У Спотвореному світі комунізму

7 листопада — пам’ятна дата, яку за радянських часів урочисто називали Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Л. Брежнєв 1967 року поспішив визначити її як найбільш видатну подію XX століття. Натомість В. Путіну довелося назвати розпад її породження — Союзу РСР найбільшою геополітичною катастрофою цього століття.

Жовтневий переворот 1917 року започаткував створення Спотвореного світу комунізму. Після розпаду СРСР здавалося, що з комунізмом покінчено. Та Україна тільки тепер прощається з радянською спадщиною. Минуле все ще залишається на відстані простягнутої руки.

Чому народжені в СРСР мають на собі тавро совковості? Чому для подолання радянських деформацій не вистачило 23 років? Треба відповісти на ці два запитання.

1 МЕРЕХТІННЯ МИНУЛОГО

Радянський лад після 1991 року став об’єктом гострої критики. Проте вона доволі абстрактна. Мало хто з істориків спромігся аналізувати прикрі сторони попереднього ладу на власному життєвому досвіді. Тому цей аналіз доцільно розпочати з розгляду характерних епізодів з власного життя у Спотвореному світі.

Черги. У мене міцний сон, без сновидінь. Вистачає п’яти годин такого сну, щоб відновити сили, о п’ятій уже на ногах. Іноді, коли дуже стомлюєшся, доводиться укладатися в ліжко на одну-дві години раніше звичного часу, проте тривалість сну не змінюється. Що робити, коли прокидаєшся о 2-й чи 3-й годині? Чекаю 5-ї ранку, поринаючи в напівсон. І тоді починаються сновидіння. Частіше за все — черги, адже переважна частина життя промайнула у чергах. Ось бачу чергу, товар ще не викинули, люди розташувалися біля магазину, але ще не стоять вервечкою, тримаючись одне за одного. Обмацую кишеню, чи є авоська, і прямую до магазину, щоб стати в чергу. Який товар викинули, мені байдуже, знадобиться все. Попереду йде жінка, я її не обганяю, хоча йду швидше, займаю чергу за нею. Та раптом вона зникає, а за ким стояла — не сказала. Кількість людей, які прийшли пізніше, зростає, але ніхто за мною черги не займав. Ізоляція від черги відчувається так болісно, що прокидаюсь.

Анекдот у тему. Іноземця запитують, що викинули, він з’ясовує і каже: у нас таке теж викидають... Мабуть, треба пояснити й термін «авоська». Походить від російського (русского) слова «авось». Якщо дорогою щось зустрінеш, треба його впакувати, щоб донести додому, а для цього підходить сітка з ниток.

Ворог народу. Я син репресованого, але до XX з’їзду КПРС не замислювався над поняттям «ворог народу». Знав, що маю дві плями в біографії — син ворога народу і життя на окупованій території. Й те, й друге сприймав як прикру даність. Навіть не замислювався, які можуть бути претензії до дитини 4 — 6 років, що жила з бабусею в окупованій Одесі. Батько був полонізованим у кількох попередніх поколіннях галичанином, але вже вважався поляком. Коли я одержував паспорт, хотів записатися поляком, в анкетах і паспортах завжди фігурувала так звана п’ята графа, тому що влада бажала знати національність кожного. Мати жахнулася, знайшла документ, виправлений ще батьком і по ньому записала мене росіянином (назвати національність без документа дозволялося лише під час переписів населення). Нічого мені не сказала про причини свого жаху і причини «перефарбування» батька, дітям не дозволялося знати про те, що знали дорослі. Але Органи (ось так і писали тоді, з великої літери і без дальшої деталізації) знали все. Поляки були небажаною національністю. Питома вага їх в Україні за переписом 1937 року становила 1,5 відсотка, а в репресіях 1937 — 1938 рр. — 18,9 відсотка.

