Терпимість
Важко заперечувати, що більшість великих і малих конфліктів у будь-якому суспільстві є результатом браку елементарної толерантності — невміння ужитися з думкою, що у світі є «інші», що вони також мають право на свої звички, мову і навіть на віру, відмінну від нашої. Існує думка, що релігія, особливо християнська, має виконувати серед людей шляхетну роль миротворця із оливковою гілкою в руках. Та не так йдеться, як очікується; люди багатьох церков, на хоругвах яких написано «Любов до ближнього, мир, злагода», сіють у суспільстві ворожнечу, не маючи найменшої схильності до хоч якогось розуміння проблем адептів інших конфесій. Все залишається так, як це було в середньовіччя, коли меч у формі хреста інколи повністю витісняв із ужитку Хрест, символ мученицької смерті за спасіння «інших». За прикладами далеко ходити не треба — релігійне життя в Україні сьогодні більше відзначене запеклою міжправославною ворожнечею, ніж всепрощенням та бажанням досягти хоча якогось консенсусу. Через понад 1000 років після хрещення ми все ще залишаємося якоюсь мірою язичниками.
Втім, якого істинного християнства можна очікувати від розділеної на кілька ворогуючих частин Української православної церкви (УПЦ), коли майже те саме відбувається у всесильній Російській православній церкві (РПЦ). Хоча більшість мешканців цієї країни — православні, хоча уряд Росії належним чином цінить роль і заслуги РПЦ в суспільстві, а її ієрархи — «на близькій нозі», так би мовити, з російською владою. Здавалось би, за таких умов можна бути спокійною, впевненою у собі, а також — проявляти великодушність у стосунках з іншими церквами та вірами Росії.
У дійсності життя-буття Московської патріархії (МП) — «И вечный бой, покой ей только снится!». РПЦ весь час із кимось воює, когось підозрює та постійно вимагає не тільки додаткових привілеїв для себе, але й заборон та обмежень для інших церков — католицьких, протестантських, іудейських, буддистських та ін. Ненависть до «инакославных» та «инаковерных» деяких російських православних сайтів є вражаючою! А скільки претензій на особливу роль у суспільстві, на право втручання у далекі від компетенції церкви сфери, такі, скажімо, як податкові коди, форма паспортів та ін. Завдяки церковній пропаганді та залякуванням прості, тривіальні, загальновживані документи перетворилися у головах віруючих на якісь сатанинські печаті, на ознаки приходу антихриста тощо. Добрі люди! Подивіться на календар — ви живете у третьому тисячолітті, а не в Московському князівстві часів Івана Калити! Східнослов’янські країни й так не дуже гаразді впоратися з усякими там інформаційно-розрахунково-бюрократичними системами, а тут держава ще має годити церкві — вводити спеціальні системи для віруючих! Ці «проблеми», на превеликий жаль, переносяться, як вірус, також в наше суспільство — завдяки Українській православній церкві Московського патріархату (УПЦ МП).
Сфери впливу, на які претендує Московська патріархія, весь час розширяються. Після державних систем статистики російські «духовні» сили перекинулися на сучасне мистецтво — то їм на виставці сучасного мистецтва не те показують, то Большой театр (!) обирає не тих авторів і не ті сюжети для своїх вистав. У подібних випадках важко утриматися від запитання: «А судді хто?» — бо не церковна то справа — бути цензором театру чи живопису.
Все це, загалом, було б зовсім не нашою справою, як- би не активний «підрозділ» РПЦ в Україні — УПЦ МП. Як відомо, на останніх виборах ця церква фактично пішла проти інтересів свого народу, енергійно працювала на користь іноземної держави і мала б — за всіма людськими та християнськими законами — вибачитися перед народом Божим та перед Президентом за всі допущені безчинства й образи. Дарма очікуємо! Тут, як казала моя бабуся, «як з гуся во да»! І у повітрі зависло запитання: чому активна й відверта антидержавницька діяльність деяких владик та світських діячів УПЦ МП досі залишається безкарною? Хіба для них не є чинними Закони України? А якщо вони носять у кишенях своїх ряс російські паспорти, то чому їх не депортовано «на історичну батьківщину»? Єдиною втіхою тут є те, що все більше українських православних людей УПЦ МП шукають якогось виходу із ситуації, не хочуть залишатися в цій церкві. Але наша сучасна православна драма полягає ще в тому, що віруючі українці стоять сьогодні перед Сциллою та Харибдою вибору — або московська «канонічна» або своя українська, але — «неканонічна», тобто невизнана церква.
Насамкінець зупинюся на одній термінологічній проблемі. Сьогодні часто можна чути сердиті закиди з боку діячів УПЦ МП з приводу широко вживаної у наших світських ЗМІ назви цієї церкви — «УПЦ МП». Мовляв, церква зареєстрована в Україні як «Українська православна» і тому й називайте її відповідно — без «МП». Думаю, що остання виборча кампанія добре розставила всі крапки. Є, однак, ще одна причина вживати якраз таку назву — всі російські ЗМІ (газети, журнали, інтернет), включно з виданнями Московської патріархії, називають «УПЦ» саме так — «Українська православна церква Московського патріархату». «УПЦ» тут вочевидь визначає «територію», «МП» — керуючий орган, підпорядкування, приналежність. У Росії щодо цього не існує жодних сумнівів, там давно відкинули всякий термінологічний камуфляж — разом із обіцяною на початку 90-х років автономією для цієї церкви. Тому відкинемо буколічну наївність і не очікуватимемо від УПЦ Московського патріархату хоч якогось сприяння становленню української державності, української мови, не кажучи вже про можливість активної участі у процедурах усунення православного розколу.
Маленький, але хоробрий грузинський народ своєю волею відновив (1917 рік) узурповану Російською імперією і Московською церквою автокефалію, після чого Грузинська православна церква була піддана остракізму і багато десятиліть залишалася в повній ізоляції — «неканонічною». Сьогодні це визнана (з 90-х років ХХ століття) у світовому православ’ї церква, і саме у ці дні Грузія урочисто відзначає Свято відновлення автокефалії. Чи доживуть українці до такого свята? Особливо гірко через те, що все, абсолютно все залежить тільки від нас!
