Земля його любовi

Якщо в культурі Росії початку ХХ століття були видатні таланти, Богом чи Долею наділені даром провидіти майбутнє і — одночасно — сліпуче яскраво, ясно, образно і гранично зримо відати правду про таємниці минулого, то одним із перших в цьому ряду був Максиміліан Олександрович Волошин (Кирієнко-Волошин; видатний поет, художник, мислитель, літературний критик був по батькові нащадком запорізького козацького роду!) «Ясновидець», який прозріває істину не розумом, а чимось «передвічним», «недосяжно прихованим в кожній душі», «можливо, воістину страшним», здатний містично охоплювати саму загадку буття, суть історії — Волошин десятки, сотні разів признавався в любові до своєї, єдиної землі. Він, ерудит, інтелектуал, пристрасний мандрівник, який побував у 1903—1909 рр. ледве чи ні у всіх країнах Європи — він завжди повертався до цієї своїй улюбленої землі. А з 1917 року до самої смерті, в серпні 1932-го, на 56-му році життя взагалі не покидав її. Цією землею була для Волошина таємнича, вічна, міфологічна Кіммерія. Вона ж — реальний, конкретний Крим з тисячолітньою, в розумінні Волошина (саме тисячолітньою, не лише античною, але навіть і біблейською) історією.

Ми пропонуємо до уваги читачів статтю Волошина, написану 1926 року, його роздуми про історичну долю Криму і його народів (особливо кримськотатарського, душу якого наш поет глибоко розумів і щиро любив). Думки Волошина набувають особливої актуальності сьогодні, в світлі трагічних подій на півострові і його анексії путінським режимом. Як легко можна переконатися, Максиміліан Олександрович прекрасно знає історію Криму (Кіммерії) і вміє її донести до читачів у поетичних, чітких, кристально прозорих образах. Є у волошинському тексті і точність конкретних історичних формулювань — і це дуже цінно.

МАКСИМІЛІАН ВОЛОШИН. ПОРТРЕТ РОБОТИ БОРИСА КУСТОДІЄВА. 1926 РІК / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Але перш ніж ми перейдемо до статті поета, хотілося б сказати декілька слів про те, що означала Кіммерія (Всесвіт Криму, Кіммерійський міф) для творчості і світогляду Волошина. У листі, відправленому з Коктебеля (що втілював для поета, за його власним визнанням, «Образ Небесного Буття») у квітні страшного 1919 року, він писав: «Мені було дано відчути в пустелі материнство Азії. Європа — кактус серед пустелі (Азії). А Кіммерія — материк, що виходить з Азії й упирається своїми скелями в кактус-Європу. Вона, Кіммерія, — і Азія, її безперечна частина, і Європа, що несе в собі відбиток історичних цивілізацій».

І Коктебель, і Крим в цілому, і Кіммерія (і міфологічно перетворена, і водночас абсолютно історично реальна) — це осереддя історичних епох, символ духовної вічності, «втілення рідного простору». Це — «першоджерело буття», «сувій історії», де зливається все: історія природи, людини і всесвіту в цілому. Кіммерія — це Гомерова країна і водночас країна Христа. Для Волошина це — країна пам’яті і воскресіння людини. Карадаг в його уяві схожий на «вхід в Аїд» (царство мертвих), «храм, що здіймається», проривається «крізь упор століть». Дуже цікаве зізнання Волошина в одному з листів до улюбленої жінки, Маргарити Сабашникової: «Коктебель для мене ніколи не був радісний. Він завжди був гіркий і зажурений. Він моя гірка купіль. За це я люблю його. Так. Тут людина може лише сама в собі народжуватися і боротися». Ось така незбагненна, раціонально нез’ясовна любов... А в більш ранньому листі до іншої жінки, А. Петрової, з Парижа (вересень 1908 року) знаходимо такі слова: «Треба «додому», на рідну землю. І ця земля для мене не Росія, а лише: «Кіммерії сумна область». Відчуваю, що лише там належить померти і принести плід».

