Зінаїда Тулуб: шлях крізь пекло
Де тільки Зінаїда Тулуб тоді не працювала! Бралася за будь-яку роботу, щоб врятувати себе і родину від голоду. То керує лекторською групою в політуправлінні Київського військового округу, то очолює лекторську секцію в Одеському обласному військкоматі, а вечорами читає лекції з літератури і театру у військових частинах. Нарешті її зараховують на посаду завідуючої літературним відділом Всеукраїнського фотокіноуправління, але такі райдужні сподівання-перспективи — писати кіносценарії та брати участь у кінозйомках — швидко погасли. Не стало кіноплівки, виробництво зупинилося, а написані Зінаїдою Тулуб сценарії «Гайдамаччина», «Йоганн Гутенберг», «Джордано Бруно» так і не були реалізовані. Встигла написати на замовлення низку невеличких кіносценаріїв, таких як «Бандиты», «Барометр подвел», «Великий Кріпак: Тарас Шевченко», «Дурная болезнь», «К великой цели», «Невидимый ужас — холера», про які Зінаїда Павлівна пізніше й не згадувала. Багато перекладає, передусім із французької та з української російською мовою, сучасних авторів: Григорія Косинку, Якова Качуру, Юліана Шпола, Григорія Епіка, Володимира Кузьмича, Юрія Яновського, бере на редагування твори й інших українських письменників. Це допомагало письменниці досконало вивчити українську мову, якої з дитинства не знала, але на курсах українізації вона поглиблює свої знання і з осені 1928 року розпочинає писати свій перший історичний роман українською мовою.
За історичну тему Зінаїда Тулуб взялася не випадково. Ще заробляючи на хліб щоденний сценаріями, вона зверталася до минулого українського народу періоду гетьмана Сагайдачного, гайдамаччини, життя Тараса Шевченка... Та й пам’ятала Максима Горького: він 1916 року звернувся до українських письменників із закликом «розпочати випуск спеціальної книжки з історії України, яка буде своєрідною енциклопедією. Російський народ і всі народи Росії треба ознайомити в популярній формі з минулим українського народу...»1 Згодом О. М. Горький опублікує спеціальну статтю в газеті «Жизнь искусства» (1919 р.) під назвою «Інсценізація історії культури», в якій пропонував відкривати художнім словом історичну долю, духовну спадщину та визначні культурні явища, постаті й події народів світу і цим збагачувати духовний світ трудової людини.
Саме з глибин реальної правди минулого брала Зінаїда Тулуб матеріал для відтворення в системі художніх образів далеких сторінок національної історії. Роман «Людолови», попри надмірну соціологізацію характерів та подій, підкреслену увагу, що її приділяє класовим розмежуванням, які часто прямолінійно «накладаються» на всі стани усіх суспільств — України, Польщі, Кримського ханства, Туреччини, — обстоює ідеал вільної людини, мужність і лицарство борців за свободу, сповнений щирої любові до рідного краю. Зінаїда Тулуб пам’ятала, якого вона роду, хто її предки. У спогадах вона зробить висновок: «Тулуби — прямі нащадки запорозьких козаків. За сімейними переказами, рід Тулубів походив із Криму. Може, вони були з турок, які володіли після ліквідації в Криму генуезьких колоній усім узбережжям, або з татар, які населяли внутрішні області півострова. Звісно, вони могли бути і з християнського населення Криму, тобто з вільновідпущених невільників, узятих татарами-людоловами в ясир, нарешті, могли вони бути з осілих там проїжджих торговців або просто випадковим пришлим людом півострова. Хоч би як там було, але в дитинстві я чула, що предки виїхали з Криму в Україну й були прийняті у військо запорізьке, і отримали землі у межах «Вольностей Запорозьких» на Полтавщині...
Попри все, наприкінці XVI й на початку XVII століть Тулуби були вже козаками і вважалися «козацькою старшиною». Траплялися мені в історичних документах імена полковника Андрія Тулуба й іншого Тулуба, писаря Війська Запорозького...2
Якби доля Зінаїди Тулуб так жорстоко не склалася, вона обов’язково дослідила б генеалогію свого роду і написала б історію родоводу Тулубів. У мемуарній «Повісті мого життя» вона згадує про свого прадіда Данила Савича Тулуба, про свого діда, учасника Кирило-Мефодіївського товариства, педагога і науковця Олександра Даниловича Тулуба і двох його синів — Павла Олександровича, свого батька, та рідного дядька Олександра Олександровича...3
Майбутні дослідники життя і творчості видатної української письменниці Зінаїди Тулуб із вдячністю зустрінуть біобібліографічний покажчик «Зінаїда Павлівна Тулуб (1890 — 1964)», який підготували співробітники довідково-бібліографічного обслуговування Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України. На його основі і завдяки цьому покажчику тепер можна приступати до написання літературної біографії Зінаїди Тулуб, наукового дослідження її життя і творчості. На жаль, не все написане нею збереглося: частина загинула в роки національно-визвольних змагань 1917 — 1920 рр., а родинний та особистий архів письменниці було знищено органами Державної безпеки УРСР.
