Ярмарка науки

Олександр Пушкін

Із давніх часів вченість, книжність користувалися в Україні великою пошаною. Про це, зокрема, свідчать літописи, автори яких ніколи не забували згадати при нагоді про бібліотеки, про грамотність та літературні твори своїх героїв. В українському селі, що за часів кріпацтва втратило той освітній рівень, який колись вражав мандруючих іноземців, збереглась, однак, повага до вчених людей і ніколи не вгасало бажання дати освіту своїм дітям. (Таким був і мій дід — попри нескінченні селянські нужди, він вирішив «віддати в науку» хоча б молодшого сина).

Радянська влада повністю задовольнила потребу суспільства в освіті, що, однак, не привело до дійсного розквіту науки, принаймні, у порівнянні з західними досягненнями. Мабуть, через те, що вищі наукові ранги часто мали не ті люди, які дійсно мали схильність і здібності до наукових досліджень, а ті, що мали партквитки. Сьогодні з боку прихильників старого режиму часто чуєш похоронні голосіння за «блискучими науковими інститутами, за радянською наукою», занехаяними новою владою. Ці критики закривають очі на той факт, що радянська наука працювала ніяк не краще промисловості чи колгоспів — з тим самим коефіцієнтом корисної дії. У науці також на одного дійсно вченого і працьовитого приходилося 100 непрацюючих або невчених. Останні часто-густо обіймали високі наукові посади, визначали стратегію наукових досліджень. Сотні молодших і старших наукових працівників у сотнях дослідницьких інститутів були звичайнісінькими клерками, що збирали нікому не потрібні дані, писали статті, які ніхто не читав, або десятиліттями «висиджували» дисертації. Потім ці опуси відправляли на вічне зберігання в архіви; бібліотечна статистика твердить, що до переважної більшості цих робіт не звернувся жодний читач. У закритих наукових закладах, що працювали «на оборонку», картина була, звичайно, іншою. Та навіть у гонках за найбільш руйнівне озброєння на одного американського вченого приходилося кілька радянських.

За останнє десятиліття ситуація, на жаль, змінилася мало. Втім, з’явився новий феномен — повальне захоплення науковими заняттями з боку нашої політичної та бізнесової еліти. Різко зросло число докторів і професорів, а особливо — академіків. Такі дрібні «чини», як кандидат наук або член-кореспондент, серйозних людей сьогодні мало цікавлять. А якщо не вдається відвоювати крісло в Національній академії наук України або отримати посаду професора в державних університетах, спокійно створюються нові академії та університети. Не затверджує ВАК докторську дисертацію — можна присвоїти собі звання «габітульованого» професора, навіть коли не вдається роздобути «габіти»-мантії (до «Дня» зверталася така професура).

Популярність науки досягла нечуваного рівня — невдовзі важко буде відрізнити ВР або Кабінет Міністрів від Вченої Ради Національної академії — стільки докторів наук там тепер засідає. Один із депутатів ВР всі свої виступи на ТБ починає словами «Ми, доктори, вважаємо...», «Серед нас, докторів, прийнято!», «Нас, вчених, дуже турбує…» або «Дозвольте мені, як вченому...» Неможливо уявити собі подібний науковий рівень у якому-небудь там Конгресі чи Палаті лордів.

Тут, однак, також не без проблем. Хоча у нашої еліти від думок черепи розвалюються, писати дисертації чи монографії ніколи — сурма кличе виконувати інші невідкладні обов’язки. Як тут бути, щоб не пропали для майбутніх поколінь оригінальні думки й теорії? Серйозний попит завжди генерує відповідне обслуговування. Останніми роками у країні сформувався солідний інтелектуальний сервіс для задоволення наукових амбіцій нашої еліти. Сервіс, тіньовий за своїм характером.

Десь там, у своїх крихітних квартирках, сидять тихі зосереджені ерудити і заробляють собі на хліб виготовленням наукових праць в усіх сферах науки і техніки. Від курсових і дипломних проектів до докторських дисертацій, від текстів доповідей на міжнародних наукових конференціях до солідних монографій. Цю тіньову наукову сферу характеризує ефективність, оперативність, обов’язкове використання комп’ютерів та Інтернету. Знання мов тут обов’язкове, хоча б заради постійного моніторингу наукової періодики та літератури. При необхідності виконавці можуть провести або замовити експеримент чи соціологічне дослідження. А пунктуальність тут — як у німців!

Подібна обслуга існувала, хоча й у значно скромніших масштабах, і за часів Союзу. Відтоді ж як політики, «нові українці» щиро і дружньо полюбили науку, тіньова обслуга втягнула в себе найбільш талановиту й ерудовану частину невдах, які «не вписалися» у нову систему.

Тож, «голову забравши в руки, дивуєшся», чому так виходить, що у нас амбіція далеко не завжди поєднується з освіченістю, а дійсна вченість — із честолюбством? І що можна зробити, яку реформу провести, аби ці дві групи — замовники і виконавці — вийшли з тіні і помінялися б місцями?