Злет і падіння Івана Брюховецького

Історія досить скупа на інформацію щодо походження та молодих років майбутнього гетьмана. Першу документальну згадку про нього зустрічаємо лише під 1649 роком у реєстрі Війська Запорозького, де він записаний як «Мартинець Хмельницького». Таке «несолідне» ім'я дало підстави дослідникам вважати, що Брюховецький походив із соціальних «низів» і зводити його роль у роки Хмельниччини до кімнатного слуги гетьмана. Про те, що це не відповідало дійсності, свідчить чимало відомих нам фактів ранньої біографії Івана Мартиновича. Зокрема, навесні 1656 року за дорученням гетьмана він із дипломатичною місією відвідує трансильванського князя, двома роками потому — польського короля. Це свідчило, як мінімум, про знання Брюховецьким латини (тогочасної офіційної мови дипломатії) та правил світського етикету. Шляхетне походження виказує і його служба при гетьманському дворі: Хмельницький прагнув заснувати власну правлячу династію і виховання свого спадкоємця Юрія доручає саме Брюховецькому.

Після смерті Богдана старшині вдалося вмовити молодого гетьманича не вступати на правління, а продовжити, поки що, своє навчання. Восени 1657 р. Юрій від'їжджає до Києва, до знаменитої Могилянської колегії, і поруч нього бачимо й Івана Мартиновича. Наступні два роки в Україні пройшли під знаком запеклої політичної боротьби між прибічниками та противниками гетьмана Івана Виговського. Спочатку Брюховецький підтримує останнього. Коли ж опозиція звертається до Юрія, аби він став знаменом у боротьбі з ненависним кланом Виговських, Брюховецький не лише зрікається дружби з гетьманом, а й їде на Запорожжя агітувати січовиків проти нього.

Сучасники вже тоді відзначали такий природний дар Брюховецького, як «цікавість у річах». Отож йому не важко було вмовити запорожців, аби ті звели Юрія на гетьманство. Парадоксально, але після такої блискучої перемоги наш «герой» не повертається в гетьманську Україну в надії на щедру винагороду свого вихованця. Авторитет нового гетьмана після того, як він підписав принизливу для України угоду з царем 1659 року, стрімко падав, і політичне чуття Івана Мартиновича підказало власну політичну гру. Блискучі ораторські здібності, майстерність популістських прийомів, тонке розуміння людської психології та вміння грати на людських слабкостях – усе це дало змогу майбутньому гетьманові швидко завоювати авторитет на Запорожжі, де він жив, за словами літопису, «в добром захованю і в ласці всего войска Низового». Вже наприкінці вересня 1659 року січове товариство обирає його кошовим. Рік потому, в жовтні 1660 р., Хмельниченко зрікається зверхності царя й присягає польському королеві. Цей момент Іван Мартинович i обирає для штурму нової політичної висоти.

Переходові Хмельниченка під зверхність короля передувавала нищівна поразка царських військ під Чудновим. Але на Запорозькій Січі й на Лівобережній Україні на той час населення більше тягнулося до Москви, ніж до Варшави. Тому й сходження на гетьманство Брюховецький планує здійснити завдяки допомозі першої. Кошовий негайно їде в «білокам'яну» заспокоювати царя, розуміючи, що така послуга швидко не забудеться. Щоправда, поки претендент їздив до царя, супроти Юрія виступив його дядько полковник переяславський Яким Сомко, котрий не лише засвідчив вірність присязі Москви, а й відбив наступ ворожих військ на Лівобережжя. Після цього Сомко скликав козацьку раду, яка й проголосила його гетьманом Лівобережної України. Брюховецькому доводилося розпочинати все спочатку. Повернувшись на Запорожжя з Москви зі знаками царської милості, грішми та зброєю, претендент на противагу Сомку проголошує себе кошовим гетьманом.