«...1937 року загинув у моєму приміщенні весь мій родинний архів, усе листування трьох поколінь моїх родичів і всі документи ХІХ століття і за початок ХХ, всі рукописи й вірші мого батька, мемуари його вітчима, а головне — зошит, у якому батько записував, рано залишившись сиротою, розповіді моєї бабусі та знайомих про свого батька і найдорожчий нам зошит, точніше, книжка в брунатній шкіряній палітурці, де дід записував найзначніші події або найгостріші переживання свого життя», — із сумом писала Зінаїда Павлівна в «Повісті мого життя».
А скільки втратила українська література і культура внаслідок майже двадцятирічної вимушеної творчої перерви в житті письменниці! Та яка це творча перерва? Це каторга найвищої наруги над митцем — жорстока Ярославська тюрма, непосильна фізична праця на Колимі, заслання на поселення в Північному Казахстані... Із 1947 р., з огляду на інвалідність і закінчення строку покарання, її вислали до с. Узин-Агач Джамбульського району Алмаатинської області (Казахстан), де вона працювала завідувачкою шкільної бібліотеки, рахівницею «Заготзерна», секретарем-друкаркою райсільгоспвідділу, бібліотекаркою районної бібліотеки... Хвороба, завантаженість на роботі, відсутність наукових матеріалів — усе це, ясна річ, ускладнювало творчу працю. Та Зінаїда Тулуб намагалася працювати — писала казку-повість «Чарівний клубочок, або Таємниця загибелі двійок», яку надіслала до Києва Павлові Тичині з надією на опублікування, розпочала роботу над кіносценарієм «Кобзар і акин» про перебування Шевченка в Кос-Аралі в 1847 — 1850 рр.
Однак переслідування й репресивні акції щодо письменниці тривали. 16 травня 1950 р. їй оголосили ще один вирок — Особливої наради при міністрі державної безпеки СРСР: «...За належність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР»4. Власне, то була друга тяжка покара за тим самим безпідставним обвинуваченням. Минає четвертий рік поневірянь у жахливому кліматі, коли здоров’я погіршується з кожним днем, а робота по вісім годин на день украй виснажує, знесилює. До того ж погіршився зір, ліків, які прописав лікар, немає. Зінаїда Тулуб худне на очах — три роки тому її оперували: злоякісна пухлина грудей. Навіть якщо її і звільнять — куди податися? Нема ні чоловіка, ні дітей, пенсії не призначать — немає стажу. Трудова книжка та інші документи були вилучені під час арешту. Благає зняти з неї судимість, бо ж інакше їй не повернутися до Києва, де діє суворий паспортний контроль.
Ще 14 жовтня 1946 року Зінаїда Тулуб звертається до Генерального прокурора СРСР:
«Я інвалід, мені жити залишилося недовго, та я хочу решту днів присвятити своєму покликанню, літературній творчості, хочу написати ще дві-три хороші, чесні, добрі книжки на користь улюбленої Батьківщини».
Минає ще вісім каторжних років, і 31 липня 1954 року Зінаїда Тулуб знову благає бездушну владу. Цього разу пише звернення до голови Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилова:
«І хоч як сутужно буде мені, коли майно моє конфісковано, знову починати життя, але я прошу Вас повернути мене до улюбленої роботи, без якої життя моє позбавлене всякої радості, всякої мети і смислу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися до рідного Києва, знову працювати на улюбленому поприщі. Жити мені залишилося недовго: уже двічі робили мені операцію — видаляли пухлину раку. Невже на порозі смерті потрібен цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена й безмежна?!»5.
Не може не вражати потяг Зінаїди Тулуб до улюбленої праці, прагнення й за тяжких умов заслання, нещадної хвороби зібрати матеріали про Казахстан, щоб розпочати роботу над великим твором — романом «В степу безкраїм за Уралом». «Про Шевченка знайшла лише дві-три популярні брошури, силу старих газет та окремі розділи дисертація Марієтти Шагінян. Із таким багажем братися за велике полотно не дозволяла совість. Я шукала далі, мріючи знайти щось нове про Шевченка та його перебування в тих місцях»6, — розповідала згодом письменниця.
Із великим інтересом вона спостерігала й вивчала життя казахського народу, захоплювалася природою цього краю, звичаями, піснями, музикою, легендами, обрядами казахів, намагалася уявити, як жив тут, у цьому краї та серед цих людей, її геніальний земляк.
