Чи стане Європа «Понтієм Пілатом» націй?

Постать Паскаля Брюкнера має небагато спільного з нашими уявленнями про французького інтелектуала — хоча б тому, що у своїх книжках та статтях він здебільшого захищає зовнішню політику США й відстоює ідеї лібералізму. Проте у Франції до його думки дослухаються. Паскаль Брюкнер співпрацює з впливовою щоденною газетою Le Monde («Світ») та журналом Le Nouvel Observateur («Новий оглядач»). У минулому студент знаменитого французького філософа-постструктураліста і семіотика Ролана Барта у 1970-х він зблизився із т.зв. новими філософами (nouveaux philosophes) — групою французьких мислителів, які розчарувалися у марксизмі. До нових філософів належать, зокрема, Андре Глюксман та Бернар-Анрі Леві, який власне й запровадив відповідний термін. Нагадаємо, що Леві приїздив цього року в Україну, щоби продемонструвати свою солідарність й підтримати вимоги Майдану. Попри все це масовому читачеві Паскаль Брюкнер відомий передусім як письменник. 1992 року за однойменною книжкою Брюкнера Роман Поланскі зняв фільм «Гіркий місяць». До нашої країни філософ завітав, щоб представити український переклад свого твору «Тиранія каяття. Есе про західний мазохізм» (перекладач — Петро Таращук), який надрукувало видавництво «Темпора». Й дуже вчасно  — адже в цій книжці автор порушує багато актуальних сьогодні питань. Зокрема, вона допомагає краще зрозуміти причини кволої реакції Західної Європи на російську агресію проти України. Це — друга книжка письменника, перекладена українською. Перша — «Парадокс любові» вийшла у видавництві «Грані-Т»  2012 року.

На думку Паскаля Брюкнера, сучасній Європі критично не вистачає реалізму у ставленні до міжнародних відносин. «Європа мріє про утопію щасливого зараження, яке оберне її противників у партнерів: якщо ми лагідні з ними, вони стануть лагідні з нами, — пояснює мислитель у книжці «Тиранія каяття». — У свої найтяжчі миті Європа шукала миру за всяку ціну, навіть лихого миру, миру, що освячує несправедливість, сваволю, терор». На думку Брюкнера, європейці перестали вірити у зло й визнають лише непорозуміння, яке можна вирішити діалогом та домовленостями. Згідно з цією логікою, ворога слід зрозуміти, а не боротися з ним. Яскравий приклад — ставлення до тероризму. Брюкнер вважає, що європейцям надто важко прийняти той факт, що фанатики просто ненавидять їх і ті принципи, на яких побудоване європейське суспільство. Натомість вони намагаються дати якісь «розумні» пояснення діям терористів, шукають соціальні або історичні причини, ризикуючи виправдати ці злочини й навіть взяти певною мірою відповідальність за них на себе (чим не вияв «західного мазохізму»?) «Коли спалахує конфлікт, ми вдаємося до незліченних зволікань, розбавляємо наше обурення цинізмом, не стаємо на бік ані агресора, ані жертви агресії. Ми виявляємо прозірливість боягуза, що присягається не піддаватися на провокації... Несміливий колос, що відчуває загрозу гігантизму і втрачає ефективність мірою територіального збільшення, Європа ризикує стати Понтієм Пілатом націй», — застерігає Паскаль Брюкнер. Цікаво, що у своїй книжці він неодноразово попереджає про загрозу автократичної Росії — і це при тому, що написана вона була ще навіть до російської агресії проти Грузії. «У Франції існує думка, що у нападі Росії на Україну винна сама Європа, — розповідає письменник під час зустрічі із читачами в Києві. — Мовляв, ми принижували цю країну та Путіна й саме це спричинило в нього такий «протест». Тепер,  щоби заспокоїти його, треба вибачатися...»

