Шовінізм без «ліберальних масок»

Перш ніж продовжити виклад статті В. І. Вернадського «Українське питання і російське суспільство», хотілося б звернути увагу читача на одну вельми істотну обставину. Тяжіючи за своїми політичними поглядами до лівого крила російської партії кадетів, Володимир Іванович не був (принаймні, в 1915—1916 роках, коли створювалася стаття, яка розбирається нами) переконаним прихильником державної самостійності України. Хоча, додамо, широко відомим фактом є те, що саме Вернадський очолив восени 1918 року Всеукраїнську академію наук, що створюється як вища наукова інстанція незалежної української гетьманської держави. Безсумнівно, це був свідомий вибір ученого, і повз цей факт не можна пройти. Але ще важливішим є інше. Абсолютно аргументовані заклики Вернадського до правлячих кіл тоді ще імперської Росії: дайте ж українцям як нації всі законні можливості для вільного національно-культурного та духовного розвитку (в рамках єдиної держави!) — залишилися «голосом волаючого в пустелі». Бо «українське питання» (ставлення до невід’ємного права нашого народу на державне самовизначення) і тоді, і через 100 років після Вернадського залишається кращим індикатором «демократизму», «ліберальності» та «інтернаціоналізму» (це — що стосується радянської доби!) правителів «єдиної і неподільної» і їхніх нинішніх правонаступників і спадкоємців. І тому — читаймо Вернадського.

Повернімося до тексту статті. «Ставлення широких кіл російського суспільства до українського руху пройшло значну еволюцію, — пише Володимир Іванович. — Спокійно-байдуже спочатку, з деякою цікавістю до літератури, яка народжується, і з ідейним співчуттям до національного відродження українців із боку окремих представників слов’янофільської думки, надалі воно диференціювалося. Націоналістичні течії ставилися до українства підозріло-вороже, примикаючи до офіційної політики. Культурне значення нехтувалося, соціальна сторона викликала побоювання, національна — відкидалася. Прогресивні кола абстрактно співчували, але практично трималися пасивно, не вникаючи в позитивні сторони руху й не зупиняючись на принциповій неприпустимості утруднення в галузі культури. Широкий розвиток української художньої літератури, успіхи української науки в Галичині, культурне та економічне піднесення українського населення в цьому краї як наочний доказ плідності національного начала в народній освіті — все це пройшло повз увагу російських громадських кіл. На цьому тлі громадської байдужості лише часом виділялися поодинокі випадки глибокого розуміння питання й активно співчутливого ставлення, мотивованого широко тлумаченими інтересами національної єдності та цілісності Росії. Вираженням такого позитивного ставлення до українського питання була записка Академії Наук 1905 р. (за підписом академіків А. Шахматова, Ф. Корша, С. Ольденбурга та інших; у документі переконливо доводилася неспроможність великодержавних шовіністичних поглядів на українську мову та літературу і обѓрунтовувалася неприпустимість будь-яких перешкод їхньому «вільному розвиткові в загальнолюдських інтересах». — І. С.). За останнє десятиріччя з посиленням у суспільстві націоналістичних настроїв з’ясувалося негативне ставлення до українського руху навіть у відомій частині прогресивних елементів суспільства, в очах яких головна небезпека руху полягає саме в його культурній ролі, що загрожує Росії національним і культурним розколом. Ці елементи свідомо підтримують протиукраїнську політику уряду; з цього середовища з’являються потім провісники великоруського імперіалізму, які визнають право творити культуру лише за великими націями і на цій підставі прирікають культуру 30-мільйонного українського народу на розчинення у великоруському морі.

Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни 1914 року дали можливість її урядові при сприянні націоналістів вчинити знищення ненависного «вогнища мазепинства». Здійснювався цей план із чисто німецькою послідовністю та жорстокістю, — шляхом повного руйнування української громадськості і культури в Галичині і насильного вигнання з неї інтелігентних сил.

Період невдач, що спричинив відступ зі Львова, протверезив націоналістів, які захопилися, і спонукав уряд пом’якшити свою нетерпимість до української національності в окупованих частинах Галичини. Але загальне ставлення до українського руху не змінилося, про що свідчить важке становище висланих галичан (нагадаємо: стаття писалася в 1915—1916 рр. — І. С.) та триваюче цензурне пригнічення української преси і літератури в Росії, яке останнім часом, мабуть, має тенденцію відновити для українського слова дію доконституційного режиму.

