Зловісне перетворення

«Київ — мати міст руських», «Руський князь Ярослав Мудрий», «геніальна пам’ятка давньоруської літератури — «Слово про полку Ігоревім». Подібні приклади, здається, можна наводити нескінченно. Це саме той випадок, коли «незначні» відтінки слів мають величезне, без перебільшення, історико-політичне значення. Бо «великі государі московські», починаючи ще з другої половини XV століття, чудово знали, що робили, коли підміняли історію давньоруської держави Володимира Святого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха (давньоруської — від слова «Русь»!) історією «Русії» — цей термін вживали у своїх документах кремлівські царі й великі князі XV—XVІ століть, Московії, пізніше Російської імперії, Росії (з часів правління Петра І). Знали, що робили, бо історичне первородство, історична спадкоємність, нарешті, історична легітимність — категорії як мінімум не менш важливі, ніж золотий запас країни, розміри її території або оснащеність її війська. Привласнити історію України-Руси, «вмонтувати» її як невід’ємну складову частину в концепцію історії «загальноруської» — без цього неможливо було створити самодержавну, жорстко централізовану Московську державу Івана ІІІ, Івана ІV Грозного та царя Олексія Михайловича, приєднати одвічні землі України-Руси й урешті-решт залізом і кров’ю спаяти абсолютистську монархію Петра І. Ось чому нам, українцям, сам Бог велів дуже чітко розрізняти слова «руський» (від «Русі», тієї, давньої) та «російський»; росіянам це розрізняти набагато складніше: через низку політичних причин і традицій слова «зливаються».

Як відбувалася ця підміна? Важливо зважати на те, що почалася вона аж ніяк не в першій половині ХІХ століття, коли Микола Карамзін опублікував знамениту «Історію держави Російської» та виступив зі своєю «загальноруською» схемою історії східних слов’ян Михайло Погодін. Більше того, ініціаторами цієї «славної справи» були взагалі не вчені-історики, а давні правителі московські — великі князі, царі вкупі з предстоятелями православної церкви — митрополитами, потім патріархами московськими (ці вищі ієрархи свідомо прагнули до зміцнення самодержавної Московії, відводячи при цьому і собі досить «почесну» роль духовних наставників світських владик).

Для розуміння процесу самодержавного «підчищення» історії абсолютно необхідно мати на увазі, що літописи — цей найважливіший носій історичної свідомості та пам’яті народу впродовж багатьох століть — велися в XІV—XVІ століттях (ми беремо поки що для аналізу саме цей період) або при дворі московських великих князів (це абсолютна більшість текстів), або при дворі митрополитів (про їхню політичну орієнтацію ми вже згадували). Уже в першому так званому загальноруському літописному тексті митрополита Кипріана (його ще називають Троїцьким літописом, 1409 р.) виразно видно прагнення «прославити», «підвести» саме московських князів над сусідніми володарями — князями тверськими, рязанськими, нижегородськими, навіть над Великим Новгородом... «Процес пішов», цей процес розвивався не одне століття; зауважимо, що ще одна історична подія, дуже важлива для розуміння теми, що розглядається нами, — це переїзд київського (!) митрополита Петра спочатку до Владимира, а потім до Москви (1301 р.).

Далеко не відразу великі князі московські знайшли ідеологічне «обѓрунтування» легітимності й міцності створюваної ними методом «вогню та меча» єдиної централізованої держави. Для цього були потрібні масштабні історичні фальсифікації, «підчищення» літописів, «виховання» непокірних ченців-літописців із застосуванням батога, тортур і страт (особливо на цьому терені виявив себе Іван ІV Васильович Грозний). Суть цієї «ідеології» зводилася ось до чого: великі князі (далі царі) московські є прямими нащадками і наступниками славних князів Київської Русі (України-Руси) з династії Рюриковичів (ось звідки «руський» — похідне від «Русь», яке вживається фактично у значенні «московський», що «належить до спадщини великих князів московських»). Позаяк, як стверджував уже великий князь Іван ІІІ (1462—1505), «ми з коліна князів володимирських і суздальських — самодержавнійших і старійших із коліна Рюрикова (насправді ж ці князі володимирські — Юрій Долгорукий, Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо — зовсім не були сильнішими і «самодержавнійшими» серед правителів староруських князівств, «першими серед рівних» залишалися київські князі). І ось таким чином Іван ІІІ, Іван ІV, Василь ІІІ та інші самовладні «великі государі», ревно «збираючи землі» довкола Москви, зводили джерела своєї влади, сили, легітимного права на престол прямо до великих князів Київських Володимира Святого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха (ось звідки Ярослав Мудрий — не «князь Русі», але «князь Руський»).

Дуже цікавою пам’яткою для обговорюваного нами предмета є так званий Ніконівський, або Патріарший літопис середини XVІ століття (епоха Івана ІV). Він починається з викладу всесвітньої історії та включає біблейські історичні книги, візантійські хроніки й низку інших творів з історії роду людського. Грандіозним був і загальний задум: московська («руська») історія представлена в літописі як частина історії всесвітньої. Царства Іудейське, Вавілонське, Еллінське, Римське й Візантійське занепали; їхнім наступником, на думку укладачів твору (та його самодержавного редактора Івана Грозного), є саме Московська держава — єдино можлива законна наступниця Київської Русі. Самий рід великих князів і царів московських Іван ІV зводив... до Августа, цезаря римського, від якого вели свої родоводи багато государів Європи.

