Явище «бандерофобії» в російській свідомості
В сучасному світі маніпулятивна пропаганда є зброєю, а під час інформаційної війни, надто тієї, що її зараз Росія веде проти України, — по суті, зброєю масового враження. Путінська міфотворчість гранично примітивна — всіх, хто реальними справами підтримує незалежність України, оголошують «бандерівцями» та «фашистами». Треба визнати, що ці маніпуляції досі спрацьовують — як у Росії, де навіть люди, які зараховують самі себе до «інтелектуальної еліти», беруть на себе сміливість стверджувати, ніби київський Євромайдан був проплаченою американською спецоперацією, так і на сході України, свідками чого ми є.
Вони спрацьовують, тому що українська державна влада на державному ж рівні всі ці 23 роки незалежності не хотіла і не могла організувати належну контрпропагандистську відсіч кремлівській інформаційній агресії. Те, що цю відсіч можна й треба давати на справжньому якісному рівні, демонструє матеріал Ігоря Лосєва, опублікований ще 2001 року в журналі «Сучасність». Зараз ми пропонуємо його увазі читачів «Дня» — як легко переконатися, за 13 років ця стаття стала ще актуальнішою. Бо зло навмисної дезінформації, про яке оповідає Ігор Лосєв, не отримавши адекватної протидії (можливо, тому, що ті, хто всі ці роки за посадою мав би це робити, ментально погоджувалися бодай з деякими з кремлівських пропагандистських тез), розростається, як пухлина. Через це стаття Лосєва, не почута суспільством, окрім іншого, свідчить і про те, що необхідні висновки треба робити вчасно. Не тоді, коли вже запізно.
Явище, про котре йтиметься в цій статті, належить до числа фундаментальних, базових конструкцій російської ментальності в її ставленні до України та українців. «Бандєровщина» в російській свідомості має мало спільного з бандерівщиною як реальним феноменом української історії. Можна навіть говорити про специфічну російську модель тлумачення цього руху, модель, яка через свої численні ірраціональні елементи дає всі підстави визначати її як міф, складову інших російських міфів на українську тематику. Ставлення до українського національного руху в колах навіть освічених і ліберальних російських інтелігентів залишається на рівні суто пропагандистському, що змушує згадувати часи радянського Агітпропу з його «об’єктивним і науковим дослідженням» поглядів ідейних супротивників. Великим поступом в осмисленні цього явища російською свідомістю було б забуття бодай істерично-звинувачувального тону, що панує практично в усіх російських текстах, навіть тих, котрі мають претензію на академічність. У цій свідомості, а ще більше підсвідомості, історична реальність перетворилася на символ, що живе своїм автономним від істини життям. Цей символ надзвичайно активно використовується у багатьох публікаціях, що мають за мету створювати негативний імідж України, окремих її регіонів та політичних сил.
♦ На теренах самої України цей символ є наріжним каменем усієї пропаганди лівих та проросійських партій і організацій, що має прислужитися меті протиставлення західних і східних регіонів держави, залякування російського та російськомовного населення сходу і півдня якоюсь жахливою, жорстокою, невідомою, а тому ще страшнішою силою. Над створенням цього символу працював величезний загін комуністичних пропагандистів протягом останніх 60 років, і ця робота триває й донині.
«Бандєровєц» постає у сприйнятті пересічного росіянина на підсвідомому рівні як своєрідний «анти-ідеал» України, як живе втілення «поганої України», на відміну від ідеалу від доброї України-Малоросії, що перебуває під цілковитим політичним і духовним контролем Москви, незалежно від формального статусу чи то провінції Росії, чи то її протекторату, чи то «самостійної» держави, рівень самостійності котрої визначається тією-таки Москвою. Це, так би мовити, модель найгірших рис українця, як їх собі уявляє російська свідомість. Тип антиросійський за визначенням, саме через своє українство, через максимально різкий і непоступливий прояв, маніфестацію свого українства у формах, що принципово за своїм характером зіставні з формами демонстрації «російськості» росіянином як представником державного народу. Проте така поведінка українця, що є віддзеркаленням поведінки росіянина, поляка, німця, угорця як носія національної самодостатності, сприймається росіянином з його усталеними уявленнями про «норму» для українців як виклик і агресія, принаймні як потенційна загроза. Це, в свою чергу, викликає агресію з боку носія російської свідомості, котру він вважає спровокованою. Спровокованою самим лише фактом існування такого «аномального» українського типажу. Власна національна агресивність у такий спосіб екстраполюється на іншого, що посилює відчуття загрози та незахищеності. Це дуже своєрідна мазохістська агресивність, коли саме джерело агресії почувається жертвою, яка потребує захисту та співчуття, коли в ролі «перпетум мобіле» агресивності виступають штучно збуджений страх і комплекс гострого, хоча й не виправданого реальними обставинами, жалю до себе. Яскравою ілюстрацією до цієї тези може бути ситуація з «російськомовними» за межами Російської Федерації та її висвітлення засобами масової інформації цієї країни з нескінченними скаргами на «утиски» та «переслідування».
