Затяжний турнір
Люди вирішують суспільні конфлікти різними методами, що залежать, як правило, від таланту, інтелігентності та порядності замішаних у «смуту» політиків усіх рівнів. Скажімо, одні воюють високим словом та обіцянками, другі поширюють компромат на супротивників, розроблений закулісними геніями (зазвичай генії обслуговують обидві воюючі сторони). Але у будь-якому разі, високі слова, як і компромат, необхідно підтримувати «подарунками» всім навколо (чи доживемо ми до того, що наш народ перестане брати ті «подарунки» багатих?). Обов’язковим ходом є також постійні гіпнотичні навіювання і запевнення, що в країні не відбувається нічого екстраординарного: «Все хорошо, прекрасная маркиза, за исключеньем пустяков!».
Будь-який політичний конфлікт легко уподібнити до шахової партії. Адже обидві сторони конфлікту безсоромно оперують пішаками та намагаються, будь що, створити матову ситуацію для короля (вождя, президента) супротивної партії. І тим самим переможно завершити протистояння. (Нагадаємо, що арабське слово «мат» перекладається як «мертвий», а «мат королю» означає тільки одне — «король переможений і мертвий».) Цього прагнуть гравці обох сторін, мало зважаючи на втрати власних пішаків. То ж дозволимо собі проаналізувати — хоча б поверхово — сучасну загальноукраїнську шахову партію.
Перш за все привертає увагу млявий і затяжний дебют — рішучий бій постійно відкладається, а щоденні протистояння обмежуються легкими й безкровними, хоча й нахабними, герцями. Незалежних експертів більше всього вражає те, що гравці (як білі, так і чорні) безперервно порушують всі загальновизнані правила гри — заради шаху або пату, для прямої атаки на короля- супротивника чи для матеріальної переваги. Порушується навіть найпростіше правило, яке знають всі, навіть ті, хто в шахи не грає: «Доторкнувся до фігури — грай, ходи!». Українські ж шахові «лицарі» за панібрата «торкаються» як чужих, так і своїх фігур без будь-якого подальшого розвитку партії. А тим часом, майже всі фігури на шахівниці залишаються ситуаційно пов’язаними і не мають змоги вільно рухатися у будь- який бік. Саме через це в українській партії досі не трапилося жодного важливого «перевтілення» фігури — скажімо, перетворення скром ного пішака у всевладного ферзя, який потіснив би і випередив старого ферзя свого ж кольору. А що стосується комбінацій, то тут спостерігаємо тільки давно всім відомі ходи початківців — задля залякування новаків.
Ще однією рисою сучасних українських шахістів (обох сторін) є схильність до так званих здавлених або еполетних матів («здавлені» мати відомі в Європі ще з ХV століття, хоча сьогодні професіонали їх майже не вживають). Йдеться про ось яку ситуацію: королю об’являють шах, а він — цей бідний король — не має жодної можливості відступити чи закритися. Із тої причини, що всі поля навколо нього зайняті його ж власними фігурами-підданими — вони, власне, і блокують всі рухи свого короля. У подібній ситуації іноді дуже важко розібратися, хто проти кого «воює».
Одним із проявів кризи в країні є також специфічний шаховий цугцванг (zug — хід; zwang — приневолення), що все частіше трапляється на політичній дошці. Як відомо, під цугцвангом розуміють таке розташування фігур на шахівниці, при якому черговий хід одного з партнерів не може не погіршувати його власну позицію, зокрема, веде до втрати фігур, а в перспективі — до повного програшу. У нашому, однак, оригінальному шаховому випадку почали траплятися (попри багатовікові правила шляхетної гри), так би мовити, подвійні цугцванги. А саме — з кожним наступним ходом на шаховій дошці погіршується позиція, не одного, а обох (!) гравців. Цей небувалий феномен вельми зацікавив міжнародних шахових теоретиків; але навіть вони не наважуються прогнозувати, чим — за таких унікальних обставин — закінчиться партія. Прагматики ж вважають (зокрема ті, що за будь-якої погоди грають у шахи в парку ім. Тараса Шевченка «на інтерес»), що тут і думати нічого — гра обов’язково закінчиться патом (нічиєю). «Але тільки заради того, — сказав один мудрець, — аби через найкоротший час сьогоднішні супротивники знову стали один проти одного».
Судді та кваліфіковані глядачі зафіксували й іншу — також дивну — особливість сьогоденного шахового турніру. Йдеться про те, що у процесі гри партнери досить часто встають, обходять столик і мирно сідають на стілець суперника — щоби продовжити його, суперника, гру. А потім трапилися вже зовсім сюрреалістичні речі — всі фігури на шаховій дошці поступово втратили свої властиві кольори і зробилися однаково сірими — серед них аж ніяк не можна було вирізнити недавніх супротивників. Деякі консервативні судді нервують, втрачають спокій і навіть відмовляються від своїх обов’язків. Інші ж, попри все, не перестають стійко нагадувати гравцям загальновизнані правила, хоча гра давно вийшла за всі «загальновизнані» — широкій слов’янській натурі завжди тісно грати за будь-якими обмеженнями.
Ситуація ускладнюється тим, що навколо шахівниці постійно збирається великий натовп «фанів», які не тільки «висять» над гравцями й викрикують в мегафони свої поради, але й намагаються якось непомітно (на очах всіх присутніх) пересувати фігури на шахівниці або ховати їх у своїх кишенях.
Чим все це може закінчитися? Можливо, ось чим. У якийсь момент шахової партії терпець глядачів урветься і всі кольори (помаранчеві, білі, сині, зелені й ін.) змішаються в один розлючений «дев’ятий» вал, прорвуться через заслони (видимі й невидимі), рознесуть вщент шахові трибуни і розженуть головних гравців та їхні команди підтримки… Щоби невдовзі все повторилося спочатку.