«Чарувала мене й розкішна природа Заілійського Ала-Тау, і все, чого тамтешні жителі либонь давно не помічали, але що так вражало приїжджих: від сніжно-білих серпанків одружених жінок до тюбетеєчок зі жмутком пугачевого пір’я у чорнооких дівчат, від пихливих верблюдів до маленьких сірих осликів із чорним хрестом на спині. Я жадібно вивчала історію Казахстану, його природу, вбрання та звичаї, слухала пісні й музику, читала казки та легенди, блукала базарами, одвідувала народні гуляння, весілля.
І від цього народжувалася спрага писати»7.
І ще один випадок був узимку 1947 — 1948 рр. під час виборів до Верховної ради СРСР. На агітпункті Тулуб познайомилася зі старим казахом, який сказав, «що коли він був «бала», тобто хлопчиком, він бачив в Орську аскера (солдата) з України, якого звали Тарасом.
— Він був акином (тобто поетом-співцем) і кобзарем, той аскер, — додав старий»8.
Старий казах Ісхаков розповів кілька епізодів, які мали безпосередній стосунок до життєвої долі солдата Шевченка. І хтозна, можливо, саме ці спогади спонукали Зінаїду Тулуб ними й почати свій другий історичний роман, у якому казахська сюжетна лінія майже повністю вигадана, нафантазована, уявлена, а шевченківська хоча й органічно переплітається з нею, але документально вивірена, всебічно виважена, продумана. Цей твір можна було б жанрово віднести до історичного роману-хроніки, оскільки всі події і факти життя Шевченка першого періоду заслання чітко визначені за часом та місцем перебігу. Хронологічна точність і послідовність у висвітленні біографії Шевченка давалися письменниці нелегко. «Живучи в селі, — з сумом писала вона в листі 31 березня 1950 р., — дати повноцінну роботу я не можу і з болем бачу, що минають останні роки життя (мені 60 років) і що тут я не можу дати Батьківщині те, що могла б в інших умовах — дві-три напористі, міцні й захоплюючі книжки. Навіть порівняно маленька, розпочата тут повість про перебування Тараса Шевченка в Казахстані лежить у мене мертвим вантажем, бо тут я не можу дістати навіть такого мінімуму матеріалів, як видане листування Шевченка і документи офіційного жандармського характеру про життя його в тюрмі та в солдатчині...»9
Інша річ — казахська сюжетна лінія, яка з’явилася внаслідок скупої розповіді Ісхакова про аскера Тараса і на основі детального вивчення життя казахського народу. Це, зокрема, згадка про те, що Шевченко намалював портрет доньки бая Кульжан і подарував закоханому в неї чабанові; що цей чабан виростив чудових скакунів, які мали виступити на кінних змаганнях, і що Шевченко допоміг чабанові продати шкурки чорно-бурих лисиць, аби той зміг заплатити за право взяти участь у змаганні.
Ці бувальщини розлого описані в романі, навіть ім’я Кульжан збережено; любовно і детально виписано легенди, звичаї, обряди, побут казахів. З особливою майстерністю зображено природу краю, степові та морські пейзажі. З високою відповідальністю поставилася романістка до відтворення мовно-культурного колориту історичної доби та місця дій, залучаючи до мовного самовираження героїв, до створення національно виразних характерів лексичні, фразеологічні, ідіоматичні вирази і стилістичні елементи з багатьох мов, особливо з української та казахської. Вражають любовно зображені змагання акинів, сцена зустрічі Шевченка з казахським акином Абдрахманом, весілля Шаукен, великий той, байга, сватання й весілля Кульжан, полювання на вовків тощо. Всюди почувається впевнена рука митця, який добре знає життя і побут казахського народу, розуміє його культуру, звичаї, відчуває духовну спорідненість із народом, який свого часу пригрів вигнанця з України. «Працюючи над твором, — згадувала авторка, — я з теплотою й пошаною згадувала чудовий казахський народ, з яким мала змогу добре познайомитися. Цим романом я хотіла внести свою маленьку частку у велику справу дружби наших народів»10.
Безпосередньо над романом Зінаїда Тулуб почала працювати після повернення до Києва (1956 р.). Протягом 1959 — 1962 рр. вона опанувала, за її зізнанням, «цей неосяжно-великий, часто повний протиріч матеріал» про Шевченка, написала кілька варіантів твору. У скороченому варіанті під назвою «За бортом» його було опубліковано в журналі «Прапор» 1962 р., а через два роки вийшов окремою книжкою, заголовком до якої став Шевченків рядок: «В степу безкраїм за Уралом».