«Бандєровєц» сприймається багатьма росіянами як метафізична, майже маніхейська загроза з боку синів темряви. Проте участь реальних бандерівців у формуванні таких уявлень була досить мінімальною, решту зробила сама російська свідомість із її специфічними, створеними такою ж специфічною історією особливостями. Дещо про ці особливості можна інколи прочитати й у російських дослідників: «...На цьому камені вільно обраних несвободи і деспотизму будувалася майбутня Росія. Потім зміцнилися сільські громади, що відродили племінний диктат більшості і зневагу до особистості, маніхейський жорстокий поділ світу на «наших» і «ненаших» і відповідно подвійну мораль і норми співжиття (для своїх і чужих). Тобто, за суттю, аморалізм, що став поступово однією з найдивовижніших національно-психологічних рис, котрі вже справді «аршином общім нє ізмєріть». Сюди ж належить нігілістичне ставлення до приватної власності, завдяки якому марксизм, що був широко відомий у Європі, зміг укоренитися і зрости як сучкувате дерево більшовизму лише в Росії. Саме звідси, зазначав я в останніх працях, із суто психологічної схильності до архаїки — себто до консервації стародавніх колективно-підсвідомих стереотипів — виникають численні історичні й сучасні біди російського народу. І ще раз наголошую, походження і розвиток цих національних рис пояснюються зовсім не якоюсь расовою передвизначеністю... вони набуті в результаті того самого особливого російського шляху прогресу, наявність якого, здається, ніхто не заперечує», — писав російський історик В. Возгрин.
♦ Російська свідомість легко визнає право народів на самовизначення, на антиколоніальну війну, коли йдеться про події, що не стосуються Росії. Росіяни охоче співчувають американським неграм, південноафриканським бурам, бенгальцям, бо це не накладає на них жодних зобов’язань щодо перегляду власної історії, а тим паче власних кордонів. Саме тому їм так важко зізнатися самим собі, що «бандєровщина» була звичайнісіньким національно-визвольним рухом. Адже це визнання вимагатиме й визначення місця й ролі росіян у цьому процесі. Таке визначення може бути тільки вельми некомпліментарним.
Оскільки бандерівський рух був об’єктивно спрямований проти Росії як держави і політичного режиму, був ефективним, добре організованим, послідовним і непримиренним, від якого не можна було відкупитися черговим протекторатом чи домініоном, «союзом» чи «стратегічним партнерством», залишався тільки шлях його демонізації, хоча типологічно бандерівський рух не відрізнявся принципово від антифранцузького руху в Алжирі чи антианглійського в Ірландії. Цікаво, що аналогічні спроби демонізувати національно-визвольний рух простежуються у Чечні за такою ж схемою (російські чиновники невипадково заявляють, що на цій території застосовуватимуться методи, які були апробовані в Західній Україні у 1940 — 1950-ті роки).
♦ Схема справді повторює «антибандерівську»: звинувачення чеченських повстанців у прислужництві зарубіжним ісламським фундаменталістам (ОУН-УПА — у прислужництві німецьким окупантам, пізніше — західному імперіалізмові, та у співпраці з бандитсько-кримінальними елементами: найманцями з усіх усюд тощо). Зосереджують увагу на неминучих ексцесах будь-якої збройної боротьби, причому тільки на ексцесах з одного боку, чеченського, вважаючи ексцеси (часто значно жорстокіші й невиправдані) з російського боку чимось прийнятним і майже законним. Саме так у Росії й досі розглядають дії військ НКВД-МГБ у Західній Україні, численні вбивства й депортації мирного населення. Ба більше, ці дії вважають зразком для наслідування в нинішній кавказькій війні.
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Уявлення широкого російського загалу про епопею ОУН-УПА зводяться до сукупності міфологем: українсько-німецькі націоналісти, співпраця з гітлерівським режимом, звірства, патологічна русофобія. Елемент невігластва, що свідомо формувався Агітпропом, тут, безперечно, присутній. Про це свідчить той факт, що навіть, здавалося б, професійні «борці з бандерівщиною» зазвичай не можуть назвати імен діячів цього руху, крім, звісно, самого Степана Бандери, абсолютно не поінформовані щодо конкретних подій, документів і т. ін. Це фобія невідомого, а тому ще жахливішого. Однак значна частина цього загалу, насамперед ветерани Червоної армії, принципово не бажають знати факти, адже ці факти можуть зруйнувати звичний і зручний міф, спонукаючи до розриву з улюбленими фетишами свідомості, позбавляючи духовного комфорту сталості догм і забобонів.