Причина такої викривленої реакції — властивий Західній Європі комплекс провини, своєрідний «ресентимент навпаки», здатність бачити у своїй історії лише найгірші сторінки, гіпертрофована критична настанова, яка призводить до самоненависті і самобичування. Європа, на думку Брюкнера, й досі не може пробачити собі колоніалізм, злочини диктаторських режимів, Голокост тощо. Й така особливість пояснюється не тим, що європейці історично були більшими «злочинцями», ніж інші народи («невинних народів немає, відколи вони надають собі політичного вияву», — констатує автор) — просто саме європейці першими почали бачити і визнавати власні звірства та помилки. Саме християнство, яке перебуває в осерді європейської культури, винайшло, як вважає Брюкнер, феномен каяття в його сучасних формах. Однак з часом, як це часто буває, коли нам бракує почуття міри, перевага обернулася на недолік — на рівні рефлексу в європейців виникла своєрідна «ментальність самозвинувачення», критична думка стала новим конформізмом. Замість того, щоб визнати здатність бачити (і з часом долати) свої темні сторони незаперечною перевагою європейської культури й рухатися далі (як це роблять США), Західна Європа потрапила у винайдену нею ж пастку й зробила самозвинувачення своєю нав’язливою звичкою. Страждання ж стали цінністю, джерелом ексклюзивних прав та предметом шантажу. Представники інтелектуальної еліти за таких умов стають «функціонерами прабатьківського гріха», вважає Паскаль Брюкнер і на підтвердження своїх слів наводить уривки з Бодріяра та Деріди, в яких останні фактично виправдовують дії терористів.

У схильності брати на себе відповідальність за всі злочини та нещастя, що відбуваються у світі, Брюкнер бачить приховане месіанство Європи, її зарозумілість та прагнення й надалі, попри протилежні декларації, бути центром світу. Водночас таке парадоксальне поєднання зарозумілості та самоненависті, властиве європейцям, а особливо французам (Францію Брюкнер називає «симптомом Європи») призводить до закритості від решти світу, намагання залишитися стороннім спостерігачем історії. Відчуття провини дає європейцям надійне алібі, яке дозволяє триматися на відстані від усіх довколишніх проблем. «Страх повторити вчорашні помилки робить нас надто поблажливими до ганебних явищ сучасності», — вважає Брюкнер. Але задовольнившись демократією в межах своїх кордонів й відмовляючись захищати її деінде, Європа, на думку мислителя, ризикує взагалі втратити цей цінний і крихкий здобуток. Найбільша небезпека полягає не в експансії Заходу, а в його байдужості до решти світу, вважає Паскаль Брюкнер.

Автор критикує державний патерналізм, надмірний індивідуалізм та скептицизм європейського суспільства, його нездатність підноситися над своїми безпосередніми інтересами, властиве Європі нехтування свободою заради рівності та добробуту (що яскраво виявляється, на думку філософа, у «курбетах європейських політиків перед автократом Путіним задля дещиці газу чи нафти»). Але в позиції Брюкнера імпонує те, що критикуючи Європу, він не пророкує їй крах (укотре за останнє століття), а навпаки закликає боротися за відродження — через переосмислення та відновлення своїх джерел, тих цінностей, які сформували її й дозволили реалізувати виняткову для людської історії цивілізаційну місію. Критикуючи мультикультуралізм і європейську політику щодо національних, релігійних та сексуальних меншин, він водночас пропонує альтернативу, яка вибиває ґрунт з-під ніг різноманітних екстремістських течій як ультраправих, так і ультралівих. Брюкнер закликає до громадянського патріотизму і збереження та відбудови національних ідентичностей, пошуку єдиної об’єднавчої розповіді в історії. Він вважає, що європейці мають навчитися поєднувати визнання власних провин із самоутвердженням, гордістю за свою країну, як це роблять Сполучені Штати. Все це дозволить, на його думку, консолідувати поліетнічні європейські суспільства й уможливить їх продуктивний діалог зі світом. Крім того, Брюкнер уболіває за зближення Європи та США й за відновлення європейської військової потуги. Оскільки демократичні країни відповідальні за збереження демократії в світі, вони, на його думку, повинні мати ефективний інструмент для цього — потужне озброєння. Водночас мислитель відкидає можливість поширення демократії військовими засобами.