І хоча досить відчутне розмежування «Росії» і рідної для поета Кіммерії не може не привертати увагу (і звичайно ж, Крим ніколи не був у свідомості Волошина «споконвічно російською землею» — це слід особливо підкреслити!), все ж історія Росії, її доля у минулому і сьогоденні, зрозуміло, завжди хвилювали художника. У розумінні Волошина, переконаного пацифіста, ненависника війни

(«И зло в тесноте сражений

Побеждается горшим злом»)

Росія країна, вибрана духовно, але саме тому шлях Росії — поразка фізична, бо саме тоді починається відродження духовне. «Я люблю Росію — зовні — в «лику рабському» — признавався Поет. «Упокорювання, кохання, краса, покірливість, жертва і страждання — ось що визначає російський шлях», — стверджував Максиміліан Волошин. З відразою відкидаючи імперський, великодержавний «ура-патріотизм», з жахом передбачаючи початок небачено жорстокої, всеруйнуючої війни, яка

«...Захлебнется в пламени и в лаве,

Будет спор о власти и о славе,

Будут умирать за знамена»,

— поет мислить категоріями Бога, вічності й історії. Про неї, про історію Криму зокрема, Волошин знав, здається, все. І читач його статті в цьому переконається.

БАХЧИСАРАЙ. ХАНСЬКИЙ ПАЛАЦ. ВОЛОШИН ЛЮБИВ КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ НАРОД І ЧУДОВО ЗНАВ ЙОГО ІСТОРІЮ / ФОТО З САЙТА LADY.TSN.UA

І ще про одне. У криваві роки революції, червоного (а також, до речі, і білого!) терору Максиміліан Олександрович зайняв позицію «над сутичкою», дуже багатьма тоді оцінену як «боязку» і «погоджувальну». Він, з величезним ризиком для себе, рятував червоних солдатів — з в’язниць врангелівської контррозвідки, а потім, з іще незрівнянно більшим ризиком, визволяв білих офіцерів з підвалів кримської НК. І найбільш вражаюче, що часто його зусилля були успішними! Так чинити Волошин вважав своїм етичним і людським обов’язком. В молодості близький до антиурядових студентських гуртків (і засланий за це 1900 року до Середньої Азії, де, як він потім писав, зрозумів «Вічність, Азію і пустелю»), Волошин потім виробив в собі імунітет до революційності і радикалізму. Особливо коли прочитав такі слова високо ним цінованого Анатоля Франса: «Безумство революції було в тому, що вона хотіла відновити доброчесність на землі...».

Видатний поет, наш земляк (він народився у Києві 17 травня 1877 року), Максиміліан Волошин знав — це зробити неможливо. Але можна і потрібно кожній людині виконувати вічні моральні закони. Історія, як це розумів Поет, до цього часу була літописом насильства над народами — історія Криму тому яскравий приклад. Так бути не може і так не буде. Волошин у це вірив. У ці трагічні для Криму дні ця віра дуже потрібна.

А тепер, читачу, звернімося до тексту Поета.

Максиміліан Волошин. Коктебельські береги

  ...Монгольське населення виявляється дуже плавким і гнучким і швидко приймає в себе і кров, і культури місцевих рас. Грецька і готська кров абсолютно перетворюють татарство і проникають у нього до самої глибини мозкової звивини. Татари дають немовби синтез всієї строкатої історії країни. Під просторим і терпимим покровом Ісламу розцвітає власна справжня культура Криму. Вся країна від Меотійських боліт до південного узбережжя перетворюється на один суцільний сад: степи квітнуть фруктовими деревами, гори — виноградниками, гавані — фелюками, міста дзюрчать фонтанами і б’ють у небо білими мінаретами.

У тінистих вулицях з кам’яними і дерев’яними аркадами, в архітектурі і в оздобленні будинків, у малюнках тканин і вишивках рушників догорає вечірня позолота візантійських мозаїк і облітають осінні візерунки італійського орнаменту.

Після неспокійного періоду татарства часів Золотої Орди настає золоте століття Гиреїв, під високим покривом прекрасної, могутньої і культурної Туреччини часів Соліманів, Селимів і Ахметів. Ніколи — ні раніше, ні пізніше — ця земля, ці пагорби і гори, і рівнини, ці затоки і плоскогір’я не переживали такого вільного рослинного цвітіння, такого мирного і глибокого щастя.

Але в XVIII столітті Дике Поле затопляє Крим новою хвилею варварів. Цього разу це серйозніше і триваліше, оскільки ці варвари — росіяни, за їхньою спиною не хисткі і текучі води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт-Петербурзької імперії.

