Український «певец во стане русских воинов»
Одним із зачинателів цього «руху умiв» на північ був Феофан Прокопович, видатний державний та релігійний діяч Росії часів Петра І, який був завзятим поборником ідеї про боговибраність російського царя та теорії «Москва — Третій Рим». Брати Олексій та Кирило Розумовські — фаворит Єлизавети Петрівни й останній гетьман України (до того ж і президент Російської академії наук), граф Безбородько... Але все це «політики». Були і художники, письменники, скульптори, музиканти, які зуміли внести неповторний український колорит у твори свої, створені в Росії. Як не згадати художників Леонтія Боровиковського, Дмитра Левицького, композитора Максима Березовського; Микола Васильович Гоголь, нащадок полковника Євстафія Гоголя, був великим російським письменником. Але теми, підняті їм у більшості творів, нерозривно пов’язані з Україною.
Музичну культуру Російської імперії на зламі XVIII і XIX століть неможливо уявити без ще одного уродженця нашої землі — Дмитра Степановича Бортнянського. І донині творчість одного з найбільш плідних й відомих композиторів, творця православних духовних піснеспівів продовжує хвилювати розум і серця не лише людей віруючих. Титанічна праця Д. С. Бортнянського по складанню Обиходів Церковного співу і створенню духовних хорових концертів гідна поваги. Шкода, але в Україні про нашого земляка знають дуже мало.
На початку липня 1751 року невелике провінційне українське місто Глухів (Слобожанщина) урочисто зустрічало останнього гетьмана «обох сторін Дніпра і військ Запорізьких», графа Кирила Григоровича Розумовського. Глухів, де була скликана велика Рада старшин, полковників та «інших осіб усякого звання» для публічного оголошення жалуваної грамоти імператриці Єлизавети Петрівни Кирилові Розумовському, у такий спосіб став столицею гетьманської України. Ця подія майже співпала з появою на світ в родині Степана і Марії Бортнянських сина — Дмитра.
Рід свій Бортнянські вели з Бецької області (схід Польщі). Доля привела батька майбутнього композитора на Слобожанщину, де він став жителем «міста Глухова в числі тамтешніх глухівських міщан». Там же Степан Бортнянський одружився з вдовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою.
Граф Кирило Розумовський, ставши гетьманом, почав влаштовувати життя в Глухові на зразок петербурзького — ритуали, придворні, грамоти «ми наказуємо, нашим велінням», свята і звеселяння, пишність двору... Була в гетьмана одна давня пристрасть — ще в малолітстві він із братом Олексієм (у роки царювання Єлизавети Петрівни — фаворит та її таємний чоловік) був півчим у церковному хорі. А співаками Україна (тоді ще Малоросія) славилася на всю імперію. Кращими півчими — альтами і дискантами — вважалися саме вихідці з Лівобережної України, у першу чергу з Глухова, Батурина й Чернігова. З кінця XVII століття привозили до Петербурга обдарованих «парубків». 1738 року імператриця Анна Іоанівна своїм указом заснувала в Глухові першу в Російській імперії музично-хорову школу.
Вже в шість років рідні відзначали в Дмитра прекрасні задатки — він запам’ятовував мелодії зльоту, співав без фальші. У 1755 році гетьман у Глухові заснував музичну капелу, куди входили хор і оркестр. Тільки недавно стіни глухівської співочої школи залишив майбутній філософ і поет Григорій Сковорода, який у 1742 — 1744 роках стажувався в петербурзькій Придворній капелі. 1758 року семирічного, подаючого великі надії Дмитра відправляють до Петербурга, де він знайомиться з ще одним українським самородком — Максимом Березовським (йому було 13 років), що встиг за своє недовге життя створити чимало творів для церковного хору. Керував придворним хором уродженець iз Чернігівщини Марко Полторацький.
З 12 років Дмитру, вже визнаному солісту придворного хору, довіряють перші партії. Справжню славу молодому півчому приносить роль царя Адмета в опері Г. Раунаха «Альцест». Протягом 1766 — 1768 років Дмитро працює під керівництвом виписаного з Італії Катериною I капельмейстера, клавесиніста та композитора Бальтасара Галуппі. Автор блискучих комічних опер був вражений рівнем співу придворної капели: «Такого чудового хору я ніколи не чув в Італії». Галуппі набирав учнів для оперних постановок, що мали гучний успіх у петербурзької публіки.
