Читання як «гра у бісер»
Серед цікавих новинок російського книговидання, широко доступних і в Україні — збірка есеїв Олександра Геніса «Уроки читання. Камасутра книжника». Вона — той випадок, коли не надто вдала, натягнута назва є лише дрібною помилкою та не псує загального рівня книги.
Олександр Геніс — цікава й, можна сказати, культова постать. Закорінений у російській культурі західний космополіт, уродженець Рязані, який усе дитинство і юність провів у Латвії, а відтак емгріував і живе в Нью-Джерсі. Письменник, автор численних есеїв про літературу та культуру, Геніс також працює в російській службі «Радіо Свобода», є дописувачем у численні видання, членом редакційної ради журналу «Иностранная литература».
«Уроки читання...» присвячені улюбленим книжкам автора. І це не лише список із характеристиками, це й прагнення зануритися та занурити читачів у саму суть, образність, мову письменників, так, як їх, звісно, розуміє Олександр Геніс. У окремих есеях за основу розповіді взято певний період чи історичне явище літератури (наприклад, античність: нагадати про неї сьогоднішньому читачеві — справа шляхетна). В інших — якийсь прийом, скажімо, метафора, способи її явлення, різні підходи в різних авторів: аскетизм і випадковість у Льва Толстого та наднасиченість у Юрія Олеші. Можливо, це найцікавіший текст книжки. Є в «Уроках читання...» навіть окремий есейчик, присвячений тому, як починали свої тексти різні письменники (скільки тут варіацій! «з місця в кар’єр», інтригуючий початок, фальшива бравада, банальне відтінювання тощо). Особливим присмаком позначені ті частини, в яких Геніс асоціює певні книжки з певним часом чи типом читання. Скажімо, «Літнє чтиво» розповідає про так звану пригодницьку літературу. Всім зрозуміло, що насправді автор зовсім не наполягає на тому, що якого-небудь Майна Ріда необхідно читати винятково на літніх вакаціях, проте підкресленням цієї своєї асоціації (також певною мірою закоріненої в культурних традиціях). Просто у такий спосіб підкреслюється атмосфера читання як той простір, у якому відбувається взаємодія з книжкою, а не конвеєрне її споживання.
В цьому сенсі Олександра Геніса якоюсь мірою можна назвати продовжувачем справи Володимира Набокова, його знаменитих есеїв про «доброго читача». Звісно, йдеться не про стиль, не про добу, не про інші характеристики, але Геніс із свого кінця, із свого часу та із своєї суб’єктивності теж закликає та стимулює нас до особливого читання. Читання як до слухання, вдумування, входження в тіло, душу й матерію літератури. Сам Геніс елегантно асоціює таке читання із загадковою грою в бісер із однойменного роману Германа Гессе. Мав на увазі таке трактування сам Гессе чи ні — неважлива річ, але гра таки виходить гарна, як висловився Олександр Геніс, «загальнодоступне щоденне щастя — для всіх і задарма».