♦ Цей більш ніж сумнівний у своїй основі образ «бандєровца», який має викликати страх, ненависть і огиду на рівні фізіологічних рефлексів, якнайкраще додається до нинішньої антиукраїнської пропаганди як своєрідна «страшилка» для етнічних росіян у Російській Федерації та Україні й для певної частини українців сходу та півдня. Це полегшується тим, що в цих регіонах тлумачення історії українського національно-визвольного руху віддано на відкуп лівим та проросійським організаціям, для яких цей рух — не лише зосередження всіх людських вад, а й явище вузько-регіональне, західне, галицьке, абсолютно чуже Донбасу, Слобожанщині, Таврії. У їхньому тлумаченні, як і в більшості російських публікацій (практично в усіх), бандерівці постають як майстри найвишуканіших тортур (хоча насправді саме вони часто були жертвами таких), як носії звірячих інстинктів, фахівці з усіляких знущань із росіян, євреїв та поляків. Два останні етноси навряд чи викликають щире співчуття пропагандистів, але обов’язково додаються для надання бандерівським «звірствам» більшої універсальності. Водночас усі жорстокості проти членів ОУН-УПА та мирного населення послідовно замовчуються. Бо їх визнання теж сприятиме руйнації «антибандерівського міфу». Відповідність цього абсолютно негативного образу реальності — питання поза обговоренням у російській історичній науці, не кажучи вже про публіцистику. І це незважаючи на те, що сьогодні існує можливість доступу до багатьох автентичних джерел.
♦ Образ «бандєровца» в російській свідомості майже повністю збігається з образом галичанина, який сприймається як західний, католицький, чужий решті України тип, як спокусник «проросійського» за визначенням українського народу. Галичани абсолютно суперечать усім російським догмам щодо України, що викликає обурення й ворожість більшості російського загалу. Західні українці виявилися твердішим і непоступливішим людським матеріалом, ніж їхні східні брати, яким політичні умови не давали можливості перейти від стадії етнографічної маси до стадії нації. «Західняки» очевидно не вдавалися до русифікації (насамперед ментальної), були відпорні щодо слов’янофільської та інтернаціональної пропаганди, релігійні, вміли чітко формулювати свої цілі й національні вимоги. Себто вони уособлювали всі ті риси, котрі російська свідомість так не хотіла бачити в українцях. Галичани справляли враження представників просунутої європейської нації, якої за московськими проектами не має бути в Україні. Рівень їхньої національної свідомості був із точки зору керівництва СРСР зависокий. Саме це в радянські часи викликало підозри та недовір’я до вихідців із Західної України, навіть якщо то були пересічні носії компартійних поглядів. Галичанинові було практично неможливо потрапити на верхівку партійного олімпу УРСР.
Таке ставлення російської громадської думки (як правило, дуже негативне) пов’язане, серед інших причин, також із тим, що російська ментальність (і елементарна, і масова) сприймає високий рівень української національної свідомості як шовіністичну русофобію, нормою ж вважає майже повну відсутність національної свідомості. Росіяни схильні приписувати «бандєровцам» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза «ми їх ненавидимо» міняється на зручнішу і психологічно більш виграшну — «вони нас ненавидять».
♦ Тут слід звернути увагу на деякі специфічні етнопсихокомплекси росіян. Російська громадськість любить обговорювати ворожі почуття інших народів щодо росіян, проте всіляко ухиляється від обговорення й аналізу власної ворожості до інших: євреїв, татар, кавказців, українців, прибалтів, часто-густо свідомо підміняючи серйозний рівень розгляду примітивними клоунадами із запевненнями «простих людей» про свою любов до сусіда-інородця чи зворушливою історією взаємин окремого росіянина та окремого неросіянина, що аж ніяк не знімає з порядку денного необхідності глибокого і чесного аналізу взаємин народів.
Галичани самою своєю ментальністю ображали особливий колоніальний комплекс росіян — жагу любові та вдячності з боку підкорених народів. Росіянин на етнічних землях «інородців» не хотів і не міг почуватися тим, ким він і був, — колонізатором і асимілятором, а волів почуватися носієм прогресу, цивілізації та благодійності. І якщо на Сході, в Азії, в такій настанові ще був якийсь мінімальний сенс: «Росія справді відіграє прогресивну роль щодо Сходу. Незважаючи на всю підлість та слов’янський бруд, панування Росії відіграє цивілізаторську роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар» (Ф. Енгельс), то в Західній Україні культурний рівень пересічного росіянина (передовсім побутовий), його вихованість та поведінка аж ніяк не могли правити за взірець для корінного населення.
