У тоталітарній ночі історії (Закінчення)

Закінчення. Початок читайте у «Дні» №82-83

Перш ніж продовжити наше спільне з читачами ознайомлення з найбільш цікавими й показовими фрагментами «Щоденника» Аркадія Любченка, необхідно дати переконливу та чесну відповідь на одне жорстке запитання, котре, цілком можливо, вже давно виникло у тих, хто вже встиг переглянути написане Любченком. А саме: «А навіщо нам, читачам, взагалі знати про цей щоденник?» Проблему може бути сформульовано ще гостріше: «Читати писанину дуже й дуже сумнівної особи, що вона під час війни одверто співчувала нацистам, поведінка якої взагалі була, по суті, зрадницькою, — це не поважати себе, бруднити совість й гаяти час».

Що можна відповісти на це? Звичайно, кожна людина має законне право вирішувати для себе, чи варта та або інша історико-літературна пам’ятка (щоденник Любченка зокрема) бодай найменшої уваги. І — додамо — аргумент «навіщо це читати?» — правду кажучи, належить до «арсеналу» сталінсько-брежнєвських часів. Знову повторимо: сучасний український читач, напевно, засудить (і справедливо засудить) чималу частину висловлювань Аркадія Любченка. І все ж таки варто надати йому слово, бо «Щоденник» є не тільки особистим витвором цього письменника, але й дуже цікавою, суперечливою, в чомусь хаотичною, а в чомусь дуже характерною, повчальною, навіть неповторною (і, як кожен щоденник, гранично суб’єктивною) панорамною картиною пошуків, помилок, блукань, прорахунків, гріхів і здобутків, мук, болю та перемог національно орієнтованої української інтелігенції (як наддніпрянської, так і галицької) у 1941—1945 роках. І про це нам сьогодні треба знати. «Щоденник» Любченка тут — найкраще джерело.

А тепер — продовжимо читати текст «Щоденника».

«Думаю, що коли б українцям властива була мудріша, еластичніша поведінка, вони багато виграли б. Наша прямовитість плюс упертість — це тільки наш примітивізм, і хоч від них віє здоровою первісністю, але в наш час така саме зоологічна «цільність» дуже шкідлива. Може, зрештою, навчимося бути хоч трохи європейцями.

Ще глибше ненавиджу москалів, що стільки тяжили над нами своєю азіятською вдачею (аякже! слов’янська спорідненість!) і всіляко намагалися утримати наш народ у межах тієї пресловутої «первісности» й примітивізму — широкої, мовляв, слов’янської душі, незайманої і тваринної. Будь вони тричі прокляті!»

(Київ, 28.07.1942)

«По київських базарах розплодилось чимало ворожбитів та хіромантів. З різних кутків плодяться, як паразити, різні, кумедні іноді, чутки. Тут може, звичайно, діяти і большевицька агентура. А німці, на мою думку, зовсім невдало проводять пропаганду в нашій країні, багато чого не враховують, користуються з методів застарілих. Аж дивно! Розумний такий, діловитий нарід і так мало надає значіння дуже поважній справі»

(Київ, 31.07.1942)

«Два дні тому — стаття Е. Коха (нацистський сатрап України. — І.С.) «Рік німецької України». Закиди щодо Шевченка, бандури, мрійництва, а також — про емігрантів, наївно-вимогливих, що одірвались і не знають теперішньої України, нових специфічних умов. Лейтмотив: Україна — житниця Європи, її саме так буде використано, вона здавна призначена тільки для інтересів Німеччини. Це стаття-промова, що була виголошена тижнів два тому. Ну, все ясно, як... «апельсин».