Цікаво, що особливу роль у процесі відродження Європи Брюкнер відводить східним країнам, зокрема й Україні. На думку філософа, завдяки своїй складній, сповненій стражданнями та труднощами історії вони можуть посприяти утвердженню серед «західних побратимів» віри в себе — якраз того, чого їм так не вистачає. «Західна і Східна Європи мають дуже різні історії,   — пояснює Паскаль Брюкнер під час зустрічі з читачами. — Нас звільняли союзники, вас — Червона армія. Завдяки цьому Східна Європа зуміла зберегти те, що ми втратили, — певний «сенс опору». На Заході європейська ідея, особливо серед молоді зумовлює сьогодні здебільшого індиферентність, якщо взагалі не відразу. Натомість для мешканців східних країн Європа й досі є певним ідеалом. На мою думку, сьогодні вам слід боротися не з негативним ставленням Європи, завдання набагато складніше — ви повинні подолати її незацікавленість та байдужість до вашої ситуації».

Можемо припустити, що інтерес до Східної Європи й став однією з причин, які не дозволили пану Брюкнеру відмовитися від нагоди відвідати Україну. «День» своєю чергою не міг не скористатися можливістю поспілкуватися з французьким мислителем. Розмова відбулася у фойє одного із затишних київських готелів неподалік Золотих воріт — попри ранню годину, Паскаль Брюкнер терпляче відповів на всі запитання.

— Мсьє Брюкнер, у книжці «Тиранія каяття» ви описуєте, як під час конфлікту в Секторі Гази європейські журналісти бачили там лише те, що хотіли побачити. Чи адекватно європейські ЗМІ висвітлюють події в Україні?

— Конфлікт у Палестині — доволі давній. Але у французькому суспільстві він не викликає стільки інтересу, скільки мав би. Теж саме можна сказати про конфлікт в Україні. Французьке суспільство доволі індиферентне — воно не дуже переймається подібними питаннями. Навіть якщо ЗМІ дещо викривлюють реальність, їхня позиція не має надто великого впливу на суспільство.

— Тобто пропагандистська машина, яку Росія розгорнула на Заході також виявилася не надто ефективною?

— У Європі, й зокрема у Франції, так багато різноманітних мас-медіа та телеканалів, що голос російських ЗМІ на їхньому тлі просто губиться — його майже не чутно.

«ПРЕЗИДЕНТОВІ ПОРОШЕНКУ ВАРТО ПЕРЕЧИТАТИ МАКІАВЕЛЛІ»

— Агресія Росії стала справжнім шоком для України. Раніше українці були твердо переконані, що війна тут і в наш час просто неможлива. Що ви порадили б українському суспільству сьогодні?

— Україна повинна взяти собі на озброєння дві речі: хитрість і розум. У випадку, коли має місце пряма конфронтація з боку такої великої держави, конфронтація у відповідь — не вихід. Україна повинна уникати прямого зіткнення з Росією. Президентові Порошенку варто було б перечитати Макіавеллі — думаю, сформульовані ним принципи допоможуть Україні відстояти свою незалежність та розвиватися далі. Інколи потрібно вміти відступити або піддатися, щоб не програти у найголовнішому. Крім того, щоб ослабити ворога, потрібно вміти брехати. Сьогодні Україна стоїть перед величезними викликами, але я переконаний, що вона може вийти із цієї ситуації. Для цього, серед іншого, слід повністю відмовитися від комуністичних ідей та інституцій, які й досі, хоч як воно дивно, продовжують діяти. Можливо, тоді вона перевтілиться й стане по-справжньому модерною та ліберальною країною. Росія у майбутньому не зможе виживати лише за рахунок природних ресурсів. Натомість Україна, не маючи цих ресурсів, повинна продемонструвати свій розум, протиставити його російській брутальності. Крім того, я переконаний, що Україна повинна почати процес приєднання до НАТО. Навіть якщо він займе роки, це необхідно робити.