Разом із тим «звільнення під’яремної Русі» 1914—1915 рр. звелося спершу до руйнування української культури в ім’я російської єдності, а потім — до віддачі українського населення Буковини та Галичини в жертву румунізації та полонізації. Нового в цьому для української народності, втім, мало. І в минулому її інтереси жертвувалися державою на користь більш сильних або більше потрібних у даний момент сусідів, частіше за все, на користь поляків, незважаючи на вікову російсько-польську ворожнечу. У XVII сторіччі Андрусівський договір (1667 р. — І. С.) розділив українську територію між Росією та Польщею. У XVIII сторіччі Катерина допомогла полякам придушити повстання українського селянства проти польської влади в той самий час, як повсталі вважали, що вони діють в інтересах Росії.

Голос української інтелігенції, при вкорінених упередженнях проти українського руху, не може бути переконливим для уряду і широких, мало знайомих із сутністю питання громадських кіл. Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому трактуванні його як шкідливого і, притому, наносного явища в державному та національному організмі. При такому погляді рух, за сутністю природний, органічний і такий, що має рівне право на існування з усіма аналогічними рухами, відсувається до лав безправних, а тому ворожих до даного державного устрою явищ. При відмові від традиційної політики (не сталося цієї відмови! — І. С.) саме широкий розвиток української культури цілком сумісний з державною єдністю Росії, навіть при відповідних прагненнях українців до реформ внутрішнього ладу (на жаль, тут уже ми маємо справу з ілюзіями великого вченого... — І. С.).

Антагоністи українства не бажають допустити свободи українського руху зі страху політичної і культурної шкоди для Росії — українці бачать шкоду саме у відсутності цієї свободи і в можливості сумнівів і коливань із такого ясного й простого питання. Кращі з тих, хто вагається не впевнені, що потрібно допустити український рух, українці ж вважають злочином проти загальнолюдського права протидію просвітницькій і культурній роботі в яких би то не було живих національних формах. Звідси зростаюча прірва взаємної недовіри, що переходить у ворожнечу.

Оскільки український рух органічний і живиться корінням народного життя, то він ніколи не згасне, а, отже, позитивне вирішення українського питання для держави, яка не відмовляється від основних засад правового ладу, неминуче, і всякі відстрочки та зволікання в цьому вирішенні лише поглиблюють внутрішній розлад у державі, суспільстві й народі. Йдеться про охорону інтересів справжньої культури, притому спроможної проникнути в народні маси набагато глибше й ширше, ніж та загальноросійська культура, ім’ям якої оперують вороги українського руху.

Представники кіл російського суспільства, які співчутливо ставляться до українського руху, повинні взяти це питання в свої руки. Необхідно визнати, що ні переслідування з боку уряду, ні відсутність громадської підтримки не припинять роботи, яку несе на собі, в інтересах свого народу, українська інтелігенція. Але громадська байдужість (Росії. — І. С.) перед фактом національного безправ’я може оселити в українцях переконання в повній безнадійності нормального еволюційного шляху для досягнення умов, які сприяють їхній національній роботі».

Отже, читачу, перед нами — аналіз Володимира Івановича Вернадського. І хоч конкретна програма дій («порядок денний» 1916 року), запропонована автором, жодним чином не була радикальною («встановлення правильного погляду на український рух у спеціальних виданнях від імені групи російських учених і громадських діячів», «сприяння найшвидшому вирішенню шкільного питання шляхом висвітлення ролі рідної мови в народній школі й заходів звільнення української мови від обмежень, які лежать на ній щодо цього», «сприяння запровадженню спеціальних дисциплін з українознавства у вищій школі та відповідних предметів у середній», «сприяння скасуванню всяких обмежень у галузі літератури, преси та культурної роботи, встановлених для українців») — історія пішла своїм, радикальним, безжалісним, страшним, праведним і справедливим шляхом. Цей шлях кривавого ХХ сторіччя не має аналогій в історії людства. І не так просто знайти аналогії тим лютим репресіям, які кремлівська влада обрушувала на національно-визвольний рух народів, з’єднаних у «союзі незламному», який «навіки возз’єднала великая Русь». Але, аж ніяк, не «навіки»; народи колишнього Союзу, в їхньому числі й український, здобули свободу. Якщо ми, українці, будемо єдині, то це — назавжди.