Українських журналістів приймають земляки
Серед українських журналістів були віруючі й невіруючі, православні, греко-католики й католики. Однак на жодному етапі (підготовка до поїздки, відвідини Ватикану, участь у загальній аудієнції папи Івана Павла II, знайомство з монастирями) ніхто не поцікавився нашою конфесійною приналежністю. Мимоволі згадалися «конфессионально озабоченные» (як кажуть росіяни) православні отці і владики, відповіді яких на запитання журналіста залежать виключно від його приналежності до тієї чи іншої конфесії.
Найбільш яскраві римські враження — зустрічі з українцями. Українська громада Риму нечисленна (якщо, звичайно, не рахувати нелегалів), бо в місті фактично неможливо нормально працевлаштуватися. Живуть там, головним чином, католицьке й греко- католицьке духовенство, що працює у Ватикані, насельники кількох монастирів, семінаристи та студенти духовних навчальних закладів, а також співпрацівники двох посольств України — італійського й ватиканського. Приїзд великої групи журналістів став певною подією для всіх українських «римлян». Тим більше, що такий великий «десант» ЗМІ України висадився на берегах Тибру вперше. Нас приймали сердечно, розповідали про своє життя і роботу, оточили турботами, пригощали, опікали під час прогулянок містом. (Чи зможемо ми віддячити землякам відповідно?)
Особливо цікаво було спілкуватися із студентами навчальних закладів Ватикану. Це молоді люди, переважно iз Західної України, яких УГКЦ відрядила, після закінчення семінарій, до Риму продовжувати освіту. Церква розраховує на те, що більшість римських студентів стане священиками — європейськи освіченими, сучасними пастирями, яких сьогодні вельми бракує церквам України. Дійсність, на жаль, свідчить, що, закінчивши студії, далеко не всі римські студенти висвячуються на священиків або в якийсь інший спосіб працюють на церкву. Наприклад, iз Колегії Св. Іосафата за останні 4 роки вийшло тільки 8 священиків. Трапляються і такі молоді люди, які використовують перебування у Римі для досягнення своїх, дуже далеких від церкви, цілей. Склалося також враження, що унікальні матеріальні можливості греко- католицьких навчальних закладів Риму (Українська папська колегія, Папський інститут Покрови Богородиці, Український центр Св. Софії) досі використовуються недостатньо ефективно, зважаючи на потреби церкви. Там могли б жити і навчатися значно більше студентів, ніж зараз — їх всього 60—70 осіб.
Студенти Риму — то вже зовсім інше покоління українців, молоді люди, які мають досвід життя за кордоном, знайомі з західними стандартами освіти й праці, знають мови (зокрема, італійську, дуже «дефіцитну» в Україні), можуть порівнювати своє й чуже на базі власного досвіду. Дійсно інтернаціональні ватиканські навчальні заклади виховують у них дух екуменізму та терпимості. Журналісти мали приємну нагоду спостерігати студентів, так би мовити, у дії — вони були нашими екскурсоводами, організовували зустрічі, перекладали під час відповідальних прес-конференцій у Ватикані. Мені особливо запам’яталися два молодi земляки. Це Іван Січкарик з Поділля, з яким ми обговорили за обідом складні проблеми перекладів Біблії та біблійної термінології. А ще — Михайло Перун, який синхронно перекладав нашу зустріч із директором прес-служби Апостольського престолу і робив це літературно бездоганно, навіть артистично. Точність перекладу, на жаль, оцінити не могла за браком знання італійської. Мої сумніви жартівливо розвіяв сам п. Михайло: «Психологи твердять, що важливо не те, що ти говориш, а те — як ти це говориш!» Готовий тобі український журналіст!
У травні Рим ще зберігає залишки весни — зеленіють пагорби, на Римському форумі серед мармурових уламків пишно цвітуть маки. Та є у Вічного міста вельми неприємна риса — ти обов’язково маєш виїжджати з нього.