— На зустрічі з читачами ви зауважили, що європейці досі значною мірою схильні вважати пострадянські країни зоною впливу і відповідальності Росії. Що можемо зробити ми, щоб змінити таке ставлення, щоб Європа визнала Україну частиною себе?

— Україна взагалі, на мій погляд, не повинна перейматися тим, як її сприймають на Заході (чи на Сході) — як європейську країну чи як країну, що входить до зони впливу Росії. Ви повинні начхати на те, що про вас думають. Якщо Україна хоче інтегруватися до Європи, вона має взяти на себе всю відповідальність за цей процес.

«ЄВРОПА НАГАДУЄ КАРТКОВИЙ БУДИНОЧОК»

— В Україні багато хто вважає, що Захід недостатньо нам допомагає. Чи згодні ви з цим?

— Сьогодні має місце агресія Росії щодо України, так само як вона була стосовно Грузії, Молдови. Думаю, Путін має на меті помститися якимось чином за розвал СРСР. Європа допомагає Україні, передусім фінансово. Але там вистачає своїх проблем, тому вона не здатна надати вам ту підтримку, на яку ви очікуєте. Попри це переконаний, що сьогодні Україна має шанс, серед іншого й тому, що у свій список пріоритетних питань, які мають бути вирішені найближчим часом, її внесли Сполучені Штати. Можливо, саме США зможуть вам допомогти. Європу можна розділити на Західну, Східну і Центральну — кожна з європейських країн входить до певного ешелону. Східну Європу можна умовно назвати третім ешелоном. Її питання, до яких належить і конфлікт в Україні, не є пріоритетними для Європи загалом.

— Якими, на ваш погляд, є перспективи таких організацій як ЄС та НАТО. Чи можуть з’явитися якісь альтернативні структури?

— Стосовно НАТО, то до російсько-українського конфлікту ця організація перебувала у доволі меланхолійному стані. Війна в Україні стала своєрідними вітамінами для неї — зараз Альянс намагається об’єктивно оцінити власні можливості щодо таких загроз. Можливо, цей конфлікт надасть йому нового дихання. Сьогодні НАТО почуває себе слабким візаві щодо агресії Росії. Надто багато європейських країн воліли б радше отримувати захист від США, ніж захищатися власними силами. Лише Британія та Франція виділяють достатню кількість фінансових ресурсів на оборону, інші ж країни мають дуже маленькі військові бюджети. Можливо, нинішня ситуація змусить Європу по-новому оцінити наявні воєнні загрози й збільшити власні витрати на оборону. Слід зважати на те, що Європа зараз дуже роз’єднана, вона нагадує картковий будиночок, який може впасти будь-якої миті.

— В Україні все частіше лунають заклики до поглиблення інтеграції між країнами Східної Європи. Ви бачите тут перспективу?

— Польща, країни Балтики вже в ЄС. Останнє розширення Європейського Союзу відбулося, можливо, надто швидко. Перспективи Туреччини на цьому шляху доволі примарні. На мою думку, приєднання нових країн до ЄС можливе не раніше, ніж за 10 — 20 років. Але інституційний апарат Європи доволі гнучкий і тому я не виключаю, що можливі різні об’єднання в рамках Європейського Союзу. Польща має скоро увійти у зону євро. Водночас вона може обрати якийсь інший шлях. Можливо, що інші країни також об’єднаються в якісь союзи, але в рамках ЄС. Водночас, наприклад, Швейцарія не є членом Європейського Союзу, але в неї й так усе чудово. Думаю, деякі країни дивляться в її бік й задумаються над тим, що ЄС не такий уже й бажаний для них, як раніше. Що ж  до України, то для вас передусім важливо створити могутню оборонну систему. Потрібно піднімати свою армію — це сьогодні найголовніше.

— У своїй книжці ви пишете, що під впливом Європи світ модернізувався, але тільки почасти вестернізувався, тобто далеко не всі країни сприйняли ті цінності, які сформували Європу...

