Доброта і твердість духу

Усміхнена, привітна, делікатна, ця жінка наділена справді особливим співчуттям «до всіх Божих створінь, не лише до людини». Без почуття емпатії письменник не мислимий — Раїса Талалай стверджує це й у слові, й на ділі.

«ДЕХТО З МОЇХ РОДИЧІВ І ДОСІ ЖИВЕ В ГОРЛІВЦІ»

— Чому ви раніше друкувалися під прізвищем Талалай, а нині — Харитонова?

— Моя перша книжка «Триколірна Дуся» — прозова. Серед прозаїків немає нікого з таким прізвищем. Коли написалася перша книжка віршів, я перейшла на батьківське, бо вважаю нечесним використовувати ім’я відомого українського поета Леоніда Талалая.

— Ви народилися в Горлівці, сьогодні це непідконтрольна Україні територія. Якою нині бачиться мала батьківщина?

— Одуреною, деморалізованою і деградованою, та ми знаємо, що винні в цьому не лише мешканці Донбасу. Дехто з моїх родичів і сьогодні живе в Горлівці. Знаю, що там є свідомі люди, патріоти, які через різні обставини мусили залишитись. Але не змиритися.

— Ви авторка прозових книжок і поетичних збірок. Якщо судити з останніх публікацій, перевагу нині віддаєте поезії. Чому?

— Поезія мені психологічно рідніша. Проза ж, якщо говорити відверто, дуже енерговитратна річ. Писати роман може собі дозволити або чоловік, у якого є якщо не капітал, то віддана дружина, що заробляє «грубі гроші», або самотня і заможна жінка. Ця робота вимагає цілодобової самовіддачі. Коли пишу прозовий твір, то перетворююсь на галерника в прямому й переносному значенні. Але за цей виснажливий труд, за безсонні ночі з їх наслідками для здоров’я в Україні зазвичай не платять. Із власного досвіду: я лауреатка Премії імені В.Сосюри, але не маю навіть документального підтвердження цього факту, не те що матеріальної підтримки.

З сьогоднішньою фінансовою і культурною політикою в Україні я не можу собі дозволити таку розкіш — писати прозу. Крім того, її ж доведеться ще й власним коштом видавати. Я мушу шукати підробіток, щоб не лише оплачувати комуналку розміром у дві мої пенсії, а й просто виживати. Хоч наші чиновники, напевне, впевнені, що література — це хобі, а українським письменникам на прожиття вистачає і святого духа.

«У ВЕРЛІБРІ Я МОЖУ СКАЗАТИ НАБАГАТО БІЛЬШЕ»

— Улюблений спосіб віршування — верлібр? Як і чому стався перехід від класичної строфіки до верлібру?

— Я вихована на класичній поезії і кохаюся в ній. Донедавна верлібр вважала чимось штучним, нудним, нецікавим — формою творчості, доступною для слабаків. Донедавна. Очевидно, до цього мені не траплялось читати талановитих верлібристів.

Верлібри Миколи Біденка надзвичайно вразили мене. Я спробувала створити щось подібне, та до його рівня мені ще рости й рости. З того часу мої римовані вірші видаються мені програшними проти моїх же верлібрів. Мені хочеться бути точною і вільною, говорити саме про те, що насправді спонукало на написання твору. Крім того, у верлібрі завдяки тим же метафорі, ремінісценції, алюзії тощо я можу набагато більше і лаконічніше сказати про різні важливі речі.

— Зважаючи на нещодавні публікації, ви не втрималися від «злоби дня». Спокуса сказати прямо дуже велика. Але при цьому втрачаються, як на мене, засоби виразності саме поетичної мови. Що на це скажете?

— Питання дражливе. На межі 80 — 90-х років ми цілком виправдано втікали від вульгарної соціалізації літератури й порожнього пафосу соцреалізму. В останнє десятиліття наша література у кращих своїх зразках помітно тяжіє до високого мистецького канону. Та орієнтація багатьох молодих і не лише молодих письменників на «чисте естетство» зчаста призводить до звуженого погляду на світ, до дрібнотем’я, натуралістичного варварства або графоманського сюсюкання.

У час, коли гримлять гармати і ллється кров, побоювання порушень естетських самонастанов, закривання очей на животрепетні проблеми суспільного життя — снобізм. Не забуваючи «Крейслеріану» Гофмана, Флобера, Леверкюна (героя «Доктора Фаустуса» Томаса Манна), не можу не писати про те, що болить кожному українцю. Так, я усвідомлюю, що десь не вдалося уникнути відкритої публіцистичності. Але вважаю, що суто естетська позиція «над сутичкою» в теперішній ситуації надто сумнівна. Я солідарна з позицією відомого поета В.Базилевського: «Вийди і скажи!»

У напливі емоцій голос може зриватись. Але бути індиферентним, самозакохано позирати на загрожений світ, зручно вмостившись у «вежі зі слонової кістки», справжній митець, на моє переконання, не має права. А засоби виразності, думаю, — не найвища мета мистецтва. Мета — сама виразність, художня інформативність тексту. Скільки шедеврів знає історія світової літератури, збудованих без застосування тропів, інтертекстуальних прийомів, на самій лише автології. Візьмімо для прикладу хоча б знамениту «Свободу» Поля Елюара.

«СВОЇМИ ТВОРАМИ НАМАГАЮСЯ ПОСІЯТИ ДОБРОТУ»

— Ви авторка мемуарів «Я вийшла заміж за поета». Опублікували спогади не лише про Леоніда Талалая, а й Миколу Вінграновського, Олега Орача. Які відгуки мали?

— За цю книжку я отримала премію «Благовіст» і премію від Фундації Українського вільного університету (Літературно-науковий конкурс фонду ім.Воляників-Швабінських). Про книжку — а це не лише мемуари, а й оповідання — написав тільки Євген Баран, але не в часописі — в інтернеті.

— Чи можeте сказати, що ваші тексти — саме жіночі? Що вкладаєте в це поняття?

— Не думала над цим. Своїми творами намагаюся посіяти в серці читача доброту й милосердя і в такий спосіб зробити світ хоча б трішечки світлішим і безпечнішим для всіх Божих створінь, не лише для людини. А це материнське завдання.

— Письменники майже завжди вважають, що їх не «відчитали» в усій повноті того, що намагалися донести. Чи хтось із літературознавців потрактував вашу творчість «у всій повноті»?

— У всій — ще ні: з кожною новою книжкою змінююсь, росту. Але багато авансів (а це — величезний стимул для творчості) я отримала після виходу моєї поетичної збірки «Чорна перлина» від академіка, доктора мистецтв і літературознавця Вадима Скуратівського. Його стаття стала післямовою в моїй другій поетичній збірці «Ще все можливо».

Володимир Базилевський благословив своєю передмовою мою третю поетичну збірку «Життя без жодної підказки», на яку в з’явилася рецензія І.Прокоф’єва, й цього року за неї я отримала премію імені В.Мисика. Сьогодні рукопис нової книжки, де переважають верлібри, готовий побачити світ, але... Усім вдячна і за критику, і за кожне добре слово, яке надихає мене і допомагає удосконалюватися.

ДОВІДКА «Дня»

Раїса Талалай (Харитонова) народилася в Горлівці. Авторка книжок прози «Триколірна Дуся» та «Я вийшла заміж за поета. Оповідання, повість-спогад, епістолярій». У активі — кілька збірок поезій.