Чому варто згадати події XVII століття в Україні?

Джерелознавець, доктор історичних наук, професор Юрій Мицик не потребує особливих представлень. «Во дни сомнений, во дни тягостных раздумий» найкраще його характеризує чітка духовна й громадська позиція та вагомий інтелектуальний доробок: сотні наукових та науково-популярних праць і книжок з історії України. Насамперед пов’язаних із публікацією та вивченням невідомих письмових джерел козацької доби, а також — знакових подій ХХ століття. Студенти знають його як співавтора посібника з історії України. Науковці — по виданню хронік Феодосія Сафоновича та Олександра Гваньїні, «Архіва Коша Нової Запорозької Січі», листів Івана Сірка та Івана Огієнка, а також — багатотомника «Український голокост 1932—1933». Краєзнавці та просто любителі старовини — по книжкам «Як козаки воювали»; виданням, присвяченим козацькому минулому Дніпропетровщини, міст Чигирина, Царичанки, Корсуня, Умані, Новомосковська, а ще — біографіям Івана Виговського, Івана Сірка, Івана Мазепи. А скільки надруковано праць з історії Православної церкви...

Утім, першу книжку запланованого тритомника «Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.» варто поставити осібно. Оскільки це — своєрідний підсумок майже сорокарічної плідної діяльності вихованця відомої джерелознавчої школи Миколи Ковальського й першовідкривача на ниві української козаччини. Це новий етап у публікації джерел однієї з найважливіших подій минулого, котру обгрунтовано називають українською революцією.

За роки подвижницької праці подолано безліч об’єктивних і суб’єктивних перепон, які виникали перед дослідником. Найголовніша з них полягає в тому, що переважна більшість оригіналів поданих у збірнику письмових джерел зберігається в закордонних сховищах старожитностей. Зокрема документи 1648—1649 років, які складають перший том, виявлено, насамперед, під час вивчення архівів і бібліотек Варшави, Кракова, Вроцлава, Мінська, Москви, Петербурга, й лише частину з них — у Львові, Дніпропетровську, Харкові та Києві. На жаль, в Україні такі документи назавжди поглинули війни, еміграція, пожежі та свідоме їхнє нищення сповідниками «едино верного учения».

Читаючи листи, універсали, реляції, щоденники й навіть віршовані хроніки, тепер будь-хто може без посередників, якими є представники історіографії та художньої літератури різних епох і країн, спробувати зрозуміти, чому 365 років тому «вся Україна повстала». Маємо фрагментарні й розгорнуті, почасти дуже суб’єктивні, свідчення сучасників-очевидців та учасників відомих битв на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявцями, в Збарацько-Зборівській кампанії, а також — козацько-селянському повстанні в Білорусії. У «новинах з України» розповідається про багатогранну особу «батька батьківщини і спасителя» — гетьмана Богдана Хмельницького та його соратників: Максима Кривоноса, Івана Виговського, Филона Джаджалія, Данила Нечая, Іллю Голоту, Мартина Небабу... І все ж, головне — всі ці документи, зібрані під однією обкладинкою, — давно очікуване й неоціненне поле діяльності для фахівців-істориків, котрі зараз досліджують Національно-визвольну війну українського народу 1648—1658 років.

Знайомство з джерелами допоможе сучасникам збагнути, що незалежність 1991 року звалилася не сама-собою й невідомо звідки. На підтвердження — лише маленький штришок до сказаного, занотований самовидцем події з табору противника під Сокалем 2 серпня 1649 року: «Бачили три козацькі штурми на наш окоп, під час яких козаки втратили масу людей, біля наших окопів лежали труп на трупі заввишки у людський зріст». То був час, коли, за аналогією із сентенцією перших колонізаторів Америки — «кращий індіанець — мертвий індіанець», — у ворожому до Хмельницького таборі казали, що «русин (тобто українець. — Авт.) кращим є, коли підкопчений». Тому, щоб вижити та повернути славу Київської Русі, козакам треба було зі зброєю в руках виборювати право на самостійне життя у власній державі.

Багатьом буде цікаво дізнатися, що в перші тяжкі роки кровопролитної війни, яку вів український народ під керівництвом (цитата московського документа мовою оригіналу. — Авт.) «генерала казатцкого Хмилники (из украинских мест подлинная весть)», від царя Московського до порубіжних з Україною міст надійшов лист, яким не дозволялося приймати й взагалі пускати до земель північного сусіда жодного з козаків. Для донських козаків цар теж наклав суворе табу на «братерську» допомогу козакам запорізьким. Про це, зокрема, записано у «вестях из Данеска города» (не плутати з сучасними топонімами).

Із другого боку, історики мають нагоду більш зважено — незаангажовано — подивитися на роль і місце союзників, за сприяння котрих Б.Хмельницький досяг перших найгучніших перемог. Ідеться про кримських татар. І це — попри всю неоднозначність взаємовідносин із південним сусідом у добу, коли війни точилися під релігійними прапорами. «Татарин і козак разом ходять, аж страх», — повідомляють польські джерела. Крім інформації про перебіг спільних воєнних операцій, лишилися свідчення й про доволі делікатні відносини, коли Богдан «козаків послав у жалобі на похорон померлого Тугай-бея, жаліючи свого брата й добродія. Ці козаки мали жалобні мітки на конях, а Хмельницький послав і милостиню за його душу». Такі відносини не здаються дивними, зважаючи на те, що раніше, в червні 1648 року, згаданий хан вимагав від короля Речі Посполитої залишити «наших братів-козаків при їхніх вольностях».

Матеріал для подальшої роботи отримали й дослідники минулого українських спецслужб (чого варта публікація одних тільки «конфесатів», або протоколів, допитів козаків та інших українських полонених, записаних польською контррозвідкою?). І, навіть, — прокуратури, витоки якої в Україні в декого чомусь досі асоціюються з російським імператором Петром І. Тоді як, наприклад, у латиномовній хроніці Самоеля Грондського Historia belli cosacico-polonici є характерна глава: «Хмельницький, втративши статки, просить допомоги у прокураторів»...

Писемні старожитності, які Юрій Мицик вводить в науковий оборот, мають не просто важливе фахове значення для дослідників колоніального минулого нашої країни. Вони — багато в чому — актуальні саме сьогодні. Хіба не нагадують джерела вітчизняної історії, до чого веде відсутність єдності в стані української еліти в ході державотворення? Чи таке вже безвинне розпалювання ворожнечі на національному та релігійному грунті? У що виливається ненависть найбідніших верств до всесильних магнатів?.. Та й хіба, врешті-решт, не правда, що historia est magistra vitae?