Правомочність виборів на гетьманство брата першої дружини Б.Хмельницького Я. Сомка не визнає брат третьої дружини славетного гетьмана, полковник ніжинський Василь Золотаренко, котрий також рветься до булави. Поки суперники обливають один одного брудом, Брюховецький домагається цілого ряду важливих перемог. Насамперед, він перетягує на свій бік надзвичайно впливового, особливо в придворних колах Москви, місцеблюстителя кафедри митрополита Київського – єпископа Мефодія. Тонко розуміючи властолюбну натуру єпископа, Іван Мартинович у розмовах з ним неодноразово висловлюється за обмеження повноважень козацької старшини, критикує спроби Сомка зміцнити гетьманську владу та відтіснити Мефодія від вирішення світських справ. Брюховецький пропонує взагалі ліквідувати інститут гетьманської влади в Україні, доручивши управління нею комусь із царських вельмож.

Оскільки Сомко зійшов на вершину влади завдяки підтримці статечного «кармазинового» козацтва (тогочасного українського «середнього класу»), Іван Мартинович у боротьбі за владу робить ставку на підтримку знедолених верств населення. Претендент наполегливо формує образ захисника інтересів незаможних верств, гнівно картає політику «кармазинового» козацтва, щедро обіцяє рядовим козакам і селянам раз і назавжди покінчити з проявами насильства та несправедливості влади. Водночас, зустрічаючись із багатими міщанами, обіцяє вивести міста з-під влади гетьманської адміністрації. Слух запорожців лестять заяви Івана Мартиновича щодо необхідності посилення впливу їх спільноти на життя в Україні. Після такої масованої і всеохоплюючої передвиборної кампанії результати скликаної 17 червня 1663 року «Чорної Ради» під Ніжином неважко було передбачити; Брюховецького проголосили гетьманом, його опонентів заарештували, звинуватили у зраді й стратили. Сп'янілий від успіху «електорат» Івана Мартиновича ще три дні гучно святкував свою перемогу, грабуючи старшинські садиби та вбиваючи їх власників.

Але свято не може тривати вічно. Надалі гетьман діяв так, як і мав діяти вже обраний правитель. Аби позбутися непотрібної тепер опіки Мефодія, гетьман мало не зразу після виборів повідомляє в Москву сенсаційну новину — єпископ має намір зрадити царя! Щоб не бути маріонеткою в руках запорожців, гетьман розділив їх на невеликі загони й розквартирував на всьому Лівобережжі. Український правитель клопотався перед царем, аби той взагалі заборонив Січі безпосередньо, минаючи гетьмана, звертатися до Москви. Протягом усього гетьманування Брюховецький намагається обмежити міське самоврядування, зменшує кількість міських громад, які мали право користуватися Магдебурзькими привілеями, обкладає населення міст податком на свою користь. Досить помітною стає і зміна поглядів Івана Мартиновича на характер стосунків із царем: він усіляко намагається уникнути виконання взятих на себе фінансових зобов'язань. Забувши дані раніше обіцянки, він заявив, що все буде так, як було за Виговського.

В результаті гетьман майже зразу ж втрачає старих партнерів і друзів. А тому і його спроби зупинити наступ Москви на український суверенітет були приречені на поразку. Не маючи підтримки всередині України, восени 1665 року він першим із гетьманів їде до Москви, аби за її допомогою «власті прибавіть». Але підписана в Москві нова угода з царем фактично зводить нанівець автономію Лівобережної України. Цар жалує Брюховецького боярським титулом і одружує на дочці князя Долгорукого. Але це ще дужче розпалювало ненависть до гетьмана. Прибуття ж в Україну царської адміністрації влітку 1666 року провокує збройні антимосковські й антигетьманські виступи на Переяславщині. За таких умов гетьман зважується на кардинальний крок — зрікається влади царя і збройно виступає проти учорашніх покровителів.

Але сталося це вже занадто пізно. Брюховецький не переконав патріотичні сили козацтва в щирості його намірів боронити українські права й вольності. 7 червня 1668 року поблизу Диканьки на Полтавщині, прочувши про наближення військ правобережного гетьмана Петра Дорошенка, натовп вчорашніх прибічників Брюховецького накинувся на свого правителя й голіруч розтерзав його. Не по-християнськи суворо, але лапідарно й влучно відреагував на смерть гетьмана сучасник-літописець: «Забит, і правильно».

Ось так завершився 331 рік тому перший масштабний дослід з приживлення популізму на український політичний грунт. Отож, чи варто експериментувати нині?..