А допіру потрапила мені до рук «Фелькішер беобахтер» (офіційний друкований орган нацистської партії. — І.С.) від 25.08. Тут стаття: «Тоді на Дону: 1918». Наведено цитату з Айнхорна (німецький фельдмаршал, очильник окупаційних військ в Україні 1918 року. — І.С.), що Україна рано чи пізно відродиться («Еллада степів»), натяк на виправдані підстави самостійництва; є компліменти українському народові, талановитому і мужньому, завжди і тепер — констатація безсумнівної дружби з німецьким народом, найприхильніше ставлення до нього, тощо — є згадка про укр. полки, які 1918 р. вкупі з донцями і німцями героїчно билися проти большевиків. Все це дуже знаменно, бо це ж «Фелькішер беобахтер».

(Київ, 29.08.1942)

«Сон: Тичина десь збоку коло мене, невдоволений з мене, а я йому знову кажу, що він — переляканий навіки інтелігент, що він тільки потайки любить свій нарід, а це не справжнє, не повноцінне почуття, що він все ж таки спокусився на більшовицьку оману, запродався. Потім — ніби вернулись большевики, а я кручусь, не встиг утікти і не знаю, що робити. Але вони чомусь не беруть мене на тортури, придівляються, ніби хотять продовжити садистську насолоду ката, націлюються. Я прокинувся. А коли знов заснув — знову сняться большевики, жиди, жах!»

(Київ, 03.09.1942)

«Передучора їздив в товаристві Сімовича, Єндика, Цурковського й інш. до Гошева. Прекрасна місцевість, але сам монастир і чудотворний образ Матери Божої нічим не вражають (я згадав, що було зі мною, коли я стояв у Дрезденській галереї перед Сікстінською Мадоною!). Тут — надзвичайний примітив, жодної окриленості, а на додаток жахлива невпорядкованість і бруд. Стільки грошей мають ченці з прочан і господарства, а не спромоглись навіть сходів на гору поставити, вхід приладнати й оздобити. Хахли прокляті! Хоча б поваги до Бога, якщо нема поваги до тих засліплених віруючих, що несуть сюди трудову копійку й найчистіші почуття. А тим часом біля самої дзвіниці улаштовано смітник, а з другого боку дзвіниці, де розгортається чудесна перспектива на гори й принадну захватну далечінь, де конче треба було насадити квіти й поставити лавки, — зробили одкритий срач, і через купи гівна, залишеного тисячами прочан, ніде ногою ступити. Мужва, хами! І цей народ, що не вміє шанувати своїх найбільших святинь, претендує ще на пошану до себе?»

(Моршин — Львів, 07.09.1943)

«Так, настають ще тяжчі іспити. І яка химерна доля мого народу! У цій війні жодна країна не зазнає такого лиха й руїни, як моя Україна. Лежить розтерзана. І хоч би змагалась за свої права — не так боляче було б. Ні, лежить розшматована, понівечена і пасивна. Не вона б’ється, а б’ються за неї. І здається мені: не буде на Сході спокою доти, доки хтось володітиме Україною. Спокій у цій частині світу настане лише тоді, коли Україна не буде належати нікому — тільки собі».

(Моршин, 27.09.1943)

«Останній (як думає більшість) пароксизм війни охопить (як думаю я) досить широку просторінь. Хто зна, зрештою, де краще й доцільніше тоді перебувати: в селі чи в лісі? Між іншим, ліси й гори в Західній Україні уже кишлом кишать. Там і повстанці. Там і просто втікачі з родинами й майном. Якщо большевики захочуть і зможуть прочесати ці ліси й гори, — там вони матимуть величезну здобич — «українського звіря». Характерно, що настрій більшости укр. активу тяжить до лісів та гір, аби лише не йти зі своєї землі. І спостерігається тверда воля до боротьби, — прагнення захищати свою землю, стримати большевиків, а потім прогнати геть-геть аж до Московщини, звичайно, за допомогою наддніпрянців, яких теж, треба сподіватися, захопить стихія. А як ні — померти. Тільки не тягтись на чужину. Вихід один, один. Так мислить і так хоче більшість. Явище відрадне — дай тільки, Боже, щоб це знову не скінчилось стихійним тимчасовим поривом і врешті роздрібненим отаманством та самоїдством».