Часи і точки зору міняються: для Київської Русі татари були, звичайно, Диким Полем, а Кримське ханство було для Москви грізним розбійницьким гніздом, яке дошкуляло несподіваними набігами. Але для турків — спадкоємців Візантії — і для царства Гиреїв, що вже сприйняли і кров’ю, і духом увесь складний спадок Криму з його грецькими, готськими й італійськими рудам і, звичайно, росіяни були лише новим змивом Дикого Поля. І тримають вони себе так, як зазвичай тримали себе прибульці з Дикого Поля: жорстоко і руйнівно. Ще з першої половини XVIII століття, з походів Мініха і Лассі, починається винищування вогнем і мечем кримських садів і селищ. Після приєднання, за Катерини, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Босфору, далеко від усіляких торгівельних доріг, задихається на дні глухого мішка. Зовнішній агонії Криму відповідає внутрішня. Основа всякого південного господарства — вода. Татари і турки були великими майстрами зрошування. Вони вміли ловити найдрібнішу цівку ґрунтової води, направити її глиняними трубами в обширні водойми, вміли використовувати різницю температур, що дає випоти і роси, вміли, як кровоносною системою, окропити сади і виноградники схилами гір.

Ударте киркою по будь-якому шиферному, абсолютно безплідному скату пагорба — ви натрапите на уламки гончарних труб; на вершині плоскогір’я ви знайдете вирви з овальними обточеними каменями, якими збиралася роса; у будь-якій купі дерев, що розрослася під скелею, ви розрізните здичавілу грушу і звироднілу виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом. Весь цей Магометів рай знищений дочиста. Замість пишних міст із Тисячі і Однієї Ночі росіяни побудували декілька убогих повітових міст за російськими трафаретами і частиною з потьомкінського романтизму, частиною для Єкатерининської реклами назвали їх псевдокласичним іменами — Севастополей, Сімферополей, Евпаторії. Давня Готія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами у стилі залізничних буфетів і публічних будинків і готелями в стилі імператорських палаців. Цей музей поганого смаку, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рив’єрі, вочевидь, так і залишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Російської епохи». Важко вважати залученням до російської культури ту обставину, що Крим відвідали як туристи або мандрівники кілька видатних російських поетів і що сюди приїжджали помирати від туберкульозу чудові письменники.

Але те, що землі систематично віднімалися у тих, хто любив і вмів їх обробляти, а на їхнє місце селилися ті, хто умів руйнувати налагоджене; що працелюбне і лояльне татарське населення було приневолене до низки трагічних еміграцій до Туреччини, в благодатному кліматі всеросійської туберкульозної здравниці поголовно вимирало, — саме від туберкульозу, — це показник стилю і характеру російського культуртрегерства.

Кримські татари — народ, у якому до примітивно-життєздатного стовбура монголізму були щеплені дуже міцні й відстояні культурні отрути, частково пом’якшені тим, що вони вже були раніше перероблені іншими еллінізованими варварами. Це викликало одразу прекрасне (у господарстві і естетичне, але не інтелектуальне) цвітіння, яке абсолютно зруйнувало первісну расову стійкість і міцність. У будь-якому татаринові одразу відчувається тонка спадкова культурність, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти. Півтораста років грубого імперського владицтва над Кримом вирвали у них ґрунт з-під ніг, а пустити нове коріння вони вже не можуть завдяки своєму грецькому, готському, італійському спадку.

Татарське мистецтво: архітектура, килими, майоліки, чекан металів — все це скінчилося; залишилися ще тканини та вишивки. Татарські жінки, за вродженим інстинктом, ще продовжують, як шовковичні черв’яки, сучити з себе дорогоцінні рослинні узори. Але і ця здатність вичерпується.

У Бахчисараї, в Ханському палаці, перетвореному на музей татарського мистецтва, довкола художника Боданінського, татарина за народженням, ще продовжують тліти останні іскри народного татарського мистецтва, що роздуваються диханням кількох людей, які його охороняють.

Вичерпні зібрання татарських орнаментів були зібрані худ. Чепуріною в Євпаторії і Олександрою Михайлівною Петровою у Феодосії, але праці їхні до цих пір не видані.

Ставлення російських художників до Криму було ставленням туристів, які переглядають прославлені своєю живописністю місця. Цей тон був даний Пушкіним, і після нього упродовж цілого століття поети і живописці бачили в Криму лише:

Волшебный край — очей отрада.

І нічого більше. Такі всі російські вірші і картини, написані за XIX століття. Всі вони славлять красу південного берега, і знаків окликів у віршах так само багато, як у картинах худих ялтинських кипарисів. Серед цих гостей бували, поза сумнівом, і дуже талановиті, але абсолютно не пов’язані ні з землею, ні з минулим Кримом, а тому сліпі і глухі до тієї трагічної землі, якою вони ступали.

Публікація на сайті http://crimeantatars.com