Зустріч з ідеалістом
Найбільш екзотичними феноменами закордону завжди були і є тамтешні українці — життя на чужині виносить на поверхню латентні риси нашого характеру, менталітету, майже не помітні на батьківщині. І предивні метаморфози трапляються з українцями: у себе вдома ми — старосвіцькі поміщики, а за кордоном — Феофани Прокоповичі, Безбородьки, Гоголі, Рєпіни.
У Римі я мала нагоду зустрітися з людьми не менш яскравими, ніж ті особистості, портрети яких писали майстри Відродження. Зокрема, з отцем доктором Іваном Музичкою — богословом, істориком, філософом, а до того — дбайливим і сумлінним парохом. Прогулянка з ним середньовічними вуличками та довгою анфіладою розкішних соборів (про які він знає, здається, все, що тільки можна знати) стала для мене подією. Ми йшли собі серед римських старожитностей і розмовляли; найбільше про своє наболіле, українське.
Отцю Івану 79 років. Народився він на Івано-Франківщині; після війни опинився в Італії, де отримав солідну теологічну освіту. Вільно користується кількома європейськими мовами. У Римі вже 25 років — працював у службі митрополита Йосипа Сліпого, проректором Українського католицького університету, ректором колегії Святої Софії. Зараз опікується двома українськими парафіями; одна в Римі, друга — в Неаполі, куди він їздить за 250 км туди й звідти електричкою. Попри хворі серце й ноги.
Іван Музичка розповідає, що за радянських часів старі емігранти зазвичай були людьми української ідеї і вельми дбали про репутацію українців. «Може, це було перебільшення, але ми постійно пам’ятали, що єдині представляємо тут свій — а не радянський — нарід перед світом. Намагалися за всіх обставин отримати серйозну освіту, сумлінно виконувати свої обов’язки. Робили все можливе, хоч і невелике, аби якось допомогти людям на батьківщині. Віддано служили Українській греко-католицькій церкві, яка була й є сенсом і формою нашого життя».
Зараз атмосфера в діаспорі радикально змінилася на гірше, вважає отець Іван, а престиж українців тут, у Римі, у Ватикані знищується на очах. Насамперед через несерйозне ставлення до освіти з боку молодих українців, майбутніх священиків, що приїжджають до Риму навчатися у Папських університетах. «Все виходить не так, як про це мріялось колись, — каже о. Іван, — є свобода, є освітянські можливості, в Україні відчувається велика й нагальна потреба в освіченому духовенстві, а богословський, науковий рівень молодого покоління падає.» До Риму часто-густо приїжджають випадкові люди — без покликання, без відчуття обов’язку чи бажання присвятити себе служінню церкві й людям. До того ж, зовсім неготові навчатися у Римі, де викладання ведеться, ясно ж, італійською мовою. «Уславлена» радянська система освіти не дала їм хоча б початкового знання іноземних мов, на яке можна було б спертися. А найгірше те, що більшість студентів не має звички, не кажучи вже про схильність, до розумової праці.
Іван Музичка гірко констатує: «Значна частина цих приїжджих на студії молодиків навіть не збирається пов’язувати своє життя з церквою. Вони просто користуються можливістю пожити в Римі за рахунок церкви, полагодити фінансові справи, а може й знайти собі тут роботу. Це якісь Остапи Бендери — приїдуть, трохи навчаться італійської, а потім — шукай вітру в полі!» Буває так, що з 30 семінаристів тільки 2—3 стають священиками.
Чому так виходить? О. Іван вважає, що «народ зіпсований більшовизмом — людей навчено брехати, пити на роботі, а крадіжки взагалі перестали вважатися за гріх, бо ж крали «нічиє». В результаті маємо людей, які просто не знають, що це таке — жити для інших. У час, коли люди, суспільство, церква потребують енергійних освічених працівників, кожен хоче якось перечекати, пересидіти. Як це було в часи набігів степовиків, коли козаки ховалися в ставках, річках із очеретиною в роті. Замість того, щоб брати косу та йти захищати своє село, свою хату».
Доктор Іван Музичка належить до нечисленного й дуже привабливого підвиду Homo Sapiens — до ідеалістів. Ми вже й забули, що ідеалісти є «сіллю солі землі», що на них тримається людський (на відміну від звірячого) світ. І не помічаємо, як нам сьогодні бракує ідеалістів, — бракує значно більше, ніж навіть професійних політиків чи чесних комерсантів.