У 1768 році Б. Галуппі, в якого завершувався контракт, повертається до Венеціi. Разом з ним відправляється «пенсіонером» до Італії і Дмитро Бортнянський. Довгих 11 років навчання і роботи у світовій столиці музики — Італії, мали величезний вплив на молодого співака і вже відомого композитора.
1776 року у Венеції в театрі Сан-Бенедетто була поставлена опера Д. Бортнянського на античну тему «Креонт». Вимоглива, дещо розбещена венеціанська публіка прийняла оперу дуже тепло. Ще більший успіх Д. Бортнянському принесли опери «Алкід» та «Квінт Фабій», також написані на античні сюжети. На герцогському карнавалі 1778 року в Модені «Квінт Фабій» став «гвоздем программы». Лібрето опери «Алкід» написав видатний італійський «сценарист» XVIII століття П’єтро Метастазіо. Про постановку «Квінта Фабія» моденський журнал писав: «Увечері 26-го дня поточного місяця відкрився місцевий герцогський театр драмою... поставленою заново з музикою маестро синьйора Дмитра Бортнянського з Москви, який знаходиться на службі Її Величності імператриці Росії. Розмаїтість, добірність та блиск вокального виконання, винахідливість і приємність балету, майстерна побудова сюжету створили спектакль, що доставив насолоду й одержав високе схвалення двору Його Світлості й одностайних оплесків глядачів...»
Наприкінці 1779 року Дмитро Бортнянський повертається до Росії і починає працювати капельмейстером при дворі імператриці Катерини I, керує хорами в Сухопутному шляхетському корпусі та Смольному інституті. Вже відомий молодий композитор починає готувати цикл духовних хорових концертів.
У 1785 році Д. Бортнянського призначають капельмейстером при «малому» дворі спадкоємця престолу Павла Петровича. Протягом 10 років наш земляк навчав музиці дітей майбутнього імператора Павла I, створив цикл сонат для клавесина, став автором першого в Росії симфонічного твору — Концертної симфонії. Продовжувалася робота і на оперній сцені — з успіхом пройшли прем’єри опер «Свято сеньйора», «Сокіл» і «Син-суперник».
До самої смерті — 27 вересня 1825 року — Дмитро Бортнянський займав особливе, чільне місце в музичному світі Росії. 1796 року він був призначений на посаду керуючого Придворної співочої капели. Композитор пише кантати й ораторії на слова Гавриїла Державіна, створює величний гімн на слова Михайла Хераскова «Коль славен наш Господь», до 1814 року закінчує створення Духовних хорових концертів і перекладання церковних піснеспівів на сучасну нотацію, не залишаючи плідної педагогічної діяльності. У 1812 році під час навали військ Наполеона на Росію Д. Бортнянський пише відому пісню для соліста, хору й оркестру «Певец во стане русских воинов» на слова Василя Жуковського. Концертну діяльність і видавничу роботу він не припиняв до останнiх днiв.
Багато російських композиторів і музичних критиків (у першу чергу Михайло Глінка та Володимир Стасов) обвинувачували Д. Бортнянського в «італійскостi»; Глінка, який не здобув лаврів на ниві духовної музики, навіть дав йому зневажливу характеристику, назвавши батька композиторської і духовної музики Росії «Сахар Медович Патокин». Але ось думка великого Гектора Берліоза про творчість Д. Бортнянського: «Ці твори позначені рідкою майстерністю в поводженні з хоровими масами, чудовим сполученням відтінків, повнозвучністю гармоній і, що зовсім дивно, надзвичайно вільним розташуванням голосів, чудовим презирством до всіх правил, перед якими схилялися... сучасники Бортнянського і особливо італійці, чиїм учнем він вважався».
Похований Дмитро Степанович був у Санкт-Петербурзі на Смоленському цвинтарі, а у 1953 році його порох перенесений у Пантеон діячів російської культури в Олександро-Невській Лаврі. Пам’ятник великому композитору так і не був поставлений ані в Санкт-Петербурзі, ані в Глухові, на його «малій батьківщині».
У Росії склалася стійка тенденція — вважати «росіянами» тих діячів культури українського (і не тільки) походження, які виявляли свій видатний талант художника, композитора, письменника... у Санкт-Петербурзі, Москві, інших російських містах. Але від цього Дмитро Бортнянський, Артемій Ведель, Максим Березовський, Феофан Прокопович, Микола Гоголь, Максиміліан Волошин, Володимир Короленко... не перестануть бути людьми, тісно пов’язаними з Україною не лише кревними, але й духовними узами.
