Анар, який не має кордонів

За паспортом він Анар Расул-огли Рзаєв. А знають його в Азербайджані й у різних країнах світу як просто Анара. Нещодавно у київському видавництві «Ярославів Вал» вийшов збірник українських перекладів творів письменника. До нього увійшли повісті «Білий Овен, чорний Овен», «Ювілей Данте» та «Коло (Біла гавань)», п’єса «Ланцюжок», есей «Стогін Кяманчі, що очищує» й оповідання «Я, ти, він і телефон», «Грузинське прізвище» та «На ранок після тієї ночі».

Анар належить до славетної в Азербайджані родини. Його батьки — поети Расул Рза й Нігляр Рафібейлі. Їх уже немає серед живих. Їхні імена звучать не тільки в спогадах людей, у ЗМІ, у книжках, а й у назвах двох вулиць, що зустрілися поблизу родинного дому Анара. Є в тому своя закономірність і символічність — це подружжя завжди було разом, і вулиці — також.

Легко уявити, в якій атмосфері виростав і формувався майбутній письменник. У їхньому гостинному домі бували представники літературного бомонду. З різних республік тодішнього Союзу. А ще багатюща бібліотека, в якій натхненний юний читач пережив стільки дивовижних пригод, проходячи разом із героями популярних творів крізь найнеймовірніші випробування. Тільки той, хто виріс серед книжок, може уявити все те й згадати своє, повертаючись у юні дні, коли йому манливо світилися назви книжок, що вабили в далекі й незнані світи, щоб познайомити з людьми різних часів і народів.

Зрештою Анар опинився у тому світі, для якого він був створений і цілком готовий до існування в ньому, бо позаду в нього було, сказати б, літературоцентричне дитинство і та юність, у якій однією з головних дійових осіб стала література. У двадцять два письменницький син закінчує філфак Азербайджанського держуніверситету, а 1960-го завершено його студії на Вищих сценарних і режисерських курсах у Москві.

Анар одразу зарекомендував себе автором, як дехто зауважував, «різностильним». Йому однаково цікаві й історичні сюжети, й ліричні історії, й сатиричні, й фантастичні, й глибоко психологічні, й навіть кримінальні (скажімо, його «Опівнічна подія», що з’явилася друком 1974 року, — абсолютно «інший» Анар, цілковито поглинутий дослідженням мотивів злочину й «прочитання» його слідів тими, хто стоїть на сторожі законності та порядку). Так само жадібний і на жанрове розмаїття. Він однаково охоче пише прозу (здебільшого оповідання й короткі повісті), п’єси, кіносценарії, есеїстику й публіцистику.

Кілька років тому, коли Анар був у Києві під час фестивалю «Слово без кордонів», мені пощастило говорити з ним про його прозу. Я розповів, що він почався для мене саме з фільму «Щовечора об одинадцятій», знятого за оповіданням «Я, ти, він і телефон». Здавалося б, абсолютно непретензійна мелодрама, що, як це здебільшого ведеться, не обернулася сльозоточивою історією, а набрала такого глибокого екзистенційного звучання, яке просто не видалося можливим у контексті бравурно-легковажної зав’язки твору, лишилася в пам’яті. Мені відкривався письменник, котрий, здавалося, володів усіма стилями. Меланхолійний неореалізм, романтична іронія, гротеск, абсурд, притчова багатозначність, реалістична незворушність, лірична одухотвореність, пластика й сатирична фантастика, дотепна пародія — все це явила в собі проза нового для мене автора з Азербайджану. Проза, що нагадує симфонічний оркестр. У всьому повнозвуччі. Відтоді я читав Анарове все, що потрапляло мені на очі.

Анар створив враження спокійного інтроверта, який домежно зосереджений на своїх думках і настроях. Такі люди надійно захищені від небезпечних лестощів. У них — виразно сформована ієрархія цінностей, яка й диктує їм реакцію на всі змістові сигнали світу. Я дійшов цього висновку, не тільки слухаючи Анара й спостерігаючи за ним. Моє припущення переросло у твердість такого переконання, коли вже після київської зустрічі з Анаром прочитав його роман-спогад «Без вас». Цей твір нагадав мені Марселя Пруста. (До речі, його Анар не раз називає серед своїх літературних симпатій.)

Анар яскраво представляє саме так звану міську прозу. Його персонажі — люди міста, здебільшого інтелігенція. Простір його прози — сучасний мегаполіс, здебільшого добре знаний автором Баку, який легко пізнається і з докладно виписаної топографії, і з таких — ледь уловимих — деталей, як, скажімо, запах міста, архітектурні раритети, біографічні подробиці й соціальний статус його персонажів.

Сам Анар — уважний читач, який добре знає азербайджанську літературу, чутливо вловив її тодішні якісні зміни. У своїй статті «Простір прози» він подає широку панораму пошуків своїх колег, зірко вирізняючи всі якісні в ній зміни. За його спостереженням, межі «нової прози» раптово розсунулися саме на початку шістдесятих років, коли в азербайджанській літературі з’явилося талановите покоління молодих письменників, а воднораз це став час творчого перелому й для деяких інших авторів, які прийшли в літературу раніше.

Один із кореспондентів запитав Анара, як він себе ідентифікує в цьому складному глобалізованому світі, до яких культурних тенденцій тяжіє. Ось його відповідь: «Мені до душі мудре поєднання духовних цінностей із сучасним прагматизмом, гармонійний синтез культур Сходу й Заходу — саме те, що, на мій погляд, може сприяти реальному становленню і розвитку універсальних основ справедливості світу, сприяти вдосконаленню людства. Є таке поняття «громадянин світу». Я ним не є, до цієї когорти належить, наприклад, Ростропович, який по всьому світу гастролював, у мене немає такої можливості. Я це кажу в тому розумінні, що не відчуваю себе чисто східним письменником  або чисто західним. І не тільки письменником — у своєму світочутті я намагаюся гармонійно синтезувати ці цінності, вбираючи в себе одне і друге».

Точність цієї автохарактеристики важко заперечити. Глибоко національний письменник Анар (і в цьому є своя важлива закономірність) — не меншою мірою — глибоко інтернаціональний. Належачи своєму Азербайджану, Анар воднораз належить і світові. Він — той, чиє слово охоче пропускають крізь усі кордони.