Українець, який підкорив Пітер сміхом

Трохи більше 80 років тому — 12 березня 1925 року — в Празі помер великий гуморист і сатирик Аркадій Тимофійович Аверченко. Того ж місяця йому виповнилося б лише 44. Спочатку в еміграції, потім у Росії, де він багато років працював, і лише потім в Україні, де народився і відбувся як письменник, усвідомили гіркоту втрати, незатребуваність величезного таланту, бо його «носій» не зважав на владу — ані на царську, ані на радянську... Знаменитий Саша Чорний, із яким Аркадій Аверченко з’їв не один пуд солі на письменницькій ниві, в некролозі зауважив: в Аркадії Аверченку переважали риси, притаманні саме українцям: завзятість, виняткова працездатність, уміння працювати не остигаючи, не піддаючись жодним настроям, «з точністю машиніста, який веде свій поїзд від станції до станції».

Народився Аркадій Аверченко 15 (27) березня 1881 року в Севастополі. Батько був доброю людиною і нікудишнім купцем. Мав у Севастополі три бакалійні лавки, але через характер його справи були кепські, він постійно балансував на межі розорення. Мама походила з міщан, її батько був отаманом зграї, яка грабувала проїжджих в околицях Полтави. Незвичайні батьки мали й незвичайного сина. Аркадій у 15 років був змушений заробляти на хліб. Спочатку він був писарем у конторі Брянського вугільного рудника (біля Луганська), а коли правління рудників перевели до Харкова, до цього міста переїхав і майбутній письменник. Веселуну із Севастополя в жовтні 1903 року вдалося надрукувати в газеті «Південний край» своє перше оповідання. Так почався творчий шлях великого гумориста й сатирика.

1905 року Аркадій Аверченко став співробітником гумористичного журналу «Харківський будильник», а на хвилі революційного підйому заснував журнал «Штык», який своєю незвичністю стрясав, здавалося, заснулий Харків. Але невдовзі видання за його гостроту закрили, і 1907 року Аркадій Аверченко почав видавати більш стриманий журнал «Меч». Випустити вдалося тільки три номери... Тиск реакції змусив Аркадія Аверченка кинути улюблену справу.

Молодий амбіційний письменник-гуморист вирішив підкорити Петербург. Перед новим 1908 роком — він уже в столиці імперії, а в січні 1908 року видавець Герман Корнфельд довіряє йому журнал «Стрекоза», який був у стані розорення. З 1 квітня того ж року паралельно зі «Стрекозой» почав виходити новий щотижневий журнал «Сатирикон». Через два місяці співробітники «Стрекозы» перейшли до «Сатирикону». До речі, Аркадій Аверченко був лише секретарем редакції, а редактором став тільки 1913 року. Після цього й почалися матеріальні розбіжності між працівниками і видавцями «Сатирикона». Аркадій Аверченко знав ціну письменницької праці, а тому й відстоював інтереси колег — чудових майстрів слова й малюнка Надії Теффі, Саші Чорного, Петра Потьомкіна, Георгія Ландау, Василя Князева, Олександра Радакова та інших. Так талановиті журналісти, письменники і художники вирішили заснувати своє видання. З червня 1913 року почав виходити легендарний «Новий Сатирикон», що проіснував до серпня 1918 року...

Як неодноразово стверджували колеги письменника, Аверченко приніс у похмурий Петербург український південь, сповнений сонця й степного вітру. Соковитий гумор його оповідань нагадував раннього Гоголя. З двокласною гімназичною освітою Аркадій Аверченко став королем сміху.

Причому Аркадій Аверченко був із тих, хто досяг успіху титанічною працею, він нехтував навіть запрошеннями імператора пообідати в нього і працював до нестями. З радістю й надіями зустрів лютневу революцію 1917 року. Здавалося, все на краще. В одному з червневих номерів Аркадій Аверченко напише невідомі досі слова: «Ми, сатириконці, заслужили право говорити з будь-яким урядом різкою прямою мовою, заслужили тим, що до революції із заткненим ротом і зв’язаними руками все ж таки кричали дев’ять років про російські неподобства і не боялися ні конфіскацій, ні арештів, ані позбавлення нас волі».

Падіння Тимчасового уряду для сатириконців було закономірним. Однак перемога більшовиків зовсім не радувала. Демократичні, гуманістичні принципи «Нового Сатирикону» разючим чином відрізнялися від принципів більшовицької преси. Так само, як Володимир Короленко і Максим Горький, Аркадій Аверченко не прийняв червоного терору, розстрілів без суду і слідства. До сторіччя від дня народження Карла Маркса «Новий Сатирикон» на своїй обкладинці під портретом ювіляра вміщує підпис: «Карл Маркс. 1818. Народився в Німеччині. 1918. Похований в Росії». Коли читаєш дореволюційні номери «Нового Сатирикона», бачиш багато порожніх місць, де мали друкуватися матеріали, але їх вилучила цензура. Червоний ідеологічний контроль був іншим — журнал Аркадія Аверченка просто закрили...

