«Асиметрична симетрія»
Лесь Белей та Лукаш Сатурчак представили книжку репортажів про польсько-українські відносини
Двоє авторів, дві країни, дві мови, двадцять міст і місць. Автор перший — український поет і репортажист Лесь Белей, закінчив Ужгородський та Вроцлавський університети, мовознавець, автор поетичних книжок «Листи без відповіді» та «Дзеркальний куб», книжки репортажів «Ліхіє дев’яності: страх і ненависть в Ужгороді». Автор другий — польський репортажист і літературознавець Лукаш Сатурчак, теж випускник Вроцлавського університету, досліджував ідентичність у текстах Юрія Андруховича та Оксани Забужко, автор книжки «Галіція». Спільно ці автори спробували дізнатися, як виглядають сучасні польсько-українські відносини, — «не офіційні політичні декларації, дипломатичні реверанси чи інтелектуальні дискурси, а звичайні погляди простих поляків та українців». У результаті вийшли книжка «Асиметрична симетрія: польові дослідження українсько-польських відносин», яку автори нещодавно представили як в Польщі, так і в Україні.
НЕТИПОВА ТИПОЛОГІЯ
«Польсько-українські відносини часто є предметом багатьох політичних дискусій, «вирозумованих» дискурсів і досліджень, — каже Лесь Белей на зустрічі у львівській книгарні «Є». — Але є дуже мало випадків, коли ця тема досліджується через спілкування з простими людьми. Тому у видавництві «Темпора» виникла ідея зробити таке польове дослідження польсько-українських відносин». Для цього автори вибрали десять міст по обидва боки кордону. Будучи точними, скажемо, що це Шегині, Медика (кордон), Волинь та Підкарпаття (історичні травми), Кременець (батьківщина Словацького) та Новиця (де народився Антонич), Львів та Краків (дві Галіції), Житомирщина та Нижня Сілезія (діаспорні центри), столиці Київ та Варшава, географічні центри Черкаси і Лодзь, північні міста Чернігів і Щецин, Одеса і Гданськ (від моря до моря), і надалі від кордону — Свердловськ (Луганська область) та Свіноуйсьце (Західнопоморське воєводство). Сатурчак їздив Польщею, а Белей — Україною. Щоправда, крайніми точками — Свердловськом та Свіноуйсьцем — автор помінялися. Має ж бути асиметрія.
Кожен із авторів мав свою методику досліджень. Методика Леся Белея полягала в тому, що репортажист перед тим як їхати у якесь місто, вивчав, що його пов’язує з польською культурою (місця, маєтки тощо), контактував із місцевою польською спільнотою. «Як правило, я ставив стереотипні запитання, — зізнається Белей, — що для цих людей означає Польща, з чим вона асоціюється, яких видатних поляків вони знають тощо» Окрім того, дослідник зробив тест, вибравши близько десяти відомих польських діячів із історії культури, починаючи від Яна Собеського, Коперника чи Чеслава Мілоша, закінчуючи поп-дівою Додою, й показував їх людям — чи вони когось впізнають. «Найцікавіше було дивитися на польські спільноти, — каже Белей, — чи вони взагалі мають якийсь контакт із своєю культурою. Але й із українцями було цікаво. Траплялися такі українці, які впізнавали більше, аніж поляки».
Натомість метода Лукаша Сатурчака, як каже він сам, була значно легшою: «На відміну від Леся, я соромлюся розмовляти з людьми на вулиці. Тому довідувався в знайомих, чи знають вони в тому чи іншому місці якихось українців, і тоді домовлявся з ними про розмову». Книжка є білінгвальною, тобто в ній той же текст є й польською, й українською мовами. Коли задумувався проект, автори домовилися — кожен працює так, як хоче. Тож і стиль, і методика різні. Читач одразу розуміє, де чий текст, навіть шрифти в кожного автора інакші.
НЕСТЕРЕОТИПНІ СТЕРЕОТИПИ
«Кожне місто має свій певний імідж, — розмірковує Лукаш Сатурчак. — Краків як консервативне місто, Лодзь як місто, в якому нічого немає, чи Гданськ як місто свободи. Говорячи з українськими меншинами, я запитував, як вони ставляться до цих стереотипів, і чи вони їх відчувають». Як каже репортажист, у Польщі дуже вболівають за Україну, адже ми хочемо бути разом у Євросоюзі. Але часом, коли справа доходила до допомоги пораненим на Майдані, в правих середовищах були незадоволені. «У книжці є кілька героїв, які періодично з’являються й говорять про Україну досить негативно. Але їх не можна вважати за загальне й поширене польське ставлення, — каже Лукаш Сатурчак. — Негативне ставлення до України є лише в кількох спільнотах. Наприклад, так званих кресових середовищах (терміном «креси» в Польщі називають території, які належали до Польщі, але після Другої світової війни відійшли до СРСР, зокрема Західна Україна. — Авт.). І ці середовища на скандалах намагаються зробити якийсь політичний капітал. Серед молодих людей якщо таке трапляється, то тільки через те, що вони читають російські медіа».
У кожному місті виникали цікаві ситуації. Лесь Белей ділиться враженнями: «Якщо говорити про Львів, то тут одним із найбільш цікавих співрозмовників був віце-президент польського товариства пан Збієнєв Єрмілко, який погодився говорити лише польською мовою. Також було важкувато на півночі, на Поліссі, тому що там люди загалом дуже некомунікативні, сприймають тебе майже як свідка Єгови. Цікаві ще мав проблеми на Волині, коли поїхав у село Павлівка (колишній Порицьк). Там було польське населення, яке знищили. Є різні версії, але вірогідно, що це була УПА. На контакт люди йшли важко, тому що їх вже дістали російські журналісти, які приїжджають туди і шукають «сліди бандерівців». П’ять разів вони перепитували мене, звідки я, чи часом не якийсь підісланий козачок». За словами Леся Белея, коли мова заходила про Волинську трагедію, люди старшого покоління, навіть ті, в кого постраждали чи загинули родичі, відповідали майже однаково: «Такі були часи».
Водночас Лукаш Сатурчак під час спілкування зі своїми респондентами цю тему спеціально намагався не зачіпати. «Я собі чітко визначив ціль і обмеження — говорю не про Майдан і не про Волинь, а про те, як сучасним українцям живеться в Польщі, — розповідає він. — Проте, коли я був у Щецині, то проживав у будинку, де консьєржка виявилася 70-річною жінкою, народженою на Волині. Цілу ніч я просидів з пані Надією при увімкненому диктофоні, щоб дати їй виговоритися. Вона поділилася зі мною своїми спогадами про дитинство та про Волинь. Такий матеріал я не міг пропустити. Але загалом тему Волині, на мою думку, варто залишити історикам — і українським, і польським».
Дослідити асиметрично-симетричні польсько-українські відносини повністю однією книжкою, мабуть, неможливо. Проте автори зробили спробу почати розмову.