— Йдеться, радше про модернізацію фасаду, а серце цих країн залишається архаїчним. У Європи вони запозичують, можливо, якісь наукові цінності, шляхи економічного розвитку. Європа може зробити багато, але не все. Насправді, вона не може сьогодні навіть повністю взяти відповідальність за саму себе, не кажучи вже про решту світу. Єдина країна, яка може сьогодні собі це дозволити — це США.

«ВЕЛИЧ ДЕМОКРАТІЙ У ТОМУ, ЩО ВОНИ ВМІЮТЬ ВИЗНАВАТИ СВОЇ ПРОВИНИ»

— Ви закликаєте підтримати реформістські течії в ісламі, зробити його більш світським, спонукати мусульман пройти через процес самокритики й визнання власної провини, як це відбулося з християнством. Але чи не думаєте ви, що сумнів щодо власних істин і вибив свого часу ґрунт з-під ніг християнства, зрештою призвівши до зменшення кількості його активних послідовників у Європі. Адже якщо сумнівними є одні принципи, може виникнути сумнів і щодо будь-яких інших... Натомість саме некритичність ісламу й приваблює нових віруючих до нього. Що, на ваш погляд, спричинило зменшення кількості активних християн у Європі?

— Це дуже складне запитання. По-перше, слід пам’ятати, що християнство розділене й існує як католицизм і православ’я. Свого часу великим надбанням стало те, що у Римі визнали, що релігія не повинна втручатися у політичні процеси, щоб не спричиняти різноманітні лиха. Проблема ісламу, особливо його радикальних течій, полягає у тому, що вони перебувають у дуже тісному зв’язку з політичними процесами. Якщо іслам зрозуміє, що слід трошки відмежуватися від політики, можливо, він, а саме його радикальні течії перестануть бути фактором небезпеки для суспільства. Щодо зменшення кількості активних християн у Європі — чому так відбувається? Передусім тому, що релігійні догми змушують людей думати. А коли люди починають думати, вони трошки абстрагуються від цих релігійних догм... Не можна сказати, що всі європейські країни відкинули ідею християнства. Доволі багато активних вірян у Франції. Водночас усе менше людей стають християнами у Польщі, хоча раніше цей процес був дуже інтенсивним. На мою думку, якщо людина постійно присутня на месах і ходить до церкви, це ще не означає, що вона щиро вірує. Цей аспект не настільки важливий, адже в людини або є Бог у душі, або його немає. Християнська релігія — м’яка, вона дає людині більше свобод. Я, наприклад, сповідую християнську ідею терпимості й перш за все, на мою думку, кожен з нас має бути терпимим до представників усіх інших релігій. Хотілося б, звичайно, бачити більше таких м’яких підходів у ісламі.

— Деякі філософи, зокрема Чарльз Тейлор вважають, що культурна і соціальна криза в якій опинився західний світ пояснюється тим, що він відкидає будь-які позитивні цінності. Тобто західна мораль говорить людям, що не можна робити (наприклад,  не можна зазіхати на свободу інших тощо), але не каже, що потрібно робити, не каже, що є власне добром. Мовляв, рішення щодо цього має приймати кожна людина окремо. Чи погоджуєтеся ви з такою думкою?

— Я не згоден. Корпус принципів ЄС це, зокрема: рівність між чоловіком та жінкою, плюралізм думок, свобода слова. Все це — європейські надбання. Дорікнути Європі можна хіба що за те, що вона не завжди залишається стійкою у відстоюванні цих принципів й не завжди сумлінно їх дотримується. Це — мабуть, єдина вада. Не завжди Європа є послідовною у питаннях щодо Сходу, мусульман тощо. Але вона безумовно сформулювала певні найважливіші принципи й вони для неї      — на першому місці. Велич європейських демократій, а також США, Індії тощо полягає в тому, що ці країни вміють визнавати свої провини перед людством. Але тут постає питання міри — не варто переходити межу. Натомість лише диктаторські режими, на зразок Росії, Китаю не можуть дозволити собі чесно сказати, що злочин вчинили вони, й завжди перекладають відповідальність за нього на плечі інших.

Дякуємо за допомогу в підготовці матеріалу Французькому інституту в Україні