюють з державою в царині благодійництва, освіти, охорони здоров’я тощо. А історію полишили історикам.)
Коли закінчаться наші «православні пристрасті»? Вочевидь, тільки тоді, коли щезнуть інші несмачні примари суспільного життя — безчестя, підкуп, короткозорість, байдужість до країни, неосвіченість. Бо наше православне життя жорстко пов’язане з тим, що сьогодні панує, незалежно від клятв на Біблії, в усіх сферах (духовних і світських) українського суспільства. А також тоді, коли українці (всі українці) отримають відчутні докази того, що жити в країні стало краще — швидкий стабільний розвиток держави є чи не наймогутнішим фактором припинення «релігійних війн».
Сьогодні ж безнадійно вимагати від православних церков згоди і миру. Але держава має повне право, а також обов’язок ставити перед всіма українськими церквами свої вимоги. Йдеться, звичайно, не про об’єднання, а про елементарні повагу і лояльність до України.