На початку 1919 року Аркадій Аверченко прибув до рідного Севастополя, працював у газеті «Юг» разом із письменниками І. Шмельовим, Є. Чиріковим, І. Сургучевим, відкрив театр-кабаре «Дом артиста». Успіх мали його творчі вечори в Балаклаві, Євпаторії та Севастополі. Але творче життя тривало недовго. Армія Врангеля потрапила у скрутне становище. Коли червоні були на підході до Севастополя, Аркадій Аверченко на пароплаві (у трюмі на мішках із вугіллям) їде до Константинополя. Турецька земля, на якій Аркадій Аверченко проживе півтора року, виявиться чужою. Його театр «Гніздо перелітних птахів» потребуватиме слов’янського глядача. У квітні 1922 року письменник зробить спробу влаштуватися в Болгарії, але доля розпорядилася інакше — з червня він у Празі, де зупиняється на проживання до кінця своїх днів.

Моральний клімат у Празі став благодатним грунтом для творчості Аркадія Аверченка. Його твори перекладають не лише чеською, а й майже всіма європейськими мовами. Письменник із гастролями неодноразово побував і на українській землі — в Мукачевому й Ужгороді, йому аплодував не лише Берлін, а й міста Польщі та Прибалтики.

На батьківщині письменника радянська влада не чекала, так само, як і в підкореному сміхом Пітері. Хоча Володимир Ленін у листопаді 1921 року в «Правді» надрукував статтю «Талановита книжка» з приводу виходу в Парижі нової книжки Аркадія «Дюжина ножів у спину революції». Єхидна рецензія вождя світового пролетаріату з висновком, що деякі оповідання гідні передруку, послугувала покажчиком для радянської цензури: до 1930 року в СРСР вийшло сім (!) книжок «запаморочливого білогвардійця», але видавалися лише гумористичні оповідання, сатира залишалася під забороною. Потім протягом 30-ти років Аркадія Аверченка не видавали, його ніби й не було. Крига скресла лише 1964 року, коли вийшли дві збірки гумористичних оповідань. Після цього знову велика перерва. На 20 років...

У країні, де майже гімном стало твердження «немає в революції кінця», одна передмова з Аверченківської книжки «Дюжина ножів у спину революції» здавалася крамольною. Крамольною настільки, щоб народити правило: той, хто залишає рідну країну — зрадник, але якщо він ще й письменник, то «на чужому березі» обов’язково видохнеться. Така установка була й стосовно Аркадія Аверченка. Насправді — в Константинополі та Празі він переродився, став пророком. Замість гумору з української душі виливалися сатира невгамовного європейського інтелігента, який усвідомлює жахи «перетворень» на шляху начебто до соціалізму. Вдумайтеся, що пише про революцію Аркадій Аверченко: «Революция — сверкающая прекрасная молния...», «...рождение революции прекрасно, как появление на свет ребенка». Так має бути. Але ось ця мила дитина з’явилася на світ, лепече невиразні слова, мило усміхається, вимовляє рожевим язичком ще неясні слова. Блаженство! Аркадій Аверченко робить висновок стосовно цієї дитини: «Но когда ребенку уже — четвертый год, а он торчит в той же колыбельке; когда он четвертый год сосет свою всунутую с самого начала в рот ножку, превратившуюся уже в лапу довольно порядочного размера, когда он четвертый год лепечет те же невнятные, невразумительные слова, вроде: «совнархоз», «уеземелком», «Совбур» и «реввоенком» — так это уже не умилительный, ласкающий глаз младенец, а, простите меня, довольно порядочный детина, впавший в тихий идиотизм...» «Не смешно, а трогательно, когда крохотный мальчик протягивает к огню розовые пальчики, похожие на бутылочки, и лепечет непослушным языком: «Жижа, жижа!.. Дядя, дай жижи...» Но когда в темном переулке встречается лохматый парень с лицом убийцы и, протягивая корявую лапу, бормочет: «А ну, дай, дядя, жижи, прикурить цигарки или скидывай пальто» — простите меня, но умиляться при виде этого младенца я не могу!» Безумовно, письменник, який пише так дохідливо про велике дітище Володимира Ілліча, не був потрібен у СРСР.

У Празі Аркадій Аверченко написав свої славетні «Ценические рассказы», в Сопоті — роман «Шутка мецената». Маючи на увазі останні книги, радянські літературознавці зазвичай говорили про збідніння таланту, а твори ці... просто не друкували. Радянський громадянин не повинен був читати пізнього Аркадія Аверченка, цього разу за нього читали. Так тривало довго...

У другій половині 1924 року зі здоров’ям письменника почалися проблеми. Він уже мав запрошення на проживання в Америці, але треба було терміново лікувати ліве око, пошкоджене ще на луганських рудниках. Око йому замінили штучним, однак далися взнаки наслідки операції. На початку 1925 року виникли ускладнення на нирки й серце. На випадок смерті Аркадій Аверченко заповідав, щоб його тіло поклали до металевої труни, вміщеної в спеціальний футляр. У майбутньому це полегшило б перевезення праху на батьківщину.

Письменника поховали 14 березня 1925 року на Ольшанському кладовищі в Празі. Досі славетний севастополець спочиває на чужій землі, яка у важкі післяреволюційні роки стала йому другою матір’ю. Аркадій Аверченко завжди хотів повернутися додому. Про це він зізнався навіть Володимиру Леніну, спростовуючи пересуди: «... здоровий глузд я маю і любов до батьківщини така, що я, можливо, часто ночами плачу, та тільки ніхто цього не знає».