Діти незалежності

Віктор Янкевич народився майже тоді, коли відійшов у вічність Улас Самчук. Одного та іншого єднає, зокрема, те, що вони земляки. Янкевича дитинство й рання юність минули у селі під Кременцем. У Самчука, вважайте, так само. Далі життя Янкевича було пов’язане з Кременцем. Це місто фігурує на сторінках його творів. Юність же Самчука теж минула в цьому місті. І про Кременець він писав у низці своїх романів — трилогії «Волинь», «Кулак», «Юність Василя Шеремети». Щоправда, Самчук змушений був покинути свою батьківщину — попри велику любов до неї. І пізнати світів. Янкевич же благополучно й далі перебуває в своєму Кременці.

Самчук не міг не писати. Таке його покликання. Янкевич так само не може жити, щоб не писати. І писання їхні, переважно, в реалістичній манері. Іноді — автобіографічній. Але один і другий не могли прожити зі своєї праці. Така ж бо доля українських письменників — якщо вони не «сидять на грантах» або не служать владі, отримуючи від неї хліб і до хліба. Самчук змушений був шукати собі різні роботи, навіть прибиральником працював. Янкевич же й бізнесував, а зараз працює бухгалтером.

Здавалося, Янкевич така собі реінкарнація Самчука. Хоча...

Самчук намагався писати епічні твори. Пригадаймо «Волинь» чи «Ост». Янкевич же далекий від епіки. Він пише переважно детективи. Причому детективи досить цікаві. Принаймні мене свого часу захопив його роман «Тенета», де йшлося про доведення людей до самогубства з допомогою сучасних інформаційних технологій. Зрештою, в романах Самчука теж зустрічаємо чимало детективних моментів. Візьмімо хоча б «Чого не гоїть огонь» чи «На твердій землі». Хто знає, якби Самчук народився наприкінці 80-х, коли на ладан дихав Радянський Союз, а дитинство його минуло в непрості роки становлення незалежної України, і якби він навчався в тодішній українській школі, яка вже ніби перестала бути радянською, але толком не знала, якій їй бути, помаленьку деградуючи, тоді б він, можливо, теж писав детективи чи жорсткі реалістичні речі, як черговий роман Янкевича під «милозвучною» назвою «Тачки і тьолки», що побачив світ у київському видавництві «Фенікс».

Із цим романом мені довелося ознайомитися ще в рукописі. І тоді я пропонував Янкевичу назвати його «Діти незалежності». Чому так? Бо там розповідається сувора правда про те покоління людей, яким зараз трохи більше за тридцять і які виросли й сформувалися в часи незалежності. На них уже не мала вплив «радянська духовність». Як зрештою, і якась інша. Вони зростали в жорстких реаліях перших років незалежності, коли різко впали доходи населення й треба було просто виживати. Герої твору — начебто незалежні. Ведуть себе незалежно. Власне, а що їм лишається робити? Знаходять вони такі-сякі засоби для прожиття. Бізнесують. Шукають розваги. Бухають — і то конкретно. Можуть влаштувати бійки зі стріляниною. Чи перегони на автомобілях, що закінчуються смертельними наслідками. Мають вільні, без якихось комплексів статеві стосунки. Герой твору, міняючи автомобілі, сиріч тачки, водночас міняє й дівчат, тобто тьолок. Звідси назва твору.

Події роману в основному відбуваються в Кременці та навколишніх селах. Але для його героїв культурна історія цього міста, його пам’ятники архітектури, вважайте, порожнє місце. Та й не дивно. Чимало пам’яток архітектури там перебувають не в найкращому стані. Радянській владі не було особливо до них. Те саме стосується й влади української. До того ж за радянських часів історичний центр міста був добряче спотворений. Біля колишнього величного барокового комплексу єзуїтського монастиря, де пізніше містилися різноманітні навчальні заклади, було поставлений незугарний постамент воїнам-визволителям — та ще й обнесений огорожею з червоними зірочками. І пам’ятник, і огорожа зберігаються донині. Щоправда, огорожу перемалювали в жовто-блакитний колір. Сміх та й годі. Ну, а про видатних культурних діячів, які були пов’язані з цим містом, Юліуша Словацького, Уласа Самчука, Оксану Лятуринську та інших, молоді кременчани з «Тачок і тьолок», схоже, нічого не відають. Та, власне, це їм і не потрібне. Хоча... Наприклад, герої роману, збираючись здійснити грабунки в Тернополі, вирушають у Кременці від бібліотеки імені Юліуша Словацького. Отака «культурна історія».

Власне, культура героїв — це російська попса. Під неї танцюють, її слухають... Навіщо той Словацький, Самчук чи Лятуринська!

Коли я читав роман «Тачки і тьолки», мимоволі пригадалася Самчукова «Юність Василя Шеремети». І там, і там йшлося про молодих людей, життя яких було пов’язане з Кременцем. Але герої «Юності Василя Шеремети» (переважно це сільські діти), які навчаються в Кременецькій українській гімназії, попри полонізацію, намагаються стати українцями. Герої ж «Тачок і тьолок» цим не переймаються. Вони, за великим рахунком, ніякі — в плані культурному й національної ідентифікації. Їм — «какая разніца». Тому чому дивуватися, що маємо національно індиферентну (щоб не сказати — імпотентну!) владу. А ще скупчення російських військ, які чекають слушного моменту, щоб зробити свою чорну справу. Що ж, кожен народ заслуговує на ту владу, яку має. І, відповідно, на долю. Це, до речі, свого часу намагався донести до українців Самчук. І зараз це робить (можливо, мимовільно) Янкевич.

Та будемо сподіватися на краще. Принаймні Янкевич збирається продовжити рецензований роман. Можливо, там герої вже будуть «трохи інакші». Життя навчить?...