Вибори. Будучи студентом, знав, що вибори в Установчі збори були прямими, загальними, рівними і таємними (так звана чотирихвістка). Знав, що до конституції 1936 року вибори у нас такими не були. Не знав, насправді, деталей. Наприклад, на виборах 1920 року до Всеукраїнського з’їзду рад норма представництва для робітників була в 10 разів, а для селян — у 50 разів меншою, ніж для Червоної армії, яка зайшла до нас у захмарній кількості — 1200 тис. бійців, командирів і військових чиновників. Конституція 1936 року вже задекларувала «чотирихвістку», яка раніше вважалася ознакою буржуазної демократії. Студентом брав участь у виборах як агітатор, але ніколи не замислювався, чому на кожне депутатське місце висувають одного кандидата — від «блоку комуністів і безпартійних». Добре перевіреного кандидата в депутати, як засвідчували партійні документи, яких тоді не бачив.

Людина без обличчя. Будучи на другому курсі історичного факультету, зустрічав піввіковий ювілей революції 1905 — 1907 рр. В Одеському університеті навчалася на різних факультетах група польських студентів. На ювілейному святі вони виступили в концерті, і хтось з них згадав Сталіна і сталінщину незлим тихим словом. Потім декан запросив мене до свого кабінету і залишив наодинці з миршавим чоловічком без такого обличчя, яке запам’ятовується. Він розпитував мене про критиків Сталіна, я сказав, що не знаю польської мови. Справді не знав, однак за кілька місяців миттєво вивчив: відбувся XX з’їзд КПРС, і польська газета «Трибуна люду», яку в нас продавали, писала про «культ особи» більше і вільніше, ніж радянська преса.

Потім не раз викликали в кабінет декана для спілкування. Розпитували про антирадянські прояви на факультеті, але я був занурений у книжки й архівні справи. Тому зробити з мене сексота (секретного сотрудника Органов) якось не виходило. Коли після закінчення навчання ми одержували призначення, мій друг став співробітником КДБ, бо була потрібна квартира. Атмосфера в Органах йому страшенно не сподобалася, а виразка шлунка допомогла втекти на викладацьку роботу. Поки працював у органах, з гумором розповідав про мережу своїх сексотів, яку вимагалося розширювати, залучати до статистики навіть тих, хто не володів жодною інформацією. Аж тоді я здогадався, чому людина без обличчя переслідувала мене кілька років, поки я не поїхав до Києва в аспірантуру Інституту економіки АН УРСР. Я не мав випадати з мережі, яку він снував.

У тритомнику свідчень, який упорядкував і видав виконавчий директор комісії Конгресу США з дослідження українського голоду 1932 — 1933 рр. Джеймс Мейс, кожний свідок розповідав те, що знав про роботу із сексотами. Свідчень було понад дві сотні, і з них можна скласти невелику книжку. Таку, яка за своєю інформативністю перевищує все те, що досі видано в Україні на цю тему. Пишаюсь тим, що директору видавництва Києво-Могилянської академії В. Соловйовій і мені вдалося перевидати цей тритомник і том з доповіддю Конгресу США. В усі часи радянська влада не могла обходитися без мільйонної армії сексотів.

У дальню шухляду. 1980 року трапилася нагода поїхати в Голландію у складі делегації науковців. Довідка з психдиспансеру, 12 фотографій до виїзної справи, поїздка на інструктаж у химерний будиночок на проспекті Калініна в Москві, і я, нарешті, в літаку курсом на Амстердам. Вивчали, як там організовано соціальний захист людей пенсійного віку, і були приголомшені контрастом з радянськими реаліями. Одразу після повернення написав доповідну записку в ЦК Компартії України про те, як треба рятувати наших пенсіонерів. Передав її до сектору І. Кураса, з яким навчався до 1959 року на історичному факультеті. Курас записку взяв і закинув, не реєструючи, в дальню шухляду. Тим самим, як я зрозумів значно пізніше, він позбавив мене багатьох неприємностей.

Закрити анонімку. В СРСР існував журнал «Рабоче-крестьянский корреспондент», до якого люди могли звертатися під псевдонімами, повідомляючи про всілякі негаразди. Із часом анонімки захлеснули всю країну, бо цінувалися владою. У першій половині 80-х рр., коли я став заступником академіка-секретаря Відділення історії АН УРСР у групі гуманітарних інститутів, моїм обов’язком, серед інших, була робота з анонімками. Кожну з них вимагалося закрити після ретельного аналізу повідомлених фактів. Не пам’ятаю, щоб хтось обурювався вимогою перевіряти ці повідомлення. Така вимога вважалася розумною і доцільною. Цим користалися нечисті на руку люди, якщо їм хтось заважав. Я обурювався поведінкою «стукачів», але не практикою розгляду анонімок.