(Львів, 22.03.1944)

«Передучора, їхавши зі Львова, мав просто насолоду, чуючи в купе виключно українську мову: їхали студенти й студентки, укр. поліцай, кілька сільських хлопців, якийсь урядовець зі Стрия. У Стрию я віддав на вокзалі речі на схованку і пішов оглядати місто. Рівні чисті вулиці, чепурні будинки, але руху значно менше, ніж, прикладом, у Тернополі, і скрізь на всьому лежить помітний відбиток тихої теплої провінції. Як далеко, далеко війна! Одна вулиця в центрі побіч костьолу (готика ця теж обмежена, провінційна) — називається «Sczewczenkostrassе». А в кафе, утримуваним місцевим комітетом, на стінах, облямованих візерунком укр. вишивки, висять портрети Гітлера і Петлюри. Думаю собі: спробував би якийсь наддніпрянець отам у нас почепити цього портрета та ще в «публічном мєстє!» «Але що б там не було, які б прикрості й труднощі не повставали, яка б інквізіція не загрожувала — ти, Галілео, лишаєшся незмінним, бо... бо вона все одно крутиться. І вірю я, свято вірю, що саме тепер таки викрутиться. Страшні поневіряння, тяжкі страждання, але... «даром нічто не дайотся, судьба жертв іскупітєльних просіт». Тут навіть так: смертію смерть поправ. І прийде, і буде радісне осяйне Воскресіння!»

(Моршин, 03.04.1943)

«На двірці в Дрогобичі розліплено різні повідомлення й накази в зв’язку з оголошенням (німецькою владою. — І. С.) виняткового стану. Жорстко, суворо, гнітюче. Нагадує таки 1918-1920 рр. на Україні, коли там бували большевики. Вражає друкований список розстріляних кілька днів тому закладників — 14 чоловіка, з яких 12 українців і 2 поляки».

(Дрогобич, 29.10.1943)

«Як примхливо кидає мене доля з крайности до крайности, веде мене по гострому лезі, штовхає на високі й дуже небезпечні грані. Я почуваю чималу втому, але в той же час почуваю відмінність, змістовність життя мого. Мені доводиться дорого платити, зате ж мушу визнати, що всі ці тяжкі переживання насичують мене глибшим пізнанням життя, вони водночас дуже цікаві, вони мене збагачують».

(Львів, 29.02.1944. — написано після виходу з гестапівської в’язниці. — І. С.)

«От і докотились ми до краю: лишається ще невеликий клаптик землі, заселений українцями, а далі... далі прірва. Чужина повстає переді мною, як темна безодня, в яку я не хочу, не хочу ні за що стрибнути. А що ж зробити? Дійсність вимагає і наказує зберегти себе. Не страх, ні. Я вже нічого не боюсь. Але я мушу ще якийсь час пожити, щоб переможцем вернутися до Києва».

(Сянок, 30.03.1944)

«Україна в останніх десятиріччях тільки те й робить, що кочує: роки визвольної боротьби, голод 1932—1933, переселенський примусовий рух в рр. 1936—1937, примусовий рух на Донбас, на Дніпрельстан робочої сили, масові арешти й рух на північ до таборів, нарешті ця війна — рух на схід (примусовий), рух на захід (примусовий), знову назад, знову вперед, витомлювання сили людської, занепад духовний, зневіра, озлючення, байдужість, відчай — душа народу геть пошарпана, зранена, витрачена. Народе мій! Який же ти безталанний. Але ти й сильний, ти виключно сильний і життєздатний, бо інший народ на твоєму місці давно вже витратився до краю й саме існування його стало б проблематичним. Ти ж не тільки витримуєш всі ці смертельно-грізні іспити, але й раз-у-раз демонструєш свою волю до життя (і то життя самостійного), стверджуєш себе. Хай брови нахмарені й уста затиснуті від страшного болю, однак ти не падаєш безпорадно, а навпаки — якраз у цих обставинах намагаєшся випростатись, піднестись. Чолом тобі! Я схиляюсь перед тією мужністю, бо бачу за виразом не тільки скорботу, але й завзяття, але й просто — лють. Народе мій, тепер я досвідчений в багатьох твоїх здібностях, хотів би найбільше привітати твій грізний гнів».

