«Через катарсис можливе подолання болю»

Першою прочитаною книжкою Ніли Зборовської був роман «Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків» (1999), яка, з одного боку, привернула увагу своєю науковою новизною, а з другого — письменницькою неординарністю (йдеться про повісті «Мама», «Дзвінка»). Згодом відкрила для себе й її новаторські праці «Психоаналіз і літературознавство», «Код української літератури». Особисто познайомилась з нею 29 січня 2009 року в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ на презентації книжки Оксани Пахльовської «Ave, Europa!». Відтоді збагнула: як приємно, що створений у книжках образ і реальна особистість автора не суперечать одне одному. А ще були телефонні дзвінки (але дуже рідко), зйомки телепередачі в Коктебелі, коли Ніла Вікторівна приїздила на початку жовтня 2009 року на конференцію, присвячену сецесії в українській літературі. 17 серпня торік, будучи тяжкохворою, вона знайшла теплі слова для відгуку на мою четверту поетичну збірку «Мандрівник»...

Я вважаю пані Нілу близькою людиною. І вважатиму завжди. Вона відійшла 24 серпня 2011-го, але встигла зробити дуже багато.

Народилася Ніла Вікторівна Зборовська 27 вересня 1962 року в селі Рубаний Міст Лисянського району Черкаської області. Літературознавець, психоаналітик, письменниця закінчила з відзнакою Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1986), від 1991 року — науковий співробітник (від 2010-го — провідний) Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

За розподілом від Інституту літератури поїхала в Алмати, де 1990 року успішно завершила навчання в аспірантурі при Інституті літератури і мистецтва АН Казахстану, захистивши кандидатську дисертацію, темою якої стали питання психології творчості, а саме — розвиток романного мислення в літературі. Через шість років презентація монографії «Код української літератури» (2006) — розгорнутий авторський проект психоісторії української літератури, методологічним інструментарієм якого став, зокрема синтез класичного психоаналізу (фройдизм), з традиційною герменевтикою, аналітичною психологію, структуралізмом; використанням компаративістичного і ґендерного підходів у висвітленні актуальних проблем української літератури ХІХ — ХХ стст. та сучасного літературного процесу.

У всіх натхненних творчих починаннях керувалася прагненням відродити повноту вітчизняного наукового дискурсу. Зі статей, розвідок, аналітичних праць поставали як наукові, так і прозові книжки: «Танцююча зірка» Тодося Осьмачки» (1996), «Пришестя вічності» (2000) «Моя Леся Українка» (2002), «Психоаналіз і літературознавство» (2005); антироман «Українська Реконкіста» (2003). Варто зазначити й непросту редакторську роботу над дванадцятим томом нової «Академічної історії української літератури у 12 томах».

У своїх статтях Ніла Зборовська послуговувалася здобутками психоаналізу (фройдизму), метафізики, герменевтики, досліджувала українські замовляння, апокрифи. Для неї фольклор виконував передусім терапевтичну функцію, був «безіменною знахарською творчістю», адже казками спочатку лікували. Задумала здійснити проект «Казка як психотерапія для дорослих і дітей», в якому наявна компаративістська методологія (порівняння казок різних народів), та, на жаль, не встигла його реалізувати. Досліджуючи фемінізм, Ніла Зборовська ніколи не була радикалом й навіть казала, що фемінізм — її «штучний імідж».

У художній літературі Ніла Вікторівна вважала себе випадковою людиною, хоча рівень її творів свідчить зовсім інше: прозора стилістика, філософські сентенції, метафоричність мови тощо. Про написання першої повісті «Дзвінка» розповідала так: «Свій перший текст «Дзвінка» я писала єдиному чоловікові, Миколі Булатецькому з Черкас, бо він переживав неймовірний психічний біль: у нього померла дванадцятирічна донька. І тому я вирішила написати йому текст-замовляння, з кодом суто для нього одного..., щоб він зумів це пережити ще раз і не погубив себе». Так само, як знахарська текстова допомога, побудована книжка «Українська Реконкіста». Щодо ж сучасного читацького сприйняття та рівня сприйняття новітньої літератури авторка відгукувалася так: «Щоб виразити себе, біль притягує різні спогади, соціальні факти. Люди розучилися читати біль, тому смакують саме соціальні факти». Через пізнання свого «Я», через катарсис можливе подолання болю.

Себе дослідниця репрезентувала як психоісторика. Зокрема, «Код української літератури» — віха сучасного літературознавства. Методологія і навіть зміст монографії позначені серйозним впливом філософської освіти і лектури. Таким чином, цю працю можна вважати не тільки літературознавчою, а й філософськи-психологічною. Позиціонуючи себе як психоісторика, Н. Зборовська стверджувала: «В психоісторії української класичної літератури ХІХ ст. відбувся потужний процес українсько-російського розрізнення, що подолав головні стадії в психорозвитку духовної мужності» (курсив авторський. — О.С.)...

Я згадала слова Чингіза Айтматова, який про загибель маленького героя своєї повісті «Білий пароплав» («Після казки») писав: «Ти жив недовго, як блискавка, що одного разу сяйнула і зникла... А блискавиці викрешуються небом. А небо вічне. І це мене втішає».