Наведені факти пов’язані з життєвим досвідом окремо взятої людини, тобто вони більш-менш випадкові. Однак сукупність їх все-таки засвідчує, який «подарунок» зробили більшовики населенню своєї країни 7 листопада 1917 року.

2 ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Революція, яка дала владу більшовикам, насправді була не соціалістичною, а радянською. Адже її рушійну силу становили солдатські (тобто здебільшого селянські за соціальним походженням) і робітничі ради. Більшовики проникли в ради і виштовхнули з них представників усіх інших партій. Внаслідок цього ради стали перетворюватися на ту саму партію більшовиків, але з домішкою ретельно перевірених «співчуваючих» безпартійних депутатів. Так утворилася диктатура більшовицьких вождів, поєднана з управлінською владою радянських органів. Це дозволило вождям розпочати створення штучного ладу, який вони нарекли популярним терміном «соціалізм». Насправді створювався зовсім не той лад, який пропагувався західноєвропейськими соціалістами, а комунізм. Висунута К. Марксом і Ф. Енгельсом комуністична доктрина передбачала цілковиту експропріацію суспільства державою і заміну вільного ринку державним розподілом продукції. Термін «комунізм» вожді теж використали, але з пропагандистською метою — для позначення майбутнього суспільства з розподілом матеріальних благ за потребами.

Більшовицький соціалізм, який вважався першою фазою комунізму, побудовано засобами терору і пропаганди впродовж двох десятиліть. Це був Спотворений світ, але тим, хто народжувався в ньому з кінця 30-х рр., життя здавалося цілком нормальним. Ми не могли порівняти його з іншим світом і не відчували на собі тиску держави. Моє покоління вже не знало масових репресій (за винятком населення західних областей) і було задоволене державним патерналізмом.

Упродовж як мінімум трьох десятиліть люди мого покоління постійно спілкувалися з першим радянським поколінням — поколінням своїх батьків. Масові репресії, війни і голод знищили переважну його частину. Ті, хто вижив, з владою не конфліктували. Через які випробування довелось їм пройти, знали лише вони. Коли я зміг одержати доступ в архіви Кремля і побачити реальну картину того, що відбувалося в 1920 — 1930 рр. то був приємно здивований: керівники, яких я знав, зберегли в собі людяність, керуючи великими колективами. Вони стали для мене зразком порядності, прикладом того, як треба добиватися відмінних знань і високої кваліфікації.

Проте навіть цілком успішні люди 1900 — 1920 рр. народження мали травмовану свідомість. Це можна проілюструвати на прикладі людини, яку знають усі — Олександра Яковлєва.

О. Яковлєв видав російською мовою славнозвісну «Чорну книгу комунізму», яка була створена інтернаціональним колективом авторів під керівництвом Стефана Куртуа і випущена в Парижі 1997 року. У передмові до російського видання 1999 року він зізнався: «Давным-давно, более 40 лет назад, я понял, что марксизм-ленинизм — это не наука, а публицистика — людоедская и самоедская. Поскольку я жил и работал в высших «орбитах» режима, в том числе и на самой высшей — в Политбюро ЦК КПСС при Горбачеве, — я хорошо представлял себе, что все эти теории и планы — бред».

Яковлєв був «сірим кардиналом» горбачовської «перебудови». Всі ми повинні схилитися перед ним за те, що саме він знайшов найменш болючий шлях для ліквідації давно прогнилого радянського ладу. Але від 60-х і до початку 90-х рр. він думав одне, а говорив з трибуни щось протилежне. Пам’ятаю його інвективи на адресу канадських українців, коли вони підняли тему Голодомору. Уявляю собі його моральні муки, і співчуваю цій людині, яка протягом трьох десятиліть розривалася між реальністю і Спотвореним світом. Та він розумів, що мусить діяти так, як діяв. Система була всесильною, а людина — безсилою. Будь-яка людина, не виключаючи засновника Системи В. Леніна, якщо згадати останні місяці його життя.