Роман Зінаїди Тулуб — одне з найвидатніших явищ художньої Шевченкіани. Цей твір і досі широко популярний завдяки високохудожньому зображенню складної та величної постаті геніального поета, мислителя, художника, гуманіста. Варто додати, що Зінаїда Тулуб захопила в орбіту художнього дослідження чи не найскладніший період його життя. Тяжка, принизлива солдатчина в Богом забутому краї, далеко від рідної України, без друзів та підтримки, заборона писати й малювати, бездушна муштра — все це трагічно вразило чутливу вдачу Шевченка. Однак, як показала письменниця, поет не опускав рук: він жив подвійним життям. Одне було в усіх на очах: на плацу, в смердючій та гамірливій казармі, у бруді солдатської «словесності». Але було в нього ще інше, таємне і творче життя, про яке могли здогадуватися лише близькі, друзі. А сторонні й гадки не мали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостереження. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм тим клятим барабанам»11.
Мірою своїх творчих можливостей Зінаїда Тулуб заглиблювалася у психологію творчості митця і здобувала значного ідейно-емоційного ефекту зображення душевних настроїв та переживань поета і художника. Особливо вдало відтворила вона історію ескізу «Розп’яття», змалювання казахського хлопчика Рахіма: цей епізод виявився своєрідною сюжетною ілюстрацією до Шевченкових малюнків «Казахський хлопчик розкурює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Байгуші» та інших творів.
Не всі епізоди, пов’язані з психологією творчості, передусім із сюжетним опануванням балади «Чума», поеми «Варнак», віршів «Прощай, убогий Кос-Арал», «Самому чудно» та інших, письменниця зуміла психологічно обѓрунтувати, але слід пам’ятати, що найскладніша сфера людського духу, якою є психологія творчості, стає для письменників-біографів найвищим порогом, переступити через який щастить небагатьом. Та Зінаїда Тулуб розуміла складність такого завдання і добре усвідомлювала, що Шевченко ніколи не почував себе повністю вільним, змушений був повсякчас приховувати свою творчу працю, здебільшого робив начерки, чернетки віршів у надії згодом — після визволення — доопрацювати їх. Чи не тому вона досить часто переповідала те, що робив чи думав Шевченко, інформативно викладаючи основні творчі зацікавлення поета, хоч його малярська спадщина осмислюється з більшою образно-психологічною проникливістю і переконливістю.
Зінаїда Тулуб подала образ Шевченка на широкому тлі глибинних суспільно-політичних і духовних процесів тогочасної дійсності, розкрила формування його ідейно-світоглядних орієнтирів. Цьому сприяло широке залучення до «романного життя Шевченка» його дружніх взаємин з братами Лазаревськими, політичних суперечок та розмов із польськими політичними засланцями, спілкування з генералом Ісаєвим, офіцерами Бутаковим, Макшеєвим, Герном, писарем Лаврентьєвим, солдатом Кузьмичем, які співчутливо ставилися до опального поета і намагалися підтримати його й допомогти.
Нелегко давався хворій письменниці цей останній її великий твір. Та протягом останніх восьми років, проведених у Києві до дня смерті — 26 вересня 1964 р., Зінаїда Тулуб внесла деякі зміни й доповнення до «Людоловів», зробила новий, російськомовний варіант цього роману під назвою «Сагайдачный», написала оповідання «Заважалочка-допомагалочка» та мемуари під назвою «Моє життя» обсягом близько 900 сторінок. Усі ці твори, а також повість «Чарівний клубочок», за винятком роману «В степу безкраїм за Уралом», поки що не опубліковано.
Високий приклад невгасимого творчого палахкотіння Шевченкового слова був для Зінаїди Тулуб великою духовною підтримкою, моральною основою в переборенні особистої недолі та в утвердженні себе, своєї творчої індивідуальності через художнє осягнення образу Кобзаря, терни творчого духу якого так жорстоко повторилися в долі Зінаїди Тулуб.
1 Братерство літератур. — Вип. 1. — К.: Дніпро, 1977. — С. 221.
2 Тулуб З. Повість мого життя // Україна. Наука і культура. — 1991. — Вип. 25. — С. 350.
3 Див. також: Кузьмінський Анатолій, Поліщук Володимир. Життєві шляхи родини Тулубів. — Черкаси, 2010. Микола Сиротюк. Зінаїда Тулуб. — К., 1968. Гнатюк М. М. Роман і біографія («Людолови» З. П. Тулуб). — К., 1998. М. Гнатюк Концепт Тараса Шевченка в естетиці й духовній біографії Зінаїди Тулуб. — Шевченкознавчі студії. Випуск одинадцятий. Збірник наукових праць. К., 2009. — С. 124 — 131.
4 Див.: З порога смерті... Письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. 1. — К., 1991. — С. 427.
5 Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Фонд № 150.
6 Тулуб З. В степу безкраїм за Уралом // Дніпро. — 1964. — № 3. — С. 96.
7 Там само.
8 Там само. — С. 97.
9 Цит. за: Сиротюк М. Зінаїда Тулуб. — С. 149 — 150.
10 Тулуб З. В степу безкраїм за Уралом. — С. 98.
11 Там само. — С. 123.