Колосальне Лицьове зведення, тобто список, прикрашений мініатюрами, Ніконівського літопису вимагало грандіозних витрат та зусиль. Було спеціально придбано велику кількість італійського паперу вищого сорту; кращі живописці працювали над його мініатюрами. Залучили сотні писарів. Один лише перший том містив 2062 сторінки і 1677 мініатюр; усього ж томів було десять. Але, на думку царя, все це було політично абсолютно необхідно: належало провести єдину «думку державну» про спадкоємність царської гідності «руських» государів від римських та візантійських імператорів, про одвічну єдинодержавність на Русі, про історичне право московського царя на всю спадщину Київської Русі — України-Руси, в тому числі на ту, якою тоді володіли Польща та Велике князівство Литовське. Вся держава розглядається як вотчина великих князів і царів московських, вони — єдині володарі Руської землі, повновладні розпорядники її долі.

Доречно тут згадати і знаменитого ченця псковського Єлєазарова монастиря Філофея, який ревно підтримував ідею московської єдинодержавності. Саме йому належить сумнозвісна фраза: «Москва — третій Рим» (імовірно 1510 р.). Усю історію Філофей розглядає як історію спадкоємності царства вічного Риму. Був древній, «старий» Рим. Він занепав. Та сама доля спіткала і другий Рим — Константинополь. Єдиним носієм «справжньої віри» й усієї духовної спадщини Давньої Русі виявляється, зрозуміло, Москва, а не Київ. «Наша ж Руська земля (держава Московська, за розумінням Філофея. — І. С.) росте, і молодіє, і підноситься, їй же зростати, і молодіти, і розширюватися повік». Руське — Московське — царство є третім і останнім, Римом. «Два Рими занепали, третій стоїть, а четвертому не бути», — писав Філофей. Російський цар — наступник влади імператорів старого й нового Риму, звідси витікає його відповідальність перед підданими: «Сего ради подобает тебе, о царю, содержать царство твое со страхом Божиим», — так висловився вчений чернець Філофей.

«Страх Божий» (точніше, доля людської особистості в ту сувору добу зміцнення московського самовладдя, яке не визнавало жодних законів і безсоромно привласнило ім’я та спадщину Древньої Русі) — це тема глибока і серйозна. Сподіваємося, що незабаром вона знайде висвітлення на сторінках «Дня». Поки що зупинимося на дуже характерному терміні, вжитому Філофеєм: «Руська земля». Це — не лише «земля» в прямому значенні цього слова, а й «держава» і «народ». Причому показово, що два цих ключових поняття досить часто ототожнюються як у літописах, так і в офіційних державних документах Московської держави ХVІ—ХVІІ століть. Водночас уже в ту епоху в низці передових європейських країн (Англія, Швеція, Голландія, Швейцарія, якоюсь мірою в Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському, до складу яких було інтегровано етнічні українські території) «держава» і «народ» були далеко не рівнозначними категоріями; так, королева Англії Єлизавета I, звертаючись 1566 року до членів свого парламенту, заявила: «Я та мої міністри не завжди знаємо правду про те, чого хоче мій народ; звідси різноманітні непорозуміння, але наша влада усуватиме ці непорозуміння», отже, уже відчувається «вододіл» між державою і народом. Про те, з якого роду державою належало «возз’єднатися» українцям у ХVІІ—ХVІІІ століттях, свідчить один досить красномовний приклад. Того ж 1566 року, в розпал масових боєнь «опричнини», цар Іван ІV скликав Боярську думу — номінально найвищий законодавчий та представницький орган. Бояри — члени Думи слухняно підтримали терористичний курс царя, але посміли подати монархові вірнопідданську «чолобитну» з благальним проханням якщо не припинити, то хоча б призупинити криваві розправи. Усіх, хто посмів вручити цареві чолобитну, було схоплено й після жорстоких тортур страчено за царським наказом. Порівняємо це не з демократичними традиціями запорізьких козачих «кіл», де призначалися і знімалися кошові отамани, а хоча б із регламентом сейму тодішньої Речі Посполитої, де кожен депутат (посол) мав право вето на будь-яке рішення. Хай що кажи, але різниця, м’яко кажучи, відчутна...

Не лише символічною, а й наповненою досить реальним політичним, а саме великодержавним вмістом була й добре відома в історії акція: «Улітку 1547-го, січня 16-го, в неділю, вінчаний був на царство Руське благовірний великий князь усія Русії Іван Васильович, царським вінцем і бармами (частина княжого або царського одягу. — І. С.)». Під час цієї церемонії на майбутнього Івана Грозного було покладено славнозвісну «шапку Мономаха», що входила в «парадне вбрання» московських володарів, вони надягали її в урочистих випадках, бо саме вона служила символом влади. Вінець надзвичайної краси та цінності пов’язувався з уявленнями про спадкоємність влади московських государів від князів володимирських, а через них і київських. Великі князі московські заявляли, що одержали його від «великих» володимирських князів, які самі отримали його з Києва. Першим володарем цього багатющого убору був офіційно проголошений великий князь київський Володимир Мономах. Ось так символічно було «підтверджено» уявну спадкоємність великих князів та царів московських — і Київської Русі. Найцікавіше, що, на думку багатьох учених, «шапка Мономаха» — це насправді витвір східних, бухарських майстрів, вона була подарунком московському князю Іванові Калиті від золотоординського хана Узбека (20-ті роки ХІV століття).

«Слава і саме ім’я Русі від нас до Москви перейшло». Абсолютно не випадково, що автор «Історії Русів» вклав ці слова у вуста гетьмана Івана Мазепи, який піднявся на боротьбу за незалежність України. Коли вирішено питання про політичне первородство — багато що стає зрозумілим.