Моя свідомість еволюціонувала разом з еволюцією суспільно-політичного ладу. Як гірко жартували в 30-ті рр., хитався разом з лінією партії. Мабуть, я опритомнів раніше моїх ровесників, допомогли зовнішні обставини. Для О. Яковлєва такою життєвою обставиною було десятирічне перебування в Канаді на посаді радянського посла. Для мене — перший рік вивчення Голодомору в групі учених, покликаних «науково довести безпідставність зловмисних вигадок західної пропаганди про наявність голоду в Радянському Союзі в 1932 — 1933 рр.»

Згадувана вище «Чорна книга комунізму» мала підзаголовок: «Злочини, терор, репресії. 95 мільйонів жертв». Завжди погоджувався з її змістом, погоджуюсь і тепер. Але після роботи над тритомником «Червоний виклик», який опублікувало видавництво «Темпора», я зрозумів те, чого не розумів раніше: загроза, яку несе в собі доктрина революційного марксизму, полягає не тільки в страхітливій кількості жертв, а й у трансформації людської природи тих, хто залишився живим і потрапив у Спотворений світ. Народжені в СРСР не відрізнялися від усіх інших здібностями, людськими рисами і здобутками. Однак вони перебували у специфічному середовищі, відділеному стіною від вільного світу. Те, що бачили, вони вважали нормальним, а те, що було поза Спотворений світом, — відхиленням від норми. Держава-комуна ставила кожну людину в залежність від себе — політичну, економічну, світоглядну, культурну. Не потрапити під її вплив могли лише одиниці, але й вони мали шанс вижити тільки тоді, коли прикидалися такими, як усі.

Зараз кажуть, що 23 роки незалежності були трагічно змарновані. Повторюють це ті, хто не може собі уявити всієї глибини спотворень, завданих українському сус лежних від держави організацій. Таких у СРСР не існувало. Існуючі організації були вертикалізовані й побудовані на засадах «демократичного централізму» з абсолютною залежністю нижчих інстанцій від вищих. Перші незалежні від влади організації (так звані неформальні) почали виникати з кінця 1980-х рр. Найбільш масовою став у нас Народний рух України.

Трагічна доля Руху свідчить про те, що суть справи не в організаціях як таких, а в людях, які їх наповнюють. Людям, які народилися і стали дорослими в умовах радянського ладу, був потрібний час, щоб позбавитися залежності від держави і навчитися мистецтву самоорганізації. Це — у найкращому варіанті, коли можна сподіватися, що вони здатні змінитися. Порівнюючи українське суспільство з російським, можна зробити висновок, що у нас була можливість швидше подолати відстань від Спотвореного світу комунізму до реальності. По-перше, Україна має великий регіон, в якому комуністичні перетворення вплинули на два, а не на три покоління. По-друге, українці мають історичну традицію без усяких слідів імперськості, і важливо тільки, щоби вони її пам’ятали. По-третє, енергоносії їм доводиться купувати, а не продавати. Це означає, що диктатура, яка в наш час можлива тільки в парі з патерналізмом, нам не загрожувала. Щоб встановити на короткий термін диктатуру, В. Янукович змушений був формувати фінансову базу для неї обурливо нахабним грабуванням усіх верств суспільства, що спричинило соціальні вибухи такі як Майдан і антимайдан. Натомість В. Путіну експортні долари допомогли поставити суспільство у залежність від держави політикою патерналізму, після чого йому вдалося реставрувати диктатуру радянського типу в її найбільш небезпечному, сталінському варіанті одноосібної влади.

***

Завершуючи цю статтю, потрібно зупинитися тільки на сюжеті, пов’язаному з перешкодами у формуванні громадянського суспільства і політичної нації: яке національне обличчя мав радянський комунізм?

Що далі, то більше тривожить мене перенесення акцентів в інтерпретації. Спотвореного світу із суспільно-економічної в національну сферу. Мовляв, російський (русский) комунізм був прищеплений українцям тільки окупаційною силою. Тут немає предмету для суперечки, комунізм народжувався в умовах окупації. Однак стверджувати тільки це було б великим спрощенням. Мовляв, самі українці білі й пухнасті, а Спотворений світ для них побудували інші.

Наступного дня після підписання П. Порошенком указу про перенесення Дня захисника України із 23 лютого на 14 жовтня ми з народним депутатом Ю. Сиротюком від партії «Свобода» виступали на першому каналі Національного радіо. Розмовляли українською мовою, і Сиротюк виправив мене, коли я згадав радянську владу: не радянська ця влада, шановний професоре, а совєцька, тобто окупаційна . Не став я з ним сперечатися у прямому ефірі внаслідок двох обставин.

♦ По-перше, він львів’янин, а з галичанами не варто сперечатися з цього приводу. Радянська влада справді була окупаційною для цього регіону і залишалася такою до кінця. Не випадково після перших вільних виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад у березні 1990 р. в областях Галичини утворився такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада. В усіх інших областях перемогли комуністи, більшість яких на чолі з Л. Кравчуком стала перетворюватися на суверен-комуністів.

♦ По-друге, в 1917 — 1919 рр. російські червоні війська тричі заходили в Україну. Окупація України стала фактом. Визнаючи це, треба визнати й інше: близько половини армії УНР під командуванням С. Петлюри перебігла до червоних, тому що ця армія складалася переважно з повстанських селянських загонів. Селяни не могли дочекатися від Центральної Ради і Директорії УНР радикальної аграрної реформи, а більшовики провели її.

Проте головним є інше. Завдяки кампанії коренізації, тобто укорінення влади (в Україні — українізації), яка тривала понад десять років, радянська політична система перестала бути окупаційною. Українізувалося все, навіть органи державної безпеки. У «Щоденниках» Сергія Єфремова маємо такий запис під датою 5 грудня 1926 року: «Якусь вакханалію розводить круг Академії ГПУ (чи українізовано. — ДПУ)». Тих, хто позитивно або негативно ставиться до радянської українізації, треба повторити те, на що першим звернув увагу Й. Сталін, коли нищив Голодомором українську Кубань. Постанова ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року про хлібозаготівлі на Північному Кавказі поділила радянську українізацію на більшовицьку і петлюрівську.

На жаль, ми нерідко переносимо поняття вільного світу на Спотворений світ. Наприклад, називаємо спецслужбами радянські органи державної безпеки. Ніякі вони не спецслужби, а матеріалізоване втілення диктатури більшовицьких вождів. Або називаємо Україну колонією, не усвідомлюючи того, що таке поняття може фігурувати тільки в парі з протилежним — метрополією. А яка з Росії метрополія, коли вона перебувала у такому самому рабстві, як усі інші республіки? Рабовласникам завдяки здійсненій В. Леніним надцентралізації влади стала невелика купка вождів — членів політбюро Центрального комітету РКП(б)-ВКП(б)-КПРС. Погляньмо на його перший склад 1919 — 1920 рр. — В. Ленін (росіянин), Й. Сталін (грузин), М. Крестинський (українець), Л. Троцький (єврей), Л. Каменєв (єврей). Жодний з них не міг бути уособленням свого народу.

Тільки тепер радянська Україна зразка 1991 року стала перетворюватися на антирадянську. Ми не святкуватимемо більше дня народження Червоної армії 23 лютого 1918 року. Це свято було ліквідоване після розпаду Радянського Союзу, але Л. Кучма знову повернув його своїм указом 1999 року — мабуть, на честь 80-річчя остаточного завоювання УНР червоноармійцями Л. Троцького 1919 року. Почали валитися з п’єдесталів пам’ятники радянських вождів. Дасть Бог, перейменуємо Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кіровоград...

У кожної чорної хмари, як кажуть англійці, є своя срібляста підкладка. Зараз Україну огорнула чорна хмара, але українсько-російська війна повинна прискорити звільнення всіх нас від привидів минулого. Суспільство відвертається від тих, хто хоче знову затягти його у Спотворений світ.