Щоправда, інколи деякі російські мислителі таки усвідомлювали, що їхні сподівання на вдячність народів, котрі хотілося б тримати під постійним контролем, цілком марні. І це усвідомлення породжувало недобрі почуття до об’єкта можливої політичної «благодійності», до тих, хто мав зухвалість претендувати на власні інтереси і своє особливе бачення історії. Найрепрезентативніше цей комплекс ображеності кращих почуттів виявився у Ф. Достоєвського, в політичному аспекті — переконаного великодержавника і панрусиста, котрий, проте, не цурався й слов’янофільської риторики: «Не буде в Росії, й ніколи ще не було, таких ненависників, заздрісників, наклепників і навіть явних ворогів, як усі ці слов’янські племена, як тільки Росія їх визволить, а Європа погодиться визнати їх визволеними». У письменника йшлося про сербів, болгар, чорногорців, котрі справді були не від того, щоб скористатися російською військовою потугою для розв’язання власних національних проблем в Османській імперії. Але це зовсім не означало, що вони хочуть стати сателітами Російської імперії. Вони вважали за краще керуватися у своїй політиці власними уподобаннями; часто це вимагало від південних слов’ян орієнтуватися не на Петербург, а на Відень чи Берлін, що, знову ж таки, викликало образу й розчарування російської громадськості, котра за всієї своєї романтичності в політичному сенсі була надзвичайно корисливою, і за кожний акт «геополітичного альтруїзму» у вигляді чергового «визволення» вимагала розрахунку. Зовсім іншою була ситуація Західної України 1940 — 1950-х років, коли перспектива радянського «визволення» викликала у галичан, які вже встигли ознайомитися з цією системою і цією культурою 1939 року, жах і відчай.
♦ У ставленні російської громадськості до українського національно-визвольного руху можна завважити певну культурно-психологічну особливість, котру визначив той-таки Достоєвський, який сказав, що люди завжди ненавидять тих, кому вони зробили зле. Адже російській свідомості, над котрою тяжіють (згадаймо точку зору В. Возгріна) старовинні племінні комплекси поділу світу на систему «свій-чужий», а відповідно, й моралі на мораль для своїх і чужих, невимовно важко визнати тих, хто був об’єктивно проти Росії, проти її військ, і при цьому мав рацію, а дії його були етично справедливі та історично виправдані. Для російської свідомості той, хто був проти «священної держави», як її визначено в останньому варіанті гімну Російської Федерації, не може бути виправданим, хоч би якими мотивами він керувався, хоч які б об’єктивні обставини свідчили на його користь. Зрештою, визнати історичну справедливість українського національно-визвольного руху 1940 — 1950-х років на західних землях означає необхідність (логічну й моральну) засудити самих себе.
І тут постає питання про російську вину. Відомо, як тяжко розв’язувала питання національної вини німецька свідомість по Другій світовій війні. Вона його розв’язала, внаслідок чого німецька земля більше не є джерелом агресії.
♦ У Росії навіть постановка питання про російську вину сприймається як русофобія і національна зрада. Значною мірою ситуація складалася історично. Коли після 1917 року, засуджуючи тюрму народів — Російську імперію, — довелося сказати про численні злочини проти них, то виявилося, що російський народ жодного відношення до цих гріхів не має, — в усьому винний царизм (щоправда, більшовики не додумалися сказати, що саме російський народ більше за всіх постраждав від самодержавства). Коли після 1991 р. довелося сказати про нищення неросійських народів, депортації, утиски, русифікацію, то з’ясувалося, що російський народ знову не може відповідати за це, — у всьому винні комуністи, від яких більше за всіх, звісно ж, постраждали росіяни. І навіть коли постало питання про відповідальність за першу чеченську війну 1994 — 1996 рр., було заявлено, що в усьому винні єльцинські демократи.
Ідея Ф. Достоєвського «про всесвітню чуйність» росіян на цьому тлі все більше справляє враження звичайної пропагандистської ідеологеми, покликаної приховати принциповий російський етноцентризм, що й пов’язаний з нездатністю до каяття, особливо перед «чужими».
♦ Нам здається, що саме це мав на увазі російський філософ культури Георгій Федотов: «Чому Росія — християнська Росія — забула про покаяння? Я кажу про покаяння національне, звісно. Чи було коли-небудь християнське покоління, християнський народ, котрий перед лицем історичних катастроф не вбачав у них караючої руки, не зводив би порахунки із власним сумлінням?.. А в православній Росії не знайшлося пророчого звинувачувального голосу, котрий показав би нашу вину в нашій загибелі. Ця нечутливість національної совісти сама собою є найсильнішим симптомом хвороби». І далі: «...той сказ, та одержимість люті, що сьогодні спрямовані на розбудову класового і безбожного інтернаціоналізму, завтра будуть спрямовані на створення національної і православної Росії. Який жах!»
Російський «міф бандєровщини» нічого не розповідає про це героїчне явище української історії, але дуже багато може розповісти про специфічні національні хвороби російської свідомості.