(Сянок, 03.04.1944)

Показовий такий запис, ще харківський, від 1941 року:

«Партизани й різні інші більшовицькі агенти роботи не припиняють. Населення не викриває їх, боїться, жде. Раз так — хай само населення гине з голоду, холоду, чорт з ним! Таких громадян і «компатріотів» нам, звичайно, не треба. Зберегти б тільки українців, свідомих і корисних, швидше б їх згуртувати, витягнути на свій ясний, хоч небезпечний світ. А вся ота наволоч — пропадай пропадом...»

(Харків, 04.12.1941)

Ось цікаві нотатки ще київського періоду:

«В хаті: напівголод, хліба їмо по маленькому шматочку, бо його вже на базарі зовсім нема, — нема й муки. Базари геть порожні, розігнані. Дозволена лише часткова торгівля у середу й суботу — по суті мізерна через великі обмеження. Під Київом скрізь густо стоять поліційні пікети й нікого не пропускають із харчами — конфіскують, заарештовують. Чи не тому воно, що Київ — український центр?»

(Київ, 11.09.1942)

«Всі ми похворіли на шлунок. Зараз багато народу так хворіє. Запевняють, що від хліба — хліб гіркий, важкий, розсипчастий, ще й пахне чимсь злеглим, наче цвіллю. Запевняють, що в ньому багато домішків проса й каштанів. Зараз чимало його лежить на полицях крамниць, і люди не беруть, дарма що їм належить і що взагалі тут завжди товпилась черга за хлібом. Чорт його зна, можна й отруїтись! А добути десь кращого хліба — нема навіть за гроші».

(Київ, 15.09.1942)

* * *

Завершуючи нашу розмову, хотілося б акцентувати увагу ось на чому. Залучення як до наукового обігу, так і до широкого читацького загалу таких суперечливих документів історії як «Щоденник» А. Любченка, є необхідним і корисним — адже сприяє подоланню отієї недоброї пам’яті «вибірковості» у сприйнятті та розумінні історичного процесу ХХ століття (катастрофи Другої світової війни зокрема), коли до уваги беруться лише й винятково «зручні», «свої» факти, події та особистості минулого, все ж інше відкидалося з міркувань політичної доцільності. Чи варто говорити про те, що подібний підхід неминуче призводить до примітивізації суспільної свідомості, інтелектуальної сліпоти та відродження тоталітаризму (хай під іншим зовнішнім «оформленням»).

Згадуючи про «суперечливість» (це ще делікатно сказано!) щоденникових записів Любченка, ми не маємо права оминути ті сторінки, котрі потребують чіткої і недвозначної оцінки як віддзеркалення антигуманістичних, антилюдяних та антисемітських поглядів автора (охочі легко знайдуть відповідні приклади, як-от запис, що зроблено навесні 1944 року, коли Любченко, зустрівши ешелон з єврейськими жінками, дітьми, старими, яких вивозили на неминуче знищення з Угорщини, коментує це так: «Не жаль їх. Вони стільки століть й так нещадно гнобили свій народ!») Так само, як і ті сторінки, де Любченко недвозначно радіє з приводу перемог німецьких військ (щоправда, потім він сам себе спростував, відзначаючи, хай підсвідомо, що це було злочинною, непростимою ілюзією...) Проте ненависть до «совєтів» залишилася константою до останніх днів його життя, котре завершилося (за не цілком з’ясованих обставин) у німецькому місті Бад-Кісінгені 25 лютого